Окремо за рангами гуртувалися й дружини менших світил. Скажімо, також з двома лисами Дуня Першотравнева, — товста й розсипчаста тушею, але з мініятюрною ніжкою дама. І вона втілювала амбіції свого чоловіка. Мала й вона своїх фрейлін та подруг до недавнього часу. Адже Першо-травневий пішов був відразу на високі ролі. Без жодних перешкод і тертя, він от-от уже потрапляв у "клясики" й "мастітні", коли б не ті кляті катаклізми із троцькістами тощо, що здмухнули з лиця землі Липовецького. Тепер Першотравневий ходив ображено гордий, а його Дуня ніяк не могла помиритися, що її фрейліна перестала їй годити. А проте, він і вона на бенкеті сьогодні були. Сиділи всі ці гості за столиками, одні проти одних, але чужі між собою, не бажаючи переступити закоренілої традиції ранґовости.
Були тут усе "імена", але от поміж Микитчуком та Загай-горою Левіт із подивом побачив і Тамару Сагайдачну. На диво, була навіть Аделаїда Бунчук, хоч усі її сахалися, як дідька. Левіта напав страх, що вона наглядить його й учепиться з розмовами, — це вже було б на всю ніч.
Коли Левіт належав до тих "визнаних", що не зважають на ранги, а зо всіма рівні, привітні, прості,— без винятку чи то будуть початківці, чи "іменіті", — Аделаїда Бунчук якраз належала до тих "невизнаних", що рішучо ігнорували всі ранґи. З однаковою навратливістю й настирливістю до всіх липла. Від "вождів" до початківців, до "пророблених", "заплямлених". У всіх шукала вона уваги й співчуття до своєї особи.
А розповідати вона мала що.
Улюбленою її темою був, звичайно, коханий кіт, Лірик, якого вона плекала й доглядала більше за себе. Але дуже легко й непомітно переходила вона до інших нескінченних і різноманітних темівВпійманий слухач довідувався, що котові Лірикові вона купувала в голодну зиму кіло м'яса щодня, а сама вона написала роман, який друкується в Москві за ухвалою Максіма Ґоркого. О, роман її перекладений на п'ять мов! А як вона працювала над ним, скільки висиділа над історичними матеріялами в нетоплених бібліотеках! Сам Гру-шевський їй консультації давав, ось подивіться, — руки й досі відморожені з тих часів... В музеях вона перерила все, що могло допомогти їй відтворити ту давню епоху, шістнадцяте століття...
Аделаїда Бунчук однаково чванилася, як своїм котом Ліриком, так і своєю стародавньою українською родослов ною. Лаяла радянську владу за те, що манастир той, де поховано її батька, зруйновано, й вона мусіла виймати батькові кістки з-під зруйнованої церкви та переносити їх. Слідом за цим в тисячний раз, із найточнішими подробицями, розповідала свої враження від бенкету в Кремлі із Сталіним. І вона там була, — таке може придумати тільки хорий на голову.
Як же ця стара напівбожевільна дівуля втрапила на цей бенкет?
Левіт схильний був підозрівати, що вона нахабно прорвалася й нічого не могли зробити навіть новітньо запроваджені в спілці звичаї.
Ще дивнішою й недоречнішою здавалася Левітові при-явність на цім бенкеті поета Рогнідича. Вже всіх його приятелів, чаркарів, друзів розігнали, сам він посидів у тюрмі, недавно вийшов звідти, а то ж відомо, що такі люди мають уже на собі пляму й назавжди викреслені з життя. На Рогнідича ж нічого не впливало. Який був, такий і залишився, — яскравий, сонячний, спокійний, споглядальний поет, з колосальною продукцією, зробленою під чаркою. Погідний і простий завжди, Рогнідич, далебі, ніяк не пасував до тієї еліти, що позасідала сьогодні за столиками ресторану "Ста-діон-динамо". І він тут?
Ну, Левіт не шкодує, що все ж прийшов сюди. Цікавого багато.
Він саме мило розмовляв із Рогнідичем, як до залі увійшов... Криничка із своєю Галкою. І ця також десь доп'яла лиса й перечепила через плече. Криничка наївно по-дитячому, не то хитро, не то непевно всміхався на привітання. Криничку зразу оточили, забрали, — його, не зважаючи ні на що, всі любили, а його кумедне подружжя потішало й згір-чувало всіх. В кожному разі, щодня була свіжа порція пікантних подробиць для досужих пліткарських язиків.
Мов діти, Криничка із своєю вітрогонною Галкою билися, мирилися, кохалися, зраджували, гризлися й не могли надивитися. А все те робилося на людях і ставало надбанням спілчанської юрби.
— Це вона мене витягла, що я тут не бачив? — виправдувався перед кимось Криничка. — Ійбогу, я сьогодні вже мав написати ту поему, що замовив цека комсомолу...
III.
Ці немов приватні, хатні бенкети, без урочистих частин, мали свій стиль.
Неофіційно, але з вишукано урочистим жестом піднесеного вгору келиха з іскристим вином, вже після перших сплесків веселощів, Юхим Загайгора випив тост за процвітання української літератури.
— Клясово ворожі нам людці, різні прихвосні, націоналісти й петлюрівці, сіяли між нами розбрат, нашіптували, наклепували Про занепад української літератури й культури. Партія й уряд допомогли нам очистити наші ряди від мерзенних гадів. І сьогодні ми — учасники й свідки велетенського зросту нашої, — підкреслив Юхим Загайгора, — української національної формою, соціялістичної змістом літератури.
— П'ю за Магнетобуди в літературі! — вискочив п'яний голос Тарана.
А Юхим Загайгора провадив далі.
— П'ю за нашого талановитого драматурга-комсомольця. лавреата і академіка...
— Академіка?.. — запитав хтось ізбоку.
— Товариші! З радістю спішу оголосити надзвичайну новину. Сьогодні президія Академії наук обрала нашого дорогого лавреата, товариша Микитчука, своїм членом.
Лавреат, член Академії наук, устав, чарівно всміхався, дякував.
Пили йому славу.
Устав ще й критик Кошель.
— Я п'ю за другого нашого лавреата, серед нас тут присутнього!
Хоч уже хміль добре всім стукнув у голоіву, всі аж притихли. Новина! Хто то є ще серед них?
Ніхто не бачив і не помічав сухорлявого, срібноголового, з тонким гарним, різьбленим ніби, обличчям, вже старого чоловіка. Ніхто його не знав, а тим часом він устав і вклонявся поруч Микитчука.
— Товариші, дозвольте представити нового члена нашої спілки, члена президії, талановитого драматурга, товариша Зиму, — виступив над усі голос Микитчука. — Напевно не всі ще знають, що одна з других нагород на всесоюзному конкурсі належить нашому українському письменникові за п'єсу "Година й час".
ице то сенсація! Ніхто ніколи не чув про письменника Зиму, ніхто не читав нічого під таким прізвищем. А втім, його породиста виточена аристократична голова зраджувала непересічну індивідуальність, неабияку інтелектуальну силу. Звідки вигулькнув цей високий елегантний дідуган із профілем Ромен Ролляна?
Тимчасом, таємниця Зими розкривалася дуже просто, — і то не на користь Спілки радянських письменників України.
З ним таки справді вийшла цікава історія.
Досі він був звичайнісіньким бухгальтером одного провінційного міста. Писав, посилав до великих літературних центрів, добивався уваги світил, — його твори або верталися нечитані, або валялися, пропадали десь у редакційних портфелях. Хто там буде читатц якогось Зиму? Механічно відповідали: "Радимо не псувати паперу", або: "читайте, вчіться", а ще радикальніше: "вчіться краще на шевця",
З того всього, упертий старий бухгальтер переклав свою п'єсу на російську мову і послав на закритий конкурс до Москви.
На конкурсі п'єса узяла першу премію. Настав час відкривати конверти з адресами й прізвищами авторів — жюрі прийшлося переживати хвилини ніяковости й вагання. Як же дати першу премію не російському письменникові та ще й невідомому імені? Почалося жваве листування з Україною, викликали представника. Українськім діячам і меценатам довелося позичати в сірка очей і кліпати.
Незручно було, при такому піклуванні партії й уряду літературою, давати першу премію невідомому українському талантові — не можна було й зам'яти, бо вже в газетах було оголошено назви відзначених творів. Пікантна справа набрала розголосу.
То Зима дістав другу премію, а Спілка радянських письменників України — прочухана.
Спішним порядком Зиму виписали з провінції, дали мешкання, похапцем прийняли до спілки, ввели в президію, — от нарівні з Микитчуком славлять.
Вже, здається, все зробили, щоб догодити Москві.
IV.
Улесний критик Кошель навіть спробував помахати кадилом перед новою зорею.
— Товариші, ми трохи винні перед нашим новим колегою, але "кто старое ломяньот, тому ґлаз вон", — як каже російська приказка.
Саме йому не випадало цього казати. СаАме йому невигідно було старе згадувати, бо, він був одним із рецензентів "Кабінету молодого автора", куди потрапляли рукописи невідомих імен і звідки йшли стандартні, під копірку видруко-вані, листи.
Кошель, як отак стояв, поблискував своїм пенсне, усміхався, — чудернацько нагадував відомого літературознавця, критика і поета, славетного Миколу Костевича. Що більше ви вдивлялися в Кошеля, то більше знаходили невловимої схожості. Навіть стиль його закрученої, цвітистої розмови... Хто знав добре Миколу Костевича, той бачив, що Кошель його копіює. А майже всі, хто були тут, — пройшли через руки Миколи Костевича, вчилися в нього, слухали його захопливі, незріївняні ні з чим, лекції, товпилися, як тільки де був його виступ.
(Продовження на наступній сторінці)