В скорбному списку висіло й його прізвище. І його виганяють. І хто ж? Танцюра на ньому робить кар'єру?
Сковзнув оком на Танцюри підпис, — і не повірив своїм очам. "Голова місцевкому письменників — Семен Гурін".
І гірко, і смішно, — й веселіше!
Бо в цім усім, такім безрадіснім і гіркім, все ж була одна полегкість — не Танцюра вчинив цю гидоту. А від них, Гурі-них, він і не сподівався нічого доброго. Ха! Сьома Гурін — голова письменницького колективу!
Ясно, перед ним замикають усі двері. І якби це вчинив Танцюра, він би пішов і говорив з ним. Ну, так, він нічого з літератури не заробляє, — чи ж він винен? Чому профорганізація не стане на його захист? Споконвіку на те й існує професійна організація, щоб боронити своїх членів...
Але що ти будеш говорити? З ким? З цією надутою жабою, що, не дивлячись тобі ввічі, як до слуги, цідить крізь зуби:
— На підставі статуту спілки поліграфістів, членом секції преси може бути лише той, хто має основним джерелом прибуток з друкованих творів.
Тарас криво всміхнувся. Він ледве ноги волочив, удосконалюючи "теорію склянки чаю". А чи можна взагалі, щось видати з себе, коли голодуєш. Щоб щось створити, мистець мусить жити повнокровно, багато бачити, багато пережити, поки щось схвилює його душу. Розуміється, це пишне переживання — стояти раз у тиждень із пайковою хлібиною межи перекупок, щоб було за що викупити в закритому розподільнику пайок. Ні, не буде з нього — анемічного — мистця.
Не дасть він і того, що їм потрібно.
Тому й женуть його, але він не буде й проситися. Без їх ласки зробиться мистцем, — і хай тоді нарікають на себе. Він їм не належить, вони самі роблять з нього непримиренного ворога.
Новий голова місцевкому зробив чистку. Йому треба членів "по образу своєму й подобію". Танцюра так би не зробив, — холодно, бездушно й жорстоко, — хоч би й наказали йому вигнати Тараса. Який не є, — Танцюра свій.
Гіркі думи з запеклими непримиренними знялися роєм і кружляли в ньому. Ні, не піде до цього різника!
12. НОВА ЗНАТЬ
І.
Цього року, після обтяженого вільгою й буйними врожаями літа, наступила золота осінь.
Золота прозора осінь, з лункими криками дітлахів серед парків і садів з облітаючим листям... Еа! Еа! З каштанами під ногами межи листям, з прозорим повітрям, з квітниками на вулицях, з розквітлими яскраво-червоними канами...
Місто бенкетувало й веселилося. Всі установи давали бенкети своїм співробітникам, як премію за сірий, голодний рік.
У письменників, як і у всіх, бенкет ішов під гаслом: "Жити стало краще, жити стало веселіше", а ще під гаслом: "Єднання братніх літератур, єдиний фронт російських, жидівських і українських письменників, ліквідація всіх напрямків та угруповань". І це єднання, цей єдиний фронт, ця ліквідація втілювалися у життя численними прикладами. От, хоч би взяти найсвіжіший: критика і поета Шуліку, жида з походження, зліквідовано на днях за український націоналізм.
Ці розмови про бенкет кружляли вже давно. Охочих до нього було безліч, дарма, що в спілці панувала розгубленість, пригніченість і страх завтрашнього дня. Кожен Божий день приносив нові жертви серед найрізноманітніших прошарків спілки, — чи то "попутників", чи партійної верхівки, чи вчорашніх висуванців із робселькорів. В розпачливій метушні "критики і самокритики" кожен намагався відмежуватися від "ворогів народу", "ухильників" та "буржуазно-націоналістичних недобитків", а узавтра й такий праведник опинявся в сонмі грішників.
Попереднім етапом репресії перед арештом часто бувало виключення із членів спілки. Правда, тут не було правила, декого, як прикладом, Мамаєвського, забрали просто з крісла секретаря партійного комітету марксо-ленінської катед-ри, інші ж, виключені із спілки, нишком відсиджувалися вдома, катуючись сподіванням арешту, забуті...
Проте, бенкету ніхто не мав наміру пропустити, всякий, хоч крізь сльози, ладен був веселитися.
І раптом останнього дня рознеслася чутка: не всі допущені будуть на бенкет, лише вибрані. Бенкетуватимуть за списком, що склав партійний комітет, а затвердив Борис Микитчук.
Досі було так, що на подібні вечори могла прийти всяка літепатурна кузка. Тепер всякий, хто не потрапив до списку, міг вважати себе кандидатом на репресованого.
Не диво, що в спілці знялася невимовна метушня, полювання й перегони за запрошеннями. Такі, як Смеречинська, Сміянець, Балалаевський, бігали від одного зверхника до ДОУГОГО, вияснювали у секретапіи, ?апобіжливо заглядали ввічі. Чи будуть вони допущені? Вони ж члени, вони ж кандидати спілки!
Звісно, вчорашніх князів і вельмож спілки не було в списку: не був запрошений ні Ре, ні Танцюра. Шуліка з Липо-вецьким та Мамаєвським, що, як метеор, звився над спілкою й моментально шугнув униз, — вже поринули в безвість забуття.
Як вони недавно ще їдко глумилися з репресованих, так тепер Кошель про них писав у своїй статті: "Ще вчора ці мерзенні пики заклятих ворогів народу поблискували межи нас своїми окулярами..."
Левіт, що до останньої хвилини не мав запрошення й уже сидів, як на голках, два рази дзвонив телефоном до Іцека Штейна, — дістав таки його. Аж перед самим початком. А тоді довго роздумував, — іти чи не йти? Поки не мав надії бути, — дуже хотів, а тепер розхотілося й він силоміць навіював собі, що йти таки треба.
Хоч тільки на одну особу дали, так наче в нього нема дружини, але треба йти, — що зробиш? Принаймні, по тому, хто там буде, зорієнтується в ситуації. Бо й він висів на волосині, — його здавна клювали за жидівський націоналізм, виявлений у його ранніх, ще юнацьких поезіях.
Бенкет мав відбутися в найкращому й найдорожчому ресторані міста — новенькому "Стадіон-динамо", де звичайно ознайомлювалися з УССР інтуристи. Левіт нехотячи чимчикував уже туди, ладний щохвилини повернути додому. Ще й той неприкаяний поет Криничка піддав такої охоти. Він ішов із мрійним, невидющим поглядом простісінько Левітові назустріч. Левіт його зачепив:
— То куди?
— Поспішаю додому, — лаконічно відказав Криничка.
— А я ось дістав запрошення на бенкет та чогось не дуже хочеться йтиТЧи хоч ви будете?
— Чого я там не бачив? — презирливо всміхаючись, знизав Криничка плечима. — Отого нафарбованого радянського міщанства з понавішуваними по плечах лисами? Сури не бачив?
Криничка, маючи славу "анфан терібль", неприкаяної й трохи ненормальної людини, часто говорив таке, чого іншому не прощали. Левіт знав, про яких це міщанок іде мова.
— їйбогу, достоменно! Не піду й я! Пройдуся трохи — і додому! — вирішив Левіт.
Попрощалися, Левіт пройшовся, повернув додому... а пішов на бенкет. Криничка божевільний, йому все можна. Але Левіт... Як почне сам відсуватися, то й його відсунуть.
П.
Це був зовсім приватний, хатній бенкет, без урочистої частини, без офіційних привітань і телеграм, без президії і таке інше. Просто собі люди входили в пишні вестибюлі й палацові залі, скрізь був блиск, дзеркала, люстри, килими, лискучі паркети. Иа столиках було доволі винограду, яблук, офіціянти увесь час бігали котячою ходою, приносили страви, напої, морозиво...
Розміщалися за малими столиками, хто де хотів, хто з ким хотів.
Криничка не помилився. Перше, що кидалося ввічі, — разило від срібних лисів, понавішуваних аж по два на дамських раменах.
Таку моду серед дружин письменницької еліти запровадила Софа, дружина Ьориса Микитчука. Всі, котрі почували себе жінками видатних письменників, бундючно волочили на собі ці лиси. Ліда Загайгора, дружина поета-комсомольця, члена цека комсомолу, Даша мельник, Дуня Першотрав-нева...
Ця новоявлена знать пишалася своїми лисами і помітно ізолювалася від дружин інших письменників.
Нарешті, Софа знайшла собі товариство. Досі вона була, таки справді гідна жалю. Відтоді, як Микитчук став замени-тим драматургом і лавреатом, вона зовсім усамотнилася. Вона не знала, на яку ступити, вона зовсім збилася з панте-лику.
Ні з ким не хотіла говорити, а як говорила, то ледве губами ворушила від пихи. Хібащо, допускала близько себе професійного чичисбея, Юхима Оксанича, що невтомно виконував, свою чичисбеївську ролю коло дружин всіх тривалих і метеорних світил спілки. Вона з ним зволила грати в ракетку, він товаришив їй у .виїздах до магазинів, у театр. Інших же вона, крім хіба Ліди, не визнавала. В санаторіях та курортах вона приходила в загальну їдальню або поперед усіх, або аж після всіх. А коли ні, то їй несли обід до кімнати. Аби тільки не було того приниження, — сидіти й їсти разом із усіма простими смертними, як рівна з рівними.
На вечорах вона самотньо й кисло сиділа сама. Дами-дружини відплачували їй тим самим, ніхто до неї не хотів підходити, зате загальною й улюбленою їх темою була легендарна скнарість Софи, її стоптані черевики, хоровитість тощо.
Нарешті, вона вже має собі придворну даму, — Дашу Мельник.
(Продовження на наступній сторінці)