— Старий Нечіпай? — розреготався Тарас, точнісінько, як нещодавно реготався й Грицько Сміянець. — Патріярх?
— А їйбо, патріярх! — повеселішала й Килина при цім слові. — Але ж ти влучив! Сива борода на всі груди, саваоф-ська осанка... А претенсії!..
І то добре, що навіть у трагічному знайдеться якась смішна риска. Уже легше!
— Розумієш, притарагунився, ніби його хтось сюди просив, як до готелю. Кость же до нього ніколи навіть не писав, і він ніколи Костем не цікавився. Та мало того, що він непроханий вліз, мало того, що прийняли, як могли, — а він ще й незадоволений. Чому мешкання тісне, чому обід несмачний?
Килина обурювалася, а Тарас реготався.
— Де ж він? Подивлюся хоч на старого...
— Пішов церкви шукати. Я йому сказала, що в місті зосталася тільки одна церква, то він ще й бурчати почав. "Антихристи! Люципери!" Так наче я тому винна...
— Цік-аво! Куди не підеш, — скрізь батьки...
— А де ж я свою маму подіну, як вона приїде?
— Може ж старий ненадовго?
— Геть зовсім! — скричала з відчаєм Килина. — Вигнали з хати, дозволили тільки одежу взяти й сказали: "йди, куди хоч". То стара його поїхала до дочок, а він сюди. Добре, але чого до нас? І ще й хоче, щоб Кость йому платив аліменти. Казав, у суд на нього подасть... Куркуль проклятий!
Тарас реготався до нестями.
— Хто? Нечіпай — куркуль! Та в нього тільки й майна, — рухомого й нерухомого, — що гонор. Тут щось не так.,.
Килина оторопіла.
— Сам ти щось плутаєш. Як послухати старого, то там не хата, а палац на все Дрижиполе. І якийсь там такий садок, що не поступить гуманській Софіївці.
— Садок якраз непоганий, на все задрипане містечко садок. Але хата... Може знаєш отакі містечкові старі коршми, як у гоголівському "Вії". їй уже сто років, там і комора, й хлів для корови, кімната з якимись закамарками. Оце й у-весь палац. І то на цю райшуру позаздрили? Нечіпая куркулем зробили? Що ж Кость?
— Кость? Та мовчить! Років з двадцять не родичалися, аж тепер згадав про сина. А він мовчить! От, м'якушка! Щоб ти зробив, якби тобі так прийшлося?
— Мені вже й прийшлося.
— Що-о?
— І мій батько вчора приїхав. Утік...
Коли сум та журба нічого вже не допомагають, — починаєш сміятися. Це так колись сказав Левіт, У них саме так і виходить.
Вони сміються.
7. БЕНКЕТ ПІД ЧАС ЧУМИ
І.
Справді, залишилося тільки сміятися. Не сміятися, — реготати.
Доживалися останні копійки, а нових заробітків не передбачалося. З невідомих причин повість Тарасові повернули. Слідом за невдачею в "Червоній зорі" прийшли другі. З "Радянських шляхів" прийшов лист, що новелі його не у-хвалено. А в тонкому журналі "Соціялістична ера" відповіли, що за браком місця видрукувати його річ не можуть.
Досі Тарас жив сьогоднішнім днем. Є сьогодні щось — добре. Що буде завтра — побачимо. "Загнав" частину пайка — залатав чергову дірку. В його маленькій шаховці було завжди порожньо. Він не був пристосований ні до приймання гостей, ні до родинного життя.
А щодня треба щось їсти. І тепер уже не було такої хлібини, яку можна "загнати", проходячи повз базар.
Батько переживав ще більше за Тараса. Він поводився боязко й винувато, аж серце Тарасові краялося. Коли починали варити куліш, він метушився, оббирав картоплю, — не хотів сина обтяжувати.
Або брався хату замітати.
— Я б друкував тобі щось на машинці, — несміливо сказав раз він. — Колись на воєнній службі...
— А де ж машинка? — здивувався Тарас.
— Це якби так яку роботу знайти... Он я зустрічав старого Барабаша, — сторожем служить. А це йду вчора, — дивлюся, Маринка Олевська підмітає тротуар. "Що ви тут робите?" — зрадів я. А вона ще більше. Двірничкою тут.
Горда Маринка Олевська так і зосталася старою дівчиною, з великого перебору не знайшовши собі нікого до пари. Тепер їй довелося покинути батьківський хутір і проміняти верхові коні на двірницьку мітлу.
— Я просив, щоб старалися десь і для мене. От добре було б, якби й собі якого сторожа знайти, — тер долонею сиву потилицю старий.
Тарас і сам не мав роботи. Та йому не стільки робота була потрібна, скільки отих копійок нещасних. Він працював над новою повістю, — а то що, не робота?
— Це якби так бузини дістати, — робив би хоч сопілки...
— Бузини? — зрадів Тарас, що є хоч чим потішити батька. — Скільки хочете! Я знаю, де є. Тільки що ж ви з тими сопілками робитимете?
— А винесу на базар, буду грати, може хто купить... Аж тепер Тарас впізнавав свого батька. При згадці про
сопілки й бузину обличчя його випогодилося. А як висловлював отой химерний проект про базар, — на виду пробилася неслухняна посмішка...
— На старців перевелися, що то казати...
Стояв погожий ранок, сніжинки іскрилися на сонці і вони, не відкладаючи, пішли через сади й горби та байраки до ріки.
Хоч-не-хоч, а на серці стояла радість. Зимове бадьоре повітря, міріяди мерехтінь на снігу, — і бузини цілі гаї. Тарас був радий, що знайшов батькові розвагу.
II.
Історія з Микитчуком і пляґіятом вже здавалася йому дрібною, не вартою виїденого яйця, справою. Тамара відсунулася десь у глибочінь спогадів. Оксана прислала листа, що мама в неї, прийшли пішки, бо їх вигнали, як утік батько. Тепер лежать хорі, але вже трохи піддужують. А Галя вже поїхала на роботу у другу область, друкаркою, бо тут ніхто не хоче її приймати, як не члена профспілки.
Всі ці особисті хвилювання, його родинні справи, здавалися піщинками в буруні інших новин, які щодня накочували, — все нові, все страшніші. Звідкілясь, з усієї України, сунули вони сюди, накочувалися, перекочувалися в якійсь демонській завірюсі. Пісчинка мотається, кружляє, б'ється, зштовхується з іншими, — але вона тільки пісчинка.
Все частіше й частіше лунало страшне слово "голод". Загадкове слово. Який може бути голод на Україні, коли неврожаю не було? В газетах тільки й мови було про хлібопоставки, хлібоздачу, хлібозаготівлі, проценти недовиконання, шалений опір найлютішого ворога, куркуля, непримиренну й нещадну боротьбу з ним... Про голод ні слова не було, але хто співставляв дійсність і газету, той міг думати, що в тому лихові винен не хто, як куркуль.
Не хто, як куркулі, обліпили вокзали, бо не хотять робити в колгоспі. Хліб зогнив незібраний у полі, а вони ось шалаються по вокзалах. Не хто, як куркулі, поховали хліб, а люди мруть масами, аж нема кому їх хоронити. Радянська влада вживає всіх заходів, щоб викрити організаторів цього ганебного явища. Добирається навіть до високих партійних робітників, наприклад, недавно розкрила свідоме шкідництво в наркомземі. й розстріляно вже тридцять чоловік. Радянська влада вживає всіх заходів, щоб хоч дітей урятувати. Само ГПУ взяло шефство над дитячим віком і організує його порятунок. Дітей по селах збирають, забирають до міста в дитячі садки, там ставлять на ноги.
Ніхто не знає, скільки вночі тачок із цими малими тільцями вивозять на кладовище.
Село йшло до міста просити хліба. У місті в продуктових крамницях на полицях стояли виставки порожніх коробочок, на вітринах ці самі коробочки прегарно обрамляли портрет вождя.
Інколи в якійсь крамниці з'являлася коняча ковбаса, — там миттю виростав хвіст. Ковбаса ця мала назву "конніца Будьонного", а дехто веселіший починав іржати, так, наче він уже "від пуза" наївся цієї ковбаси.
Увійшли також у моду кролики. От, ні з того, ні з сього на прилавку з'явиться гора оббілованих синіх, худих котенят. Заходять покупці, потягають носом і делікатно питають:
— По чім ці трупики?. В їдальнях замість "борщу українського" та "котлет по-московскі" чи "еврейского жаркого", "судака по-польскі" з'явилася намоднійша в світі соя. Соя на перше, соя на друге...
Соя ця ,всім уже в печінках сиділа, так про неї верещали всі газети, всі реклями. Були спеціяльні ресторани, які поклялися готувати найрізноманітніші й найсмачніші страви із сої, що заміняє геть усе — і м'ясо, і цукор, і яйця, й масло. Були такі жертви, що з пекельними муками ковтали цю універсальну бурду й також клялися, що більше в цей ресторан не підуть.
В крамицях з'явилися нові гатунки ковбаси. "Ковбаса з соєю" — написано. "Соя з соєю" — читали покупці. "Вені-ґрет" — писалося, "силос" — читали. А інші читали —
"утильсировина". Треті ж бралися на штуки й вишукали ще один термін — "комбікорм".
В крамницях ще з'явився так званий комерційний хліб, себто, без карток, але дорогий, трохи дешевий, як зпід поли. За ним треба було стати в чергу звечора, але без гарантії, що дістанеш. Перед самим відкриттям крамниці набігали якісь молодці з більшими правами й стусанами, вони розпихали юрбу й входили до крамниці перші. За ними може й діставалося селянам, що напливали сюди з найдальших околиць.
Несвідомі обивателі міські туманіли з нерозуміння. "Мені кажуть, що куркуль — мій ворог, — просторікує отакий малосвідомий міщанин. — А який же він мені ворог, коли він носив мені масло, молоко, яйця до хати? Я б сказав швидше, що то був мій друг..."
(Продовження на наступній сторінці)