— Власне кажучи, яке ваше діло? — накинулася Тамара на Тараса. — Чи я вас шукала? Чи я вас просила? Ви самі до мене в'язнете, бігаєте за мною хвостиком. І зовсім я не хочу вислухувати ваших грубіянських сентенцій.
Вона встала, сердито напудрила носа й надуто попрощалася. Вона ніяк не хоче виходити разом із Тарасом. Вона піде тільки сама.
Як так, то й так!
Коли пішла Тамара, треба було кількох хвилин, щоб розвіяти неприємну атмосферу. Кость узяв кілька акордів на бандурі, а Килина сказала:
— Ти з нею не дуже про такі речі. Я перед нею не розкриваюся. Вона і нашим і вашим...
— А чому ж ти?..
— Та це в мене мимоволі якось вирвалося, бо вже допекло...
— То є людці — на чийому возі їду, того й пісню співаю. Як було колись інше повітря, то вона вихвалялася, з легкої руки Карла Моора, що походить із знаменитого козацького роду Сагайдачних, а тепер вона полюбилу російську мову, — кепкував Кость.
— Поки чоловіка її не заарештували, вона якась інша була...
— Як? — підскочив Тарас. — Вона ж мені казала, що чоловіка й не мала!
— Ну, от бачиш! А нащо це їй брехати?
— А нащо усім знати, що чоловік — офіцер, репресований? — кепкував Кость.
Не надовго помирилися Тарас із Тамарою. Лише до вечора.
6. КАТАСТРОФИ
1.
Був ясний, бадьорий ранок, серце завмирало від кришталю в повітрі.
Тарас підійшов до кіоску з газетами й журналами у найкращому настрої. То буває така хвилина рівноваги й погід-ности.
Правда, він нічого не має, становище його хистке й непевне, листа Загайгора не друкує і не згадує про нього зовсім, здається, й уникає... Але... він кількома точками опирається "а невиміряні нематеріяльні реальності: на дружбу з Килиною й Левітом, на мовчазну Танцюрину прихильність, на... Ось уже в трьох журналах прийняли його речі. Ось у журналі "Червона зоря" почала друкуватися його повість. Він уже склав угоду з видавництвом на цю повість і дістав гонорар. Відразу ж вніс його в пай на помешкання. Матиме хату, — зразу ж маму забере до себе. Хай спочине коло нього, а він від неї мудрости й мови повчиться. Так уже мріє про це...
Власне, він побачив оце саме нове число журналу й поспішає його купити. Авторський примірник.
Він заплатив за журнал і, не розгортаючи його, відійшов. Несила було себе стримати, за кілька кроків він аж приріс до місця й почав перегортати свіжі, з друкарським запахом, сторінки, шукаючи свого.
Але ж ні, цього не може бути! Він зле дивиться, десь воно тут є.
Ні, його повісти нема.
Місяць тому, як складали число, сказали йому, що повість іде в цім числі. Тиждень тому був у редакції, й ніхто йому не сказав, що повість не йде.
Факт був у нього перед очима. Скільки б він не шукав, — імени його в журналі не було.
Тарас не зоглядівся, як усе кругом нього скисло. Погідний ранок зробився сірим, з пронизливим холодним вітром, без урочистої кришталевости.
Назустріч йому йшли люди з кислими, незадоволеними фізіономіями. Нічого відрадісного й у його житті нема, — все якесь похмуре, марудне, тягуче, сіре. І сам він сірий, безбарвний, один із тих, про кого Тамара презирливо говорила: Інтелігент з невипрасуваною сорочкою.
Якби він почував себе елегантним денді у прекрасно вшитому костюмі, якби він щойно встав зза столу після поживного сніданку, — він був би повен талановитих думок, яскравих задумів. Він пішов би просто до редакції, до Ре і зажадав пояснень.
А таким кислим і прибитим, — не піде.
Потребувала душа зустрітися з кимось, — ще півгодини тому він думав, як добре, що в нього є друзі. Тепр ясно, ясно, — нема в нього нікого.
І додому йти не хотілося. Що там його чекає? Холодна грубка?
Він побродив по вулицях із твердим наміром — нікуди не заходити. Нікуди!
Але ні, він, все ж таки, піде, спитає. Хоч він і жалюгідно виглядає, хто винен у цьому? Чому батьківщина не дає йому того найменшого скупого, що потрібно для повноцінного життя? Він не винен, що не має теплого пристановиська, не має гарячого снідання й не має. куди подіти свею силу, снагу. Хай дивляться, як мають очі, яка то є українська інтелігенція.
Авжеж! Хай дивляться, хай відповідають!
В Домі літератури було чомусь людно й заворожено наче. До кого не заговориш, — якось здивовано подивляться й відвернуться. Чи є хто в редакції журналу? €, але туди краще не заходити — відповідають.
Тарас ладен уже був взяти це на свій рахунок. Він насуплено сів чекати, коли можна буде зайти.
— Тепер і нам прийдеться помирати, — почув він. То говорив до Василька Осадчий.
В Осадчого були сухоти, він часто говорив про смерть. Може тому такий їдучий був?
— Кому ми тепер потрібні? Досі про нас хоч Скрипник дбав, а тепер... Тепер можемо хоч щодня помирати, нікому це нецікаво.
Чому це вони про Скрипника згадали? Нерозуміло.
Заходили все нові й нові люди. Всі з одним і тим самим виразом заворожености й здивованого переляку.
— Чи не чули, чому?...
— Яка причина самогубства?... — шадали в насиченому повітрі окремі слова.
— Яке знов самогубство? — без привітання рушив він до Левіта, першого, що впав йому в дорогу.
— Та всі говорять! Одне за другим — два самогубства. Один із них — політичний діяч, другий — найвидатніший письменник епохи.
— Хвильовий? — тепер і Тарасове лице витяглось.
Тут тільки зрозумів він чудну поведінку кожного, до кого він підходив. Справді, чи тут до нього, коли таке діється ?
Сталася якась катастрофа. Це очевидно, коли член уряду, комуніст-письменник вкорочують собі віку.
Яка — це бачив кожний, але кожний вдавав, що не бачив її. Всі вдавали з себе веселих, задоволених ситим і веселим життям, гумористично настроєних. їздять у відрядження на село, пошепки розповідають про людожерство, пухлих і мерлих, яких нема кому вже ховати, а в газетах вони ж друкують новелі й нариси про повні миски вареників у сметані на столі в колгоспника у сучасному заможному, колгоспному селі. Або ж про дітей-героїв, що виказують на батьків, стригунів колосся на полях... еге, "розкрадачів соціялістичної власности"...
Так отже від імени цих "стригунів" та "розкрадачів", від імени всієї творчої трудової України крикнув сьогодні Хвильовий те, чого не хотіли помічати боягузливі споживачі закритих розподільників. Недарма вони не можуть отямитися, шепочуться, не знають чи добрим словом поминати (член же партії!), чи проклинати. Всім ясно, що вже нема чим більше очорнити українське серце. Бо співцеві загірньої комуни не прилатаєш ні "куркульського опору", ні "дрібнобуржуазної стихії", ні "солодкого дурману романтики минувшини", ані "туги за маєтками".
Ні, всім надто ясно, що сьогодні Хвильовий заявив свою приналежність до цих пухлих і мерлих на українському селі. А найясніше всім, що це — не просто собі самогубство втомленої цькуванням і страшними картинами на селі емоційної людини, а щось безмірно страшніше для тих, які навчають дитину шпигувати за батьками, як би ті не врізали десь потайки власними ж руками викоханих колосків, щоб цю ж дитину врятувати...
п.
— Тут до вас приходив якийсь дядько з села, — постукала до Тараса сусідка, щойно він встиг зачинити за собою двері. — Казав, ще раз зайде.
"Хто це міг би бути? — ламав голову Тарас. — "Може яка звістка від Дуб'яги, або Кармаліти?"
Ще не встиг закипіти його куліш (божий дар, а вірніше — того розподільника, куди прикріплений був колектив письменників), як до кімнати без стуку відчинилися двері. Тарас гнівно обернувся. З якого це часу до кімнати можна входити без попередження?
Гнів його перетворився в безмірне здивовання. До кімнати зайшов батько.
— Добридень! Приходив уже раз, та не застав, — сказав він звичайно й тихо, наче вони бачилися вчора.
Був він без нічого, тільки маленького клуночка в руці тримав.
— О! Де це ви взялися? — замість привітання, вигукнув Тарас, чогось трохи перелякавшись. Батько ніколи не збирався до міста.
Він усе ще стояв, мав чужий.
— Роздягайтеся! Чом не сідаєте? Як чужі! Зараз куліш буде готовий...
Тарас не знав, що говорити, батько не знав, що говорити. Так несподівано вони зустрілися.
— Як же там мама?
— Не знаю, я вже три тижні, як утік...
— Утекли?
— А втік! Хотіли везти на Соловки...
Батько говорив байдуже й тихо, як про звичайні речі, а Тараса глушило хвилювання щораз більше, прибивала до землі тривога. Він хотів про все знати, що там скоїлося вдома, в Дрижиполі. Що ж з мамою?
— Бабів без чоловіків не вивозять, — бовкнув батько.
— А ви їх там покинули? Чи вони може до Галі...
Але батько був скупий на слова, скупіший, ніж будьколи. Отакі всі вони: що глибше утне життя, то зав'язаніший язик.
Тарас перестав розпитувати, примусив батька роздягтися, попоїсти, вмитися, лягти. Батько відмовлявся, як у чужих гостях. Тарас не впізнавав батька. Щось відбувалося в ньому, він став інший, ніж був, — тихий якийсь, прибитий.
— Як же ви, тату, знали, що вас мали забрати? — спитав Тарас удосвіта, почувши батькове чмихання.
(Продовження на наступній сторінці)