Оце, здається, подала я в загальних рисах всі галузі й відгалуження моїх двох родів. Ще не згадала тітку Горпину. Тіткою вона доводилася мойому батькові, бо це була двоюрідна сестра його матері, баби Ганни з Цимбалів. Але насправді була це найближча товаришка татова. Була це дуже вишукана в селянському дусі особа. Така сіроока, довгообраза з тонким профілем, делікатно видовженим носом. Тоді, як інші Цимбали мали товсті носи із тенденцією загинатися донизу, у тітки Гор-пини цей ніс дивився на світ із цікавістю. Вона завжди була в майстерно вив'язаній зеленій квітчастій хутці, з безліччю акуратно виложених бганок. Як тюрбан. Я колись цікавилась, скільки їх, то мені казали, що аж сорок. Була вона в нас така ж своя, як і тітка Тодоська, і без неї не обходилися гульки та співи. Із усіх пісень, що співалися, вона найбільше любила "Тихо-тихо Дунай воду несе...", та ще — "Ой, зірву я квітку-рожу...". (Цю я від неї й перейняла). І ніколи не минала нашої хати, хоч на хвильку зайде, мало не щодня. Як і батько, дуже охоча була до компанії та співів і музики. її чоловік, Яриней, був чогось у тіні, хоч у моїй уяві-спогадах я бачу його за столом, з довгою бородою. Ще був і дядько Гемень Цимбал, брат Горпинин, також із довгою бородою, а про якогось Кон-дру Цимбала, чи не їхнього батька, дід часто згадував, як про свого товариша, що з ним колись чумакував... Тіні, тіні...
І що цікаво: я часто бачу в собі усіх цих, що тут згадала. Часом дивлюся в дзеркало — бачу перед собою тітку Тодоську. Іншим разом — ну, я ж чисто тітка Мокрина! З її відкритим весело насмішкуватим виразом. А то — мама з сумним чимось у очах. А то — сестра Ганя, іншим разом — сестра Льона. А то — просто таки бабуня Хросина. Так міняється моє власне обличчя. А скільки ще живе в мені невідомих мені родичів по обох лініях і родичів їх родичів! Тому я вважаю себе втіленням їх усіх і глибоко закоріненою в українському народі.
Всі вони знали, що то — робота в полі, жнива, вставати удосвіта, жати за кислим огірком і окрайцем житнього хліба, у спеку. Солоний піт, мозолі, порепані босі ноги...
Сільські й хутірські діти цих моїх родичів такі самі, але хоч я й з того самого кореня, та вже була не така. Ми, Кузьмові діти, вже були зделікатнілі. З сапою я ще зналася, бо мама трималася свого улюбленого города, а там треба було полоти, сапати, підгортати, проривати... Але ж нас не привчали до роботи так, як Тодосьчиних дівчат. Вони й своє пополють, і ще й нам помогають, а крім того ціле літо на буряки до цукроварні ходять. Серпа я тримала в руках один день. Попросила на хуторі в Кравченків Доньку, щоб показала мені, як то жати. І жала. Але як же це тяжко, як треба напружуватися, щоб за день нажати півкопи! А ще ж перев'язати та наготувати перевесел. Ні! Нікчемна я до сільської роботи, хоча й усім корінням із села. І так без ступенування поколінь? Батьки гарували, а діти вже білоручки.
Не знали ж ми жати-в'язати просто тому, що батько сам не любив хліборобства. Дід йому виділив шість десятин поля. То з мого найранішого дитинства я знаю, що поле те здавалося з половини себто привозилося до нас половину врожаю снопами. І вже тільки працювала один день молотілка, а батькові лишалося витягти мішки з зерном на горище і того збіжжя вистачало нам на цілий рік. Та треба було ще повезти до млина. Оце й уся татова робота. А скільки то було крику та ґдирання, та докорів у такий час, що годуй вас, а ви не слухаєте, все своїм пихом, до важкої роботи вас же не заставляю, в поле жати не посилаю... Ох, і не любив же тато цього клопоту, а винні були в хаті всі ми... Як доводилося йому щось завдати та на воза вкласти, то кричав та штурхався, наче не знати, яке геройське діло виконував. Мама тоді казала: — Ото, розходився! У нашого батька по золотому ступінь!
12
Я страшенно раділа завжди, як випадало, що десь ідемо. Всі виходи й виїзди з містечка були для мене повні значення і змісту. Зимою на Різдво, до діда — це ж розкішно! Наймит Олександер, він же й небіж баби Кирії (що про нього вона ото видумала прислів'ячко: "Наймитку, наймитку...") приїздив дуже урочистий і так само урочисто тато частував його великою чаркою та закускою. При цьому тягучим медом провадилася бесіда. А як там на хуторі? Чи всі здорові? Тоді починалося вмощування нас у сани, виносилась велика бараниця, що лежала на тапчані, ми втушковані в кожухи — і починається радість: п'ять верстов їдемо сніговими полями, мороз кусає за ніс, а ще може й сніговія, та от, якби то ще заблудитися... А вже обов'язково заточимося на середині дороги, от-от усі вилетимо з саней, особливо ж на Троянах...
Було одне таке місце з Жашкова на Бузівку, верстов за дві-три від Жашкова. Глибокий бак£й, а тоді сани пнуться вгору з трудом. Так воно віками стоїть, ніхто не потрудиться вирівняти дорогу, хоч усі ярмаркові вози й сани споконвіку перевалюють через ці бакаї. Аж ось дізналася, що це й є ті знамениті ТРОЯНИ. Все чую: "за Троянами" та "за Троянами".
— Де вони, ті Трояни? — питаю маму. — Як їхати до дідового хутора, ніяких Троянів нема, ніякого села, чи якої розваленої коршми, чи хреста. Де ж ті Трояни?
— А оті бакаї, ото й є Трояни!
Еге, та це розвалкований старовинний вал, історична чи й доісторична споруда! Вал цей іде з Тальнівщини повз Жашків і десь далі, далі... Може це той самий вал, що ним Володимир Великий обгородив Київську Русь від половців та насадив тут приязних торків і берендіїв? То чому все таки ТРОЯНИ, ще й у множині? Чому так уперто тримається назва, хоч вал на цій дорозі з Жашкова на Бузівку вже розіжджений і став звичайним бакаєм? Де ви, археологи?
Змалку я вже чула не раз повторюване, що село Городища
(назва у множині конечна) колись за часів оних було великим містом, у ньому було сорок церков, а Жашків був тільки малим пригородом. Переказ цей переходить з уст до уст, від покоління до покоління і вже заімлився, до цього нічого не додавали. А як звалося це місто? Невідомо. І справді на висотах Городищ і досі показують рештки цього городища. Археологи, де ви?
А друга леґенда вже була про Жашків. Нібито якийсь чоловік приліз сюди рачки і перший тут оселився. Спочатку звалося це селище Рачків, аж потім Жашків. Було це, каже переказ, сто років тому. А на карті Бопляна, що складена ще до Хмельниччини, є і Жашків (ще й великим кружком позначений), і Ставища, і Буки, і Сабадаш, і Охматів, і Бузівка... Навіть село Тихий Хутір... Так що ця леґенда втратила для мене вартість, а ще й поготів, як довідалась я, що на Україні є аж три Жашкови. Два других у Галичині...
Тоді ж вперше почула я й про Дрижиполе, що за п'ять верстов від Жашкова по дорозі на Охматів.
Але й уявлення не мала, що живу я в природному музеї. Мені нічого тоді не казали оті тюркські прізвища: Моголівці, Ґроґулі, Сарґоли, Барабаші, Джоґоли, Бейзаки та назви сіл: Карапаші, Сабадаш, Узйн, сама річка Торчиця, доплив Гірського Тікича, а до Торчиці десь там вливалась і та, що протікає повз наш город. Повітове місто Тараща (осідок торків), дальший Гумань (осідок куманів), Бердичів (осідок берендіїв). Самі назви за себе говорять. А ми думаємо, що такі слова, як "кавун", "кульчики", "філіжанка", "яр" це споконвічні українські слова, тим часом вони увійшли в мову разом із прізвищами від торків-берендіїв...
Нащадки торків і берендіїв, що колись насадив їх тут Володимир Великий, зіжджалися на ярмарок що-четверга, а мене зовсім тоді не вражали своїм торкоїдним виглядом, бо і я ж така. І дядько Макар, і Лукіян, Юхим, Наталка та Палазя Мокринині — всі ми маємо наліт монголоїдиости чи тюрко-їдности. Може навіть і жашківська говірка, оте випнуте наперед г ("гобідати", "голій", "горати"), оце дз, замість з ("дзеленка", не "зеленка", найтведіше р ("гарачий").
Якби то я тоді вміла подивитися тепершніми очима, було б геть усе це цікаве. А тоді я просто не любила містечка, свого походження по батьковій лінії і все хотіла кудись вирватися, із звичайного у незвичайне. У той час ідеалом був мамин хутір...
Незвичайне.
Наче крізь сон пам'ятаю, як взяли мене до Києва. Самої дороги не пам'ятаю, але ось бачу — ідемо ми Басарабським базаром біля Критого Ринку, назустріч нам перекупки з повними кошелями морель на коромислах. Я запускаю руку в кошель і беру собі невідомий золотистий плід із пушком. Мене тут же ловлять і кажуть, що не можна. Скільки тоді було мені років? П'ять? Шість? Ніколи в житті, ні до того, ні після того, не їла я такого смачного борщу, як на Галицькому базарі в їдальні: з хрумтливою, майже сирою капустою, з баклажанами. У Жашкові тих баклажанів ще ніхто увічі не бачив. Оце вперше в Києві я про них довідалась. Мова йде про помідори, ми їх чомусь називали баклажанами.
Заїхали ми до дядька Радійона Кравченка, візника, на Шу-лявку. Хатка була тісненька, просто хатинка. Вперше познайомилась я з "цьоцею" Маринкою із широким ротом, з ровесницею моєю Настасею, з братом Федею, Ганіних літ. А це чомусь я на шулявській вулиці сама, до мене вчепилась така ж сама дівчинка, як і я, та й казала, що хоче зо мною познайомитися. А я казала: "Ні, не хочу!" І скільки вона мене не просила, я таки не захотіла. Чому? Бо вона говорила "па-русски".
(Продовження на наступній сторінці)