— От ви правите в мене землю! А звідки ж я взяв? Я — з мурґочки! Мій батько мав три морґи поля та й поділив між мною, Юхимом та Яковом... Я все те приробив, сто десятин без одної. Отак і ви — приробіть собі!
— Ми в вас робили! — прискала знов Мокрина. — Дайте мені те, що я у вас заробила! Дайте мені мою пайку!
— Я ж дав тобі десятину!
— Одну? А я на ваше багатство робила!
— Дочкам нічого не належиться.
— Мені треба сина вчити!
Ну, і так без кінця-краю... Мокрина ніколи не говорила з дідом мирно, все гнівалася і гнівила. Вона стукала кулаком об кулак, дід сердився. Мій батько теж "правив", але не так бурхливо. Але мені здається, що дід любив сварку з непокірливою Мокриною.
Хоч я наче й не слухала, а однаково всі ці розмови всотувалися у вуха. Особливо наставляла я свої вуха, як дід починав розказувати про себе. Він ще був кріпаком, за його молодости скасували панщину. Намагалась уявити собі його молодим, у довгій сорочці без штанів. А це, знов, розповідає, як чумакував із своїм батьком та з товаришем Янєвським. Янєвські в моїй уяві були "пани", бо я знала, що ми — "мужики". Янєвські, Тар-навські (в нас вимовляли "Тирнавські") теж десь тут жили на хуторах, але в татовій компанії не оберталися. А з дідових оповідань виходило, що старий Янєвський був його товаришем, разом чумакували, а потім Янєвський служив у графа Браніць-кого, "волам хвости крутив", себто гонив гурти товару до Варшави, і з того так розбагатів, що накупив багато землі, а його син був уже "паном".
А то про якусь легендарну бабу Христю, дідову бабуню чи прабабуню, зайде мова і всі за столом жваво розпитують діда про ту нашу далеку предкиню. Дуже вона любила по шинках ходити, особливо, як прадід був у Криму. То мусів прапрадід приковувати її ланцюгами до полу, аби трималася хати. Мабуть, це мало якийсь зв'язок із піснями, що я чула раз-у-раз в хаті:
Загуляла чумакова жінка Від середи та й до понеділка, Чумакова жінка гуляє, Бо чумака дома немає.
Гуляй, гуляй, моя чорноброва, Покіль моя голівка здорова, Бо як моя голівка схибнеться, Тоді твоє гуляння минеться!
І співала про себе ця чумакова жінка так:
Ой, випила, вихилила, Саме себе похвалила, Що я панського роду, П'ю горілку, як воду!
Тоді співається ще й
Коли б мені, Господи, неділі діждати... Сюди-туди, Господи, неділі діждати
То пішла б я до коршми гуляти Сюди-туди, Господи, до коршми гуляти...
ця розгойдана мелодія змінюється на швидку, загонисту:
У неділю п 'ю, п 'ю, В понеділок сплю, сплю, А в вівторок снопів сорок Пшениченьки жну, жну.
В середу сушила, В четвер молотила, В п 'ятницю продала, А в суботу пропила.
В п'ятницю продала, А в суботу пропила, Слава тобі, Господи, Що до діла довела!
До роботи не я І до діда не я, З хлопцями погулять, То охота моя!
Отак погулявши, вже втомившись, співає вона ще й таку:
Кумцю, серце, що маєм робити? Що не хоче куций віл додому ходити!
Або продаймо, або заміняймо,
Чи жидові рудому за горілку даймо...
Це я тепер тільки задумуюсь над зв'язком між цими щоденними пісеньками та моєю далекою прабабою. А тоді я тільки думала собі: "Еге, а про нашого діда також у нашій хаті смішками розказують, що він не промине жадного шинку. Є в нього улюблена Дерешка, стара підсліпувата коняка, він тільки нею й їздить. То вона вже так знає діда, що сама зупиняється біля кожного шинку".
Але ж за столом зібрався чумацький рід! То як не заспівати дружно (хоч щойно тітка Мокрина гнівалась, стукала кулаком об кулак) чумацької? "Було літо, було літо, та й стала зима...". Цю пісню співали як молитву — помалу, розтяжливо, зосереджено з чуттям і переживанням долі чумака, що занедужав у полі і "ніхто ж його не спитає, що в його болить...". Потім іде "Ох, і не стелися зелений шпоришу...". А потім і "У Києві на риночку...".
11
Один такий збір роду був навіть зафіксований на світлині. Це було Василеве весілля, а дядько Йосип умів обходитися з фотографічним апаратом. Назіжджалося дідового й бабиного роду, ще й свати. Ледве всі вмістилися на великій картці. Знімалися під ожередом біля ліска. В центрі сидить дід — із двома характерно для нього загнутими пучками, руки спочивають на колінах. (Такий уклад пальців я помічала й у мого батька і тепер часом себе на цьому ловлю). Борода дідова підстрижена трохи нерівно. Поруч сидять — з одного боку баба Кирія, а з другого — отець Хведір, а далі по боках — свати. Позаду в два ряди стоять невістки з синами, дочки з чоловіками, а посередині — молоді: Василь і Ганя. Ми, малеча, насипані мачком у ногах. Там і я сиджу, поруч із Гантониною Тодосьчиною,_і Ваня...
Це вже було третє весілля на хуторі. Дядько Йосип перший женився, з Меланею, потім виходила заміж Палазя за сусіда Карпа Барабаша. Але ці весілля на дідовому хуторі вже не мали характеру сільського народного весілля. Молода була у фаті, гості мали воскові букетики, не було дружок і їх співу, гільця і всього звичаю. А цей весільний звичай можна було навіть на вулиці бачити, живучи у містечку. Не раз бачила я, як ішла зграйка дівчат на чолі з молодою. Спрощували на весілля. Молода в стрічках попереду, а за нею дружки із співом. Або як іде весілля з церкви через містечко, ціла процесія. Молода з розпущеним волоссям, вінку й стрічках, у вишиваній сорочці, рясній спідниці і хвартуху. (А керсеток у Жашкові чомусь не носили...). За нею — дружки, спів іде по всьому Жашкові...
Усе ж весілля я пережила у тітки Тодоськи як його член, коли виходила заміж друга дочка, Голяна. Я навіть три ночі ночувала там на печі, разом з іншими дітлахами. То було шалене переживання, містичне. Дія йде одна за одною і до кожної дружки співають — і так же влучно! Жартівливо і весело, а як треба, то сумної — і всі тоді плачуть, плачуть! Мені було тоді дуже мало ще років і етнографією я не займалась, навіть і олівця не мала... Якби ж то завернути! То ж було справжнє народне весілля, а щоб не оминути жадного звичаю, тривало тиждень. Чимось моторошно могутнім віяло на мене. Я впивалась кожною деталлю, почувала себе у великому роді... Я думаю, що цей містичний настрій навівав неперервний хор дружок.
Друге пам'ятне весілля було в селі Леміщисі. Тітка Мокрина видавала заміж дочку Палазю. На цьому весіллі, теж народному, я яскраво запам'ятала, як тітка Мокрина танцювала посеред хати, співаючи "Чоботи", із чобітьми в руках та ними приплескуючи.
Оце ж тії чоботи, Що зять дав, А за ції чоботи Дочку взяв, Чоботи, чоботи, Ви мої,
Наробили клопоту Ви мені!
Ой, чоботи, чоботи Із бичка,
Ой, чом ви не робите, Як дочка, Чоботи, чоботи Ви мої,
Наробили клопоту Ви мені!
А потім мала в руках дві мальовані миски, побила їх одну об другу, а черепки кинула до стелі. На щастя! Жертва богам! Справжня трипільська Мати Роду!
Ця тітка Мокрина видається мені й тепер видатною особистістю. В хаті головою була вона, а не чоловік її, Макар (прізвище: Іван^шко). Так і казали: Мокринин Макар, а не навпаки. Наш батько називав її міністром. Розум свій вона передала першому синові, Юхимові, і з усіх сил вибивалася, щоб його вчити. Це й була причина, чому вона так завзято "правила" в діда свою долю, яку вона заробила, гаруючи на його господарстві. Юхим був дуже здібний, проходив за рік дві групи і за два роки закінчив п'ять груп двоклясової школи в Жашкові. За моєї пам'яті він уже вчився десь у Києві на інженера мостів (це ж чудо, щоб селянський син... На трьох моргах поля!) Тільки він уже був хворий на сухоти. Мокрина не могла забезпечити йому і науку, і здоров'я. Дід повинен допомогти! В своїх змаганнях за цю синову науку часто приходила вона до брата Кузьми радитися. Ще й такий епізод був, але про нього чогось неохоче говорили, хоч він мені видається дуже кольористий. Прийшла Мокрина до діда на хутір, щоб дав сто карбованців, нема чим заплатити за правонавчання. Ну, і не просила, а сварилася. Доти сварилася, аж дід вхопив батога й почав її періщити, і так вона із плачем, ні з чим, побігла. Коли чує, доганяє її дід, — чекай, лахудро! Вернись, псяюхо! Догнав, тицьнув їй у руку сто карбованців... Де ще є на світі така родинна сценка? І де на світі є така сільська молодиця, щоб так пристрасно прагнула дати освіту синові? Я цю спрагу дуже добре знаю, бо це і я так хотіла вчитися.
(Продовження на наступній сторінці)