Тоді багато людей поверталися із світів до тих гнізд, звідки вилетіли. Повернувся з Одеси і Дмитро Кухта, чи, як казали на нього, Мітька. Це був справжній одесит з трохи звернутим на бік носом, хитрувато-самовпевненою усмішкою, бо грошей повна кишеня, на руках золоті персні, золотий годинник. Модне тоді галіфе... Він у 13 років утік з дому до Києва, самовари в готелях ставив, перейшов усяку біду, змінився з сільського хлопчака на спритного парубійка, а потім занесло його в Одесу, там босякував, працював на заводі, що ще робив, не знаю, але чогось у нього одна рука була вивернута і наче висіла... Словом, плавав, як риба в океані. Аж оце як у містах розруха, вернувся до рідної хати й родини коліїв-кабанників та й почав разом із старшим братом Гудою "спекулянчити". Мітька малограмотний, але дуже спритний і в практичних справах битий та швидкий. Словом, чоловік із головою. Він із міською люб'язністю зустрів і зайнявся нами, але Ганя не спускалася із свого трону, дивилася на нього з презирством. Вона ж кінчає гімназію, двома чужими мовами володіє, думає вчитися на медичному факультеті, а він хто? Спекулянт! Неперейдена прірва відділяла її від таких молодців. Але чи гадала вона тоді, що буде далі?
До Жашкова з Городищ нас привіз уже Мітька і вдома нас зустріли, як героїв. Не було кінця-краю моїм оповідям про чудесну подорож.
Цікаво, що найяскравіше з Звенигородського періоду — оця подорож, Богачевські, спиртовий склад і танець ведмедя Каті Омельченко, а як виглядала гімназія, кляси, учителі й учениці в ній — нічого не залишилось у пам'яті.
6
В Жашкові революція була вже ближче, десь тут у цих селах довкола. Села розбирають і ділять панську землю та панські маєтки. Найближчим поміщиком був леміщанський пан Підгірський. Він ніколи й не жив у своєму маєтку, хіба, може часом улітку, бо тітка Мокрина, що її садиба була упритул до того маєтку, не раз там вслуговувала. Ніколи я цих Підгорських не бачила, тільки один раз перед революцією ішли повз нашу хату якісь дві незнайомі дівчини у дивному вбранні: з сірого домотканого свиточного матеріялу, але пошитого на міський лад. І свитка, і не свитка. То, казали, панни Підгорські, а ця одежа була, мабуть, виявом хлопоманства. Отже, їхня земля тепер уже не їхня. Позабирали леміщани. Панський дім не спалили, як по інших селах, а все звідти позабирали по селянських хатах. Потім уже розказували, що в селянських короварнях стояли піяна, трюмо, рембрандти... І в нас у той час з'явилася лякована тумбочка з мармуровим верхом та відтоді прикрашала Ганіну кімнату. Я не знаю, звідки вона, але думаю, що це подарунок тітки Мокрини із панських меблів.
В цей час щось із тиждень у Жашкові вночі було так видно, як удень. Це був відсвіт від Грандіозної пожежі у Ставищах. Там горить ґуральня. Коли кинулися ставищани розбирати спирт і горілку в тій ґуральні, то бігли, хто з чим мав: з ротом, з відрами, з горщиками, суліями, барилами... Возами приїздили, там же й напивалися і в цистернах із спиртом топилися. Аж поки не запалив хтось сірничка, спиртом напоєне повітря зайнялося, почало все горіти, цистерни вибухати, люди кинулися врозтіч... Багато там і погоріло.
Вже повернулися з війни й мої дядьки. Йосип привів статечно пару добренних коней і осів на свойому хуторі. Василь прийшов із фронту начинений червоними ідеями. Землю треба в поміщиків та багачів забрати, всі мають бути рівні. Грабуй награбоване! Майо — твайо, твайо — майо! Дід на це плювався і казав: "Більшовик!"
Повернулася й Машка Таращукова, вже тепер не "Мар'я Ґерісімовна", а Марія Гарасймівна. Змудріла, споважніла, удо-свідчена. Казали злі язики, що вона навезла багато добра. Не грабоване, ні! Це ж на фронті в містах все стоїть покинуте, відкрите. Добро те, — от хоч би й сувої мануфактури, що на неї був такий голод за війни. Злочину ніякого в тому нема, бо й так усе воно гине, горить... Бери, це вже твоє... Так чи ні, не знаю, жила Марія Гарасймівна замкнено, з підкресленням своєї вищости над оточенням.
Отож кругом революція, тільки в самому Жашкові нічого наче не змінилося, особливо увечорі. "Ніч яка, Господи, місячна зоряна, видно, хоч голки збирай", — зовсім так, як у цьому романсі, що я співала з акомпаньяментом гітари. Так само, як і минулих літ, ходив сторож поміж жидівськими крамницями й кооперацією та калаталом вистукував свої рулади. Так само співало село, кутки перегукувалися, виляск доходить до містечка. "Чорноморець" (жашківський варіянт трохи не такий, як увів до концертового вжитку Демуцький), "Ой, у полі жито, та гей, копитами збито...". Такі самі сині ночі, так само падають зорі, непритворенно цвіте й дурманить акація...
Гані ще зостався один рік до закінчення гімназії. Отже вона поїде до Звенигородки, а мені сказали: "Сиди вдома! Нема звідки!". Нема звідки обох учити, та й взагалі тепер у містах розруха. Чули, що розказують ті, які були в Києві?
Зв'язок Жашкова із Києвом не порвався, а закріпився. Можливо, дякуючи Мітьці. Це він "показав моду" їздити до Києва "спекулянчити". Він і Гуда професійно закололи кабана і повезли до Києва, а вже разом і з тим наклали на підводу муки, крупи, пшона... Там у Києві болючо цього нема, а тут у селах болючо бракує чобіт, краму, мила, навіть дурної соли. Кухти з успіхом виміняли все, що повезли до Києва, на майно киян, привезли до Жашкова, а тут усе це люди розхапали. Гроші ("лімонки" мішками і гривні) вже були тільки кольорові папірці, почав розвиватися "товарообмін", як "за царя Бомка, коли земля була тбнка". В нас на товарообмін казали "м'інка". Наміняли — а тоді знов до Києва з одною-двома підводами. (На Ставища, Янишівку, Білу Церкву, Озірну, Гостру Могилу, Гле-вахи, Гатне, Саварку, Мостища, Буду... 150 верстов). Там же в Києві біда! Постачання харчів нема, вугілля не довозять, будинки перестали огрівати... Хто має куди, то спасається, а хто не має, то палять меблі й книжки у "буржуйках" та виносять на товчок міняти своє барахло.
За прикладом Мітьки почали й інші їздити до Києва, цілі валки. їздив з раз і наш тато. Привіз сукна кольору "електрік" і жашківський кравець Берґер пошив Гані модне пальто кльош, чи як казали у нас, "з родичами".
Як тепер бачу Ганю — русяву, сірооку, подібну на нашого батька, з модною тоді зачіскою, — все волосся гладенько загорнене ззаду, а спереду хвилястий чубчик. З тієї хлопчакуватої одинадцятилітньої дівчинки з коротко обстриженим їжачком вилюдніла зґрабна панна.
Цього літа ми мали з Києва гостей, маминого брата Ра-дійона з усією родиною. Це значить: дядина Маринка, Фєдя — одних літ із Ганею, Ната (колись — Настася) — одних літ зо мною, та ще менші, Тосік і Андрюша. Всі говорять по-шуляв-ському, бо як їхню мову назвати російською? В хаті стало повно, ми почали приглядатися одне до одного, заходити в приязнь. Я вважала, що не знаю світських манер, то дуже уважно підглядала, як поводяться кияни. У нас є гітара й балалайка, то пішла в дію музика. Ганя співала свої Звенигородські романси ("Жалобно стонєт вєтер осенній...", "Дремлют плакучіє іви...", "Нє іскушай мєня без нужди..."), а Ната — "Да, васількі, васількі..." і
Ах зачем ти мєня целовала,
Жар безумний в ґруді затая,
Ненаглядним мєня називала
І клялась — я твоя, я твоя!
А тепер ти на сцене шантана пайош
За брільянти, за дєньґі, наряди
Старікам ти себя продайош...
От, чим начинені шулявські дівчата! А я пригравала й виспівувала:
/ твій батько, і мій батько Та обидва кріпаки, Посідали в гарбузинні П'ють горілку, як бики...
Тоді вже часто переходили через містечко якісь загони, — раптом десь з'являться верхівці і так само раптом десь зникнуть, не роблючи ніякого рейваху в містечку. Тільки Фєдя тоді ховався чомусь на горищі і перечікував, поки переїдуть.
Ми так і не знали, яка тоді була влада і де. Це для ілюстрації, як виглядало в закутках населення і його свідомість.
Цікаво, що Ната мала більше спільного з Ганею, а не зо мною. Були в них якісь секрети, що до них мене не допускали. Сіроока Ната, з широкими (як у дядини Маринки) устами, ще ширше розмальованими, продукт Шулявки, була рішучо і безвідклично наставлена на мистецтво спокушання "мальчіков", і була в цьому мистецтві досить досвідчена: пудра, мазилки, певні мінки й усміхи, примружування, — дуже вульгарно. А Ганя носилася з якимись Звенигородськими романами, — не буде ж вона мені про них розказувати.
Київські гості довго не пробули. Погостювали на хуторі в дядька Явдокима й вернулись до Києва.
Одного разу із Мітькою приїхали Коберники. Не жити, а купити-продати. Звідки ми Коберників знали? Та це з того самого візницького світу. Як і візники, Радійон Кравченко та Саміло Цимбал, Володимир Коберник жив на Шулявці, мав хату. Тільки йому велося ліпше, ніж мойому дядькові та Самі-лові. Мав він багато "виїздів", робітників, багато коней (це вже звалось "кінська біржа"), мав кредит у купецькому світі... Діти ж цих шулявських візників товаришували. Серьожа, що приїхав оце до Жашкова, — Фєдін товариш...
(Продовження на наступній сторінці)