— готові, не вироблені моєю працею, а виготовлені вже кимось, колись, до мого народження. Оце стою біля печі, топлю, щоб черінь нагнітився, бо буду садити на лопаті хліб. Дивлюсь на полум'я, а мені примерещується якийсь Грандіозний образ, я бачу вогонь не в печі, а у вселенній, оті сині язики в ньому — саламандри і сильфіди, це живі істоти, їх стихія — жити в полум'ї. Це ж у печі — лише мініятюра... Отаке порівнання у тринадцятилітньої школярки.
Як і тепер, змалку мене переслідувало бажання скрізь бути одночасно. Тоді — ще тільки там, де я вже бувала. На обох хуторах, на городі, в хаті, і по всій садибі, на всіх весіллях, на ярмарку у всіх його майданах і торговицях, у всіх мізках і душах. Я не була, але хотіла бути. Якесь бажання розширити себе до меж можливого.
З самого початку, себто як почала я читати букваря, і сьогодні незмінне ставлення моє до книжки. Світ у книжці цікавіший і реальніший, дійсніший, ніж те, що в навколишньому щоденному житті. Книжка — це щастя готове, повне, ніколи невичерпана криниця.
Чи можна порівняти чар книжки з чаром відбитки у шибі розчиненого вікна? В ній відбивається все те, що бачиш в реальності. Але звичайний світ у відбитці стає феєричним, казковим, повним незбагненої приваби, таємничої краси...
Або оце, просто пророчий образ мого життя: ввійдеш у церкву — повно людей, не протовпишся. Стою ззаду, за спинами, і недобре мені тут, не на тому місці, що вже вважала своїм. Нічого не бачу за спинами. Але іншого місця нема. І так уже стою, коли б якнебудь достбяти. Та приходить хвилина, що я кажу собі: і тут добре, є якісь свої зручності та цікавості і тут. Це таке все моє життя. Простояла я на задах, ніколи не протовпилася наперед, зле мені, я знаю, що заслуговую на краще і що могла б щось досконаліше створити. Того, що хотіла, не було, якнебудь достбюю в цім житті. А ось дивись! І на цім заднім місці бачу дещо цікаве для роздуму та розваги.
Почуття своєї інакшости — "я не така, як усі", почуття окремішности й чужости оточенню, — це було вже готове в мені. Може через ці дефекти думки та мови? "Недоскоцька" й "недопитацька". Тепер — певність: "Я не звідси!". А тоді: "Чого я тут? Звідки ж я? Нащо я тут?". Не бачивши в реальності відповіді, я приходила до двох відповідей: 1. Моє життя — випадкове безглуздя. 2. Воно для того, що я маю виконати якусь місію. Часом, як відчай, я казала собі: безглуздя! Але затишніше жити з думкою: місія мене чекає! Спочатку це не було навіть і в думку оформлене, а було це якесь туманне клубочіння-радість: щось гарне мене чекає! Особливо, як засинаю і ще не падаю в безодню...
А що це за дивну гру я собі видумала? Замість знайти товаришок та гратися з ними в стукалки, в "горю, горю пень", я затуляла вуха, набирала в груди дихання й утикалась в подушку. Ану, скільки я можу без дихання витримати? І вже здається мені, що я в могилі, закопана, не можу вирватися. Я ще ж жива! Тоді стає так страшно, що я чимдуж зриваюся з подушки і дозволяю собі дихати. Яке щастя! Це ж якась йоґічна вправа, як я тепер тямлю, а я сама собі тоді таке видумувала.
Оце почуття окремішности не завжди було таке, що я самотужки виповнювала її змістом. Налітали напади отого — чогось нема, чогось бракує, а чого — не знаю. Такі напади гіркого горя та сліз я переживала, заховавшись у кожухах, що висіли над скринею у маленькій кімнаті. В великій — саме якраз повно музики. В нас же є грамофон і багато платівок, опера "Запорожець за Дунаєм" (чи вся? Сварку Карася з Одаркою дуже добре пам'ятаю.), марші, оркестри, а ще й румунські "дойни", в'язанка українських пісень... Отож ця музика розриває мені душу жалем. Мене ніхто не любить. А як же тебе любити? Чи не так само люблять, як Ганю, Льону, Колю? Ні, якоїсь особливої любови я хотіла, а такої на землі, у людських душах нема. Жаль за тим, чого нема. Тож я знала, що мама дуже добра, справедлива, правдива, що з нею можна бути, як із товаришкою... Ні, цей непояснений жаль! Цього, що навколо, не приймаю, а того, що моє й чия я, — не знаю, яке воно...
Хто б повірив, що це ця сама дівчина, яка не ходить, а бігає, з вискоком. Фізіологічна б'ючкість пульсувала в мені незалежно від змінних настроїв, що як літні хмари проходили через душу й щораз міняли свою форму. Це ж тоді налітали ні з того, ні з сього раювання, щастя, екстаза. Ось образок. Вітер, холодно, осіннє небо набурмосене, сіре, а мені це видається особливою красою. Я стою біля хвіртки у старому батьковому піджаку, підперезана зеленим поясом, і кажу собі: "Ні, мені не холодно! Дивись, яка гарна погода!.." з
І от одного весняного дня, — в Жашкові болото по вуха, — несподівано приїхав із Києва наш тато з громовою новиною: РЕВОЛЮЦІЯ!!!
Правда, революція вже тоді закрадалася, ще ніде нічого не видно було. Юхим, що недавно оце помер від сухот, в останні дні марив революцією. А то зимою була така сценка. Повна книгарня людей, посеред них стоїть якась жінка у білому кожусі. Може й родичка яка бабина Киріїна, бо з Городищ. І лається! На повну губу розносить багачів, та не кого, а Гарасима Гуменюка, що вона в нього робила за малий сніп, а він такий-сякий, кровопивця. Аж мама не витерпіла. — А чого це ви тут розперезалися? — Жінка набрала в рот води і потиху висунулася надвір. Але вражіння справила, насамперед на мене. Це було щось незвичайне. Досі я чула нарікання на діда тільки від тітки Мокрини.
Але події до Жашкова не доходили. Фронт стояв десь там, а газети з початком війни перестали до нас приходити. І тому це нове слово дихнуло чимось епохальним, небувалим, світової ваги подією. Як уже батько так радіє! Приїхав із Києва розбурханий, щасливий, піднесений, — царя скинули! Революція! Це він привіз із собою той всенародній настрій і дух, що тоді панував у Києві. Щось неподібне на все попереднє. Бо скільки я батька знала, то він був до політики байдужий. Тупчій, чи там хто, часто політикував, а батько тільки підтакував: "Еге-е!" — та й дрімав при тому. Тепер він наче заряжений електрикою.
Де й взялися портрети "Временного правительства", порозвішувані всюди на парканах. Я їх старанно розглядала, найбільше Керенського, бо про нього найбільше говорили. ("Ах, душка Керенскій!"). Що мені ці портрети кажуть? Якісь Чхеїдзе, Лібер... Порівнювала із членами царської родини, що були на календарних спинках, на великих портретах та на листівках. Було трохи шкода тих царівен у коронах-синіх стрічках на голові, як фантом, що на очах розпливається. Але скоро цей жаль зник. Подув свіжий весняний вітер у затхлу осінь.
Та коли батько привіз подув української весни, що нею він надихався в Києві, то в Жашкові революція виглядала якось інакше. Були маніфестації з червоними бантами, співали "Ви жертвою палі в борбє роковой" і "Атречомся от стараво мі-і-іра"...
І більш у Жашкові нічого такого революційного не було.
Ото й тільки, що батько привіз із Києва "Історію української культури" І. Огієнка та інші українські книжки. Огієнка ж найбільше пам'ятаю, бо такої книжки ще не траплялось мені читати, з такими далекими обріями.
Але треба було щось зо мною робити. Було у всіх нас таке переконання, що не можна навіть на рік переривати науку, бо потім важко поновлювати. Стягатися на гімназію для двох було ніяк, і так перед кожною виплатою за Ганю довго говорили в хаті, де взяти грошей. То вирішили повезти мене до Ставищ, в чотириклясову школу, з тим, що я там маю вступити до третьої кляси.
Ця школа типу півгімназії була до нас найближча. Там училися Кравченки і Мокринині хлопці. Там же в Ставищах жили мамині брат та сестри. І привезла мене мама нашою одноконкою до Ставищ та й залишилася я у дядька Маніла складати іспити.
Садиба дядька Маніла Кравченка це, мабуть, та сама, де народилася мама і що з неї вибрався на Жашківщину дід Пилип Кравченко. Той самий стиль: зразкова чистота і естетична охайність. Все подвір'я вкрите зеленим шпоришем, крім стежечки до криниці та шопи й клуні. Не вилазять на очі ні плуги, ні борони, як на хуторі Адамчику. Хата стоїть у густому садку, а всередині — ні пилиночки, чистесенько вимащена. Дядько Маніло мав ще більшу бороду, ніж дядько Явдоким, дядина — вміру привітна. А їх дочка Ганя, так років 16-х, наче зі сторінок української повісти зійшла. Дівчина, хоч води напийся. Правильні риси, клясично виточені, все вміру, скромненька, не дурна, хоч і не вчена. Моя двоюрідна сестра. Вдягалась вона по-ставищанському, такого у Жашкові не побачиш. Оце ж та катанка, що мама про неї нам багато розказувала, і що в неї всі дівчата тут у свято вбрані. Це не керсетка в талію, а вільна, трохи скісна жакетина з сивого рипсу, облямована по краях чорними оксамитними трикутниками. Дуже ефектна.
Зразкова Кравченкова хата стояла на бічній вулиці, що теж захрясла в зелені, аж хатів за садами не видно. А трохи пройдеш нею — виходиш на неозорний вигін, а там вражає височенний мурований червоноцегельний вітряк так поверхів на п'ять. Цього вітряка видно вже здалека, він надавав маєстату всьому краєвидові і всій Розкішній. Бо ми ще не в самому містечку Ставищах, туди ще треба йти ген-ген повз став униз та вгору. Ми тепер у передмісті, селі Розкішній, справді таки розкішному селі.
У перспективі цього вигону видно ту славнозвісну стави-щанську школу — масивну, кількаповерхову, з великими вікнами, — що вже вивчила кілька поколінь довколишніх спраглих освіти хуторян, селюків і міщан. Мamp;ла й мене вчити, — тільки сталось навпаки. До третьої кляси я іспитів не витримала, і мене не прийняли. Поки приїхала за мною мама, я щось тижнів два жила в дядька Маніла.
(Продовження на наступній сторінці)