Побрившись, він сідає в трамвай і їде до Галі. Проти нього сиділа молодиця з повними міцними ногами в жовтих панчохах. Анатоль уп'явся в них очима, ладен дивитися на них ввесь вік. Та недовго довелося цим розважатися. В трамвай всіли нові пасажири й затулили собою прекрасні повні ноги молодиці. Тоді Анатоль став розглядати свої черевики. Він перший раз у житті носить гостроносе взуття, й це дарує йому велику радість. Він приміряв свої черевики до черевиків сусіди й переконався, що його, Анатолеві, кращі. Потім оглянув людей, чи ніхто не помічає, що він любується своїми черевиками.
Галі не було вдома. Та це краще. Він забув купити їй та й дитині подарунки, і потім, він не вигадав, що їй сказати про гроші. Де він узяв їх? А що, як сказати, що виграв у лото, в більярд? Ні, він скаже їй, що виграв на облігації індустріальної позики. Але й це не годиться. Краще сказати їй, що він поступив на нову посаду, де має одержувати до двохсот п'ятдесяти карбованців на місяць, та ще й дали вперед за три місяці. З цим він вийшов, пішов до Церобкоопу, купив пляшку портвейну, коробку шоколаду та кілька метрів голубого шовку. Дитині він купив велику ляльку, що заплющує очі, і великого жовто-зеленого ведмедя. А що він довго не спав і стомився, то заснув зі своєю купівлею у Галі на канапі. Розбудив його плач дитини, яку тримав на руках Явтух. Явтух похмуро стояв із дитиною біля вікна, потім повернувся до Анатоля й сказав:
— Гм… що це за новості?
— Наприклад?
— Наприклад, що це за обновки?
Але Анатоль мовчки підійшов до Мелані й дав їй ляльку й ведмедика.
— О, диви, лялька, дивись, ведмедик, — радісно сказала Меланя. Та Явтух наче й не помітив цього подарунка.
— Що ж це все ж таки значить, і чому не являєтесь, товаришу, на посаду?
— Я поступив на другу посаду.
— А на яку ж саме?
Тут Анатоль затнувся. Він про це й не подумав, на яку саме посаду він поступив. Але, роздратований тоном Явтухової розмови, він сказав:
— Що за тон? Я, здається, на ваше подвір'я не кидаю камінці? Вам неодмінно треба знати, де я працюю?
— Принаймні цікаво.
— Старий будете, — сказав Анатоль. Тоді Явтух зозла замовк і демонстративно вийшов до другої кімнати. Увійшла Галя. В кімнаті ніби посвіжішало, ніби розійшлися хмари й блиснуло сонце. Галя зразу не знала, що робити, далі сплеснула руками, глянула на Анатоля й ніжно сказала:
— Хлопчику мій, що це значить?
Анатоль усміхнувся й дав їй подарунки.
— А це, — сказав, показуючи портвейн, — вип'ємо.
Сестра кілька раз поцілувала його в губи, взяла за плечі й радісно подивилась йому в вічі.
— Який ти гарний, Толю. Ач, краватку шовкову купив, сорочку — зразу оміщанився.
— Ти ще влюбишся в мене, — сказав Анатоль жартуючи. Але Галя ніби не чула й спитала.
— Де ж це ти грошей узяв?
— Поступив на іншу посаду. Буду отримувати двісті п’ятдесят карбованців на місяць, і за три місяці дали вперед.
— Ой лишенько… а що ж це за посада?
— ДПУ.
— Мабуть, шпиком поступив?
— Ні. Одверта робота. Господарча частина.
— Який ти щасливий… і мене не забув. От братік. А Василя немає?
— Вдома. Ось що, Галю, мені потрібна кімната.
Але Галя не дала йому й доказати.
— Є, Толю… Є кімната, але це треба зараз, зараз же треба їхати, бо займуть…
Увійшов із дитиною Явтух.
— Ось мамо, ось… — Меланя показує ляльку й ведмедика. — Це дядя дав.
— То ти? — спитала Галя Анатоля.
— Та я ж.
— Бо батько ніколи не здумає купити дитині цяцьок, — докоряла Галя й почала вбиратися.
— Куди це ти? — спитав Явтух.
— Я зараз. Піду з Анатолем в одно місце.
— А може б, ти не йшла?
— Оце тебе питатиму.
— Я ж іще не їв нічого…
— Ото… Не їв. Горпина подасть. Я ж тебе ложкою не годуватиму? Сам будеш їсти.
І вийшла. Дитина голосно розплакалась.
XI
Свою кімнату Анатоль обставив чудово. У всьому йому допомагала Галя. Всю підлогу заслано суцільним перським килимом. Північна стіна, де стоїть ліжко, так само завішана килимом із малюнком: у темно-зеленому лісі мисливці полюють на оленів. Посеред хати — круглий дубовий стіл, накритий голубою в рожевих квітках скатертю, а на столі — високі, зелені, гранчасті скляні квіточники з пахучими, свіжими червоними й білими трояндами. В головах біля ліжка — піаніно, а на піаніні — з білого мармуру Наполеон дивиться в бінокль, виглядаючи ворога. В другому кутку дзеркальна шафа. В хаті затишно, захисно й м’яко. Анатоль сидить за піаніном і грає, а Галя слухає. Довгі тонкі Анатолеві пальці вгрузали в клавіші й викликали солодкі, радісні звуки. Звуки бурхливо й ніжно наповнювали кімнату, підносили настрій, залазили в душу, як любов. Галя легенько й млосно водить головою то на одне плече, то на друге, ворушить м’якими губами, і в очах її — туга. Вона хруснула пальцями, й з очей її капнули сльози, потекли до куточків губ і зупинились. Вона поклала лікоть на край піаніно й сперлася щокою на долоню. Анатоль перестав грати й байдуже, не дивуючись, спитав:
— Чого це ти, Галю?
Вона блиснула білими зубами.
— Від радості… від твого щастя.
Почувся стук у двері. Увійшла Антоніна. На ній була маркізетова сукня без рукавів із голубим широким поясом, зав’язаним збоку бантом. Біленькі шкарпеточки з синенькою лямівочкою й жовті туфлі. На голові в неї була баретка ультрамаринового кольору з пухнастим білим помпончиком. В руці зелена шкіряна сумочка, а на сумочці збоку рожева хусточка. Антоніна вперше бачить у цій кімнаті Галю. Соромлячись її, тихо привіталась і ніяково стояла біля порога, опустивши вії. Анатоль узяв її за руку й підвів до Галі.
— Це моя сестра, Тоню, — сказав він Антоніні, — а це моя наречена, Галю.
— Щаслива, — журно промовила Галя. Поцілувала Тоню в чоло, попрощалась і вийшла. Анатоль сів у зелене крісло, а Тоня — біля нього на перильце, поклавши руку йому за спину; другу Тонину руку, теплу й м'яку, взяв Анатоль й приклав собі до щоки.
— Ну, що нового, Тоню?
Вона випростувала свою руку, встала, здійняла з голови баретку, поклала на стіл і підійшла до дзеркала, поправляючи закручену на голові косу.
— Що в мене нового, Толю? Аж нічого. Працюю. Чого ти сьогодні не приходив обідати? Я так нуджусь, як тебе немає. Мені так важко…
Вона закинула руки на голову, й під пахвами було видно темненькі кущики волосся… Анатоль підійшов до неї й поцілував її в шию. Вона лише усміхнулась. Усміхнулась і опустила вії. Він не вперше цілує в це місце, і їй лише приємно, особливо тут, у цій затишній кімнаті. Вона звикла до цієї обстанови. Їй уже знайома тут кожна річ, все її тут приваблювало, і все це вона в думці звикла вважати за своє. Їй не хочеться звідси нікуди йти, особливо тоді, коли тут Анатоль. Вона повернулась до нього й глянула на нього млосно синіми очима. В Тоні була манера то опускати вії донизу й довго не дивитись, то раптом здіймати їх із очей, і тоді в неї очі виразні й чисті.
— Як мені хороше з тобою, Толю. — Вона обвила м'якими руками його шию, притисла до грудей і заплющила очі.
Потім Анатоль сідає за піаніно, а Тоня поруч нього, схилившись на його плече, з заплющеними очима слухає теплі, бурхливі й ніжні звуки музики.
XII
Степ стоїть спорожнілий і самотній. Повіває холодом. Холодна земля й небо синє, синє, наче хто помазав його синькою, а на цьому синьому поляпано чорними крапками рівненько, наче ланцюжком. Перша крапка велика, далі менша й менша, й нарешті малесенькі крапки, що зникають у синій імлі.
Летять птахи на південь і сумно-сумно ґерґочуть над головами, тривожно прощаються до весни.
Чорніє поколупана, порита, пухка земля, а на ній валяються, зеленіють і жовтіють, наче взялися іржею, кущі картоплі. На цих зім'ятих кущах гора вибраної картоплі. Коло цієї гори ґулясті мішки з картоплею, а коло мішків вештаються чотири босі жіночі постаті. Між ними найменша — Хведоська, решта — три незаможниці, що їх Карпо найняв вибирати картоплю. Картопля вже вибрана, її тільки скласти в мішки, тому Хведоська сіла на лантуха, що лежав боком, поклала чорні од землі руки на коліна й замислилась.
— Нарешті кінчили, — сказала вона. — Мені чогось нудно, й голова болить. — І справді, лице в Хведоськи ніби зім'яте, на чолі виступили прищики…
— А ти, Хведосю, пішла б додому, — сказала молодиця.
Але їй додому йти не можна. Батько наказав пильнувати, щоб молодиці не крали й не пекли картоплі.
— Та вже добуду, — сказала Хведоська. — Зараз приїде мати, забере картоплю, тоді вже й поїду. Щось мені холодно…
Вона встала одягнути драну свиту, що лежала на обміжку.
— О, та Хвеся у нас уже дівка. Уже потекло, — сказала одна молодиця, показуючи на червону пляму на лантусі, де сиділа Хведоська.
— Рано, рано, — сказала друга.
— Хвесю, скільки тобі літ? — спитала третя. Але Хвеся з острахом подивилась на червону пляму й мовчала. Потім лапнула за свою спідницю й побігла.
(Продовження на наступній сторінці)