— Та наше-то дешево, а їхнє… — злився Карпо. Анатоль прицілився до мухи, що сиділа в нього на руці, махнув рукою, муха злетіла й сіла Карпові на вухо.
— Так от ув'язла, нечистий дух, — махнув Карпо рукою. Муха сіла на хліб, і її піймала Хведоська.
— Кинь її, доцю, та й роздуши, — крикнув Карпо, — то камуністка. Бач, як липла. Тож хотіла кров нашу пить. — Карпо важко зітхнув і сперся на лікоть. А коли горілку допито і в хаті засвічено лампу, Карпо ліг із чобітьми на ліжко, спиною догори, і зразу захріп. Хведоська з матір'ю порались по хазяйству, а Анатоль з Оляною пішов на вулицю.
Аж перед світом прийшов Анатоль із вулиці й уклався в клуні. Заснути не міг. Він і досі відчував теплоту Оляниної прихильності до нього, йому вчувався її закоханий шепіт… Ось і зараз іще відчував її теплу в сльозах щоку й м'які груди, якими вона тулилась до нього. Але разом із цим і Василь на думці. Василь признався йому, що мав Оляну того ж дня, як вона відвідала Анатоля.
А хоча б не було нічого в Оляни з Василем, то одружитися з нею він міг би хіба тільки з жалю до неї, а не з кохання. А може, простити й це і одружитися на радість батькам?… Їм же так хочеться, щоб він, Анатоль, одружився з Оляною. І лише він це подумав, як в уяві його стали гарненькі личка Зіни з панчішної й Антоніни, що в їдальні. Мигнуло й лице Ксені, але зараз же зникло. Анатоль не міг заснути. Думки плуталися в голові, як дротяний клубок. Та ще й Гривко не вгаває. Щось тривожно й завзято він гавкає і на город рветься. Анатоль пішов до Гривка. Зобачивши його, Гривко ще завзятіше став гавкати й побіг прямо до станції. Коло станції крики, метушня, по насипу багато людей метушиться. Анатоль вернувся до клуні і вклався спати, але Гривко непокоїв його. То підбіжить до клуні, то побіжить кудись на город і завзято гавкає. Тоді Анатоль замкнув двері на дерев'яного засува й пірнув у пахуче сіно, щоб не чути собачого гавкоту. Стомившись розплутуванням своїх думок, заснув.
Прокинувся чомусь дуже рано. Світло ранку продиралось у щілини клуні й малювало зайчики, і вже можна було розпізнати в клуні діжки, поламаного воза, купу полови тощо. Коли Анатоль вийшов із клуні, Гривко прожогом побіг на город і зупинився біля куща лози, що над ровом. Анатоль підійшов до куща, розгорнув його й побачив там портфеля. Йому згадалася метушня біля станції. Відкривши портфеля, він сторопів. Тут були різні папери й пачками червінці по одному й по три. Він схопив червінці, понапихав у пазуху, в кишені, портфеля залишив у кущі й побіг до хати. Гривко вже не так люто гавкав, стрибав біля Анатоля, наче радів із його знахідки. Анатоль задихався, зблід. В очах йому то жовтіло, то темніло, у вухах дзвеніло. Він побіг до клуні, замкнувся в ній, хотів порахувати гроші, але раптом здогадався, що тут у щілину хтось може побачити, і як він це подумав, йому вже здалося, що до клуні од станції біжить цілий натовп. Він чує голоси на вулиці, вже одчиняють ворота й кричать. Сюди, сюди, він у клуні! Але це йому лише вчувалось. Серце йому важко стукало і шуміло в голові. Він вийшов із клуні. На подвір'ї нікого немає. До нього прибіг Гривко й ласкаво махав хвостом та стрибав йому на коліна. Але Анатоль ніяк нічого не розумів. То йому здавалося, що ось зараз хтось прибіжить і забере в нього гроші, то йому здавалося, що це просто все сниться; і він укусив себе за пальця. Ні, це не сон. Це гроші хтось приховав. Адже ж він, Анатоль, чув, як довго на станції стояв потяг і люди кричали, гомоніли, обшукували щось по насипі. Безперечно злодій украв портфеля й, боячись, щоб не зловили, тимчасово заховав портфеля в кущі. Та не вдалося йому. Анатолеві стало трохи легше. Але треба порахувати гроші й сховати. Взяти трохи собі, а решту сховати і, як треба, — брати. Заховати можна в клуні або на горищі в сараї. І лише він це подумав, зараз же йому уявилося, що клуня горить… А сарай батькові заманулось розламати й зробити нового. Тут він і надибав гроші. А попадись гроші батькові, то він буде їх тримати до десятого покоління, а Анатолеві й на насіння не дасть. На горищі ховати не можна, в клуні так само. В ощадкасу! А як запитають, де взяв? Ні. І це небезпечно. А може, він збожеволів і тут немає ніяких грошей? Він потер руками лоба й пішов до хати. Але в хату не можна було йти. Хведоська глиною мазала долівку. Лазила коліньми по землі й шарувала замазаною ганчіркою, потім рівно замазувала, загладжувала рукою. А на спині гора спідниць, як і тоді, коли вона прала білизну.
— Хвесю, ти довго будеш мазати? — спитав Анатоль.
— Ні, а що? А ти якийсь чудний, Толю. Чого то ти за пазуху тримаєшся, наче богу молишся? — Вона засміялась.
— Та мені голова болить… я хотів… випити. — Хведоська трохи одкрила рота, дивилась задумано на Анатоля, не одриваючи од долівки руки. Тоді протягом, сумно сказала:
— Грошей немає, Толю… Батьки поїхали на базар. — І слово "гроші" наче вдарило його в скроню. Він аж задихався й насилу вимовив:
— У мене є.
— Є? — весело спитала Хведоська. — Тоді я зараз! — І швиденько зашарувала віхтем по долівці.
Помазавши, вона потрусила по хаті зеленою травицею з васильками й чебрецем, помила руки, переодяглась і сказала:
— Ну, давай. Піду.
Анатоль дав їй червінця. Вона витріщила очі.
— Тут десять рублів, Толю!
— Та бачиш же, що десять.
А тоді додав:
— Здачі не треба мені давати.
— А що? — з якоюсь тривогою спитала Хведоська.
— Візьмеш собі.
— Собі? — Її очі загорілись.
— Та собі ж. Іди швиденько, принеси мені горілки.
Хведося була така рада, що не знала, що робити й де подітись.
Вона зроду од батьків не мала цілого карбованця. Вона відчула до брата таку прихильність, що їй хотілось розцілувати його, але не сміла.
— Це я заховаю. Не скажу нікому… Щось куплю собі… Не кажи, Толю, мамі й татові.
— Не скажу. — І йому хотілося ще дати їй грошей, але подумав, що це може йому нашкодити. Хведоська побігла й незабаром принесла горілки. Випивши, він повеселішав.
— Іди сюди, Хвесю. — Та підійшла, він обійняв її за стан і зазирнув їй у вічі та й поцілував у чоло, чого ще не було ніколи. Вона засоромилась.
— А чого ти плачеш, Толю?
— Не знаю. Чогось радісно-радісно мені.
— Та хіба ж од радості плачуть? — наївно спитала Хведоська.
— Так. Плачуть і од радості. Мені так радісно, що я наче божеволію… я не божевільний, Хвесю?
— Господи… та ні ж.
— От спасибі, а я думав, що божеволію… Поїду до міста, зароблю грошей і куплю тобі, Хвесю, гарного подарунка.
— Дякую… А скоро Оляна прийде, Толю…
Але Толя встав, хитаючись.
— Оцю недопиту пляшку вип'єте вдвох із Оляною, а то я спізнюся. Мені треба… я спішу… А то на ще червінця та заховай.
— Тут три, Толю!..
— Чорт його бери… Ховай.
— Це ти мені?
— Тобі. Заховай та мовчи.
— Заховаю, спасибі… дякую.
Провела брата до станції, поцілувала й радісна, як ніколи, повернула до хати. Спіймала Гривка й прив’язала на ланцюг.
X
Василь іще не приїхав. Анатоль засвітив електрику, оглянув таємниче кімнату, заглянув під ліжко, під стола, під стільці, до гардероба, за трюмо заглянув, потім замкнув двері й вийняв гроші. Багато пачок. Його взяв острах. Він же не знає, коли прийде Василь. А може, він зараз зайде? Анатоль похапцем став ховати гроші. Він у дзеркало бачив себе: його очі гостро, жадібно блимали, а руки, довгі, з розчепіреними пальцями, згиналися й стискали пачки грошей. Він заховав гроші і підійшов до трюмо. Трохи схуд. Та він сьогодні забув умитися. Давно не брився, й лице було аж чорне. Синій самов’яз безладно скрутився й висів поверх жакета, що був застебнутий. Стало Анатолеві в цій кімнаті боязно. Він одяг Василевого капелюха, погасив електрику й вийшов на вулицю. І ось він іде вулицею, окутаний жовтим світлом електрики, синіми тінями і вечірньою прохолодою та гомоном вуличного натовпу. Йому хочеться швидко йти, але натовп перепиняє йому путь. Іноді доводиться зовсім стати й почекати, поки людина пройде. Але Анатоль не може стояти й хвилини. Йому ніколи. Замість того, щоб стояти, з нетерплячки він топчеться на одному місці, обманюючи сам себе, що йде. І ось тоді він якось зиркнув убік і побачив вивіску: готель "Рим". Він зайшов туди й узяв невеличку кімнатку. Але він не спав цілу ніч. Порахував гроші й дійшов висновку, що він має десять тисяч. Він одклав дві тисячі окремо й ліг спати. Але то був хворий сон, од якого розболілась голова: і віднімали в нього гроші, й ловили його, посадили до бупру та катували. Він прокидався, засинав знову й знову прокидався.
Вранці він обходив чимало крамниць, поки знайшов собі темно-синього шевйотового костюма й такого ж самого кольору суконного картуза. Крім цього, ще й жовтого портфеля, й такого ж кольору черевики. В портфель він наклав газет та журналів, щоб не був порожній, та й пішов до голярні.
Голяр попався йому якийсь затурканий. Крім того, що сам низенький і лисий та беззубий, він ще й дихав прямо в лице смердючим повітрям та намилив Анатолеві вуха й рота. Голяр багацько балакав, і це якось допомагало Анатолеві зносити тупу бритву.
(Продовження на наступній сторінці)