– Слухайте, я… мені треба йти, – нарешті сказав я.
Поет здивувався і нахабно повернувсь до мене своїм червоним, як перепічка, обличчям.
– Тут же небагацько, – сказав він, перегортаючи величезними порепаними пальцями товстого загального зошита з чорною цератовою палітуркою.
– Ні, мені треба йти.
Я встав. Поет мовчки встає, підходить до шафи з книжками, слинить свої пальці й перегортає книжки. Вибрав кілька книжок і сказав:
– Дайте мені ці книжки.
– Як, зовсім?
– Ну, да.
– О, ні. Я книжки нікому навіть читати не даю.
В поета лице стало ще червоніше. Маленькі, сірі очі заховалися за білими випаленими сонцем бровами. Я чомусь подумав, що коли б це було в його селі, то він би мене добре виматюкав би, або ще й каменюкою в мене пустив би. Він узяв у руки свою торбинку, став біля порога й сказав:
– Я тепер все зрозумів.
– Що ви зрозуміли?
– Ви не хочете дати мені ходу.
– Як це не хочу дати ходу?
– Ви не даєте мені книжок, бо не хочете, щоб я набрався освіти, бо як буду освічений, то краще писатиму за вас… І не хотіли дослухати мої твори, бо вони кращі за ваші.
– Слухайте, товаришу, я не бібліотекар і не доставник книжок всяким пройдисвітам. А те, що я не дослухав ваші дурниці, то вибачте мені, ви мене заморили, потім забули, що я людина й хочу їсти. Мені треба йти обідати.
– Ну, то йдіть обідати, а я вас підожду.
– Ні, ні… Так не можна. Я прийду дуже пізно. Несіть свої вірші до якої-небудь редакції.
– А де це ця редакція?
Я дав йому низку адрес і він вийшов.
Чув я про нього, що він обходив усі редакції і скрізь йому казали, що вірші нікуди не годяться, що йому треба багато читати, вчитись, а то прямо казали, що в нього немає хисту, що йому треба кинути писати. Але він і слухати не хотів цих порад. Він лишався з тою думкою, що йому заздрять, бояться конкуренції і тому не хочуть іти йому назустріч.
Я вже не п’ю кілька днів. В кімнаті в мене чисто прибрано.
Я пишу. Сьогодні я нікуди не йду й цілий день писатиму. Ось пишу. І ось без стуку в двері заходить поет Голосний. Він схуд. Кладе торбину коло порога й не вітаючись підходить до мене, вп’явшись очима у моє писання.
– Пишете? – таємниче спитав він.
– Пишу.
– Ану, як ви пишете? – починає розпитувати, допитуватися до дрібниць, бере писане в руки, слине пальці і перегортає.
Мені хочеться йому сказати, що він мені заважає, що краще було б, коли б він ішов собі геть, але це мені тільки хочеться сказати. Поет підходить до торбинки, виймає з неї пляшку гіркої, показує мені і всміхається.
– Що гарна? – каже. – Слинка не тече? Кидайте писати й ковтнемо.
Я обурився, але лагідно сказав Голосному:
– Ідіть собі, товаришу, і ковтайте десь самі, скільки вам завгодно.
Він помовчав, заховав горілку в торбинку і сказав:
– Купіть у мене вірші. Скільки ви дасте за всі мої вірші? Вони вам згодяться. Ви їх собі обробите і попечатаєте.
– Видати ваші вірші за своїм прізвищем?
– Що хочете, те й робіть з ними. Пишіть своє прізвище… Як хочете.
– Та ви, товаришу, обсипте мене золотом, щоб я чужий вірш, а тим паче поганий, видав за своїм прізвищем…
Поет помовчав подумав, а тоді тихим, бідним голосом промимрив:
– Дайте мені грошей, щоб я міг повернутися додому.
– Ви, товаришу, гадаєте, що це ви тільки один відвідуєте мене з торбою віршів. Це як усім давати на дорогу, то можна без сорочки лишитись.
– Так ви не даєте? – лице зробилось зле й червоне. – Значить ви не хочете допомогти мені? Значить ви мені заздрите.
– Друкуйте свої вірші, беріть гонорар і їдьте додому, не заважайте мені працювати.
Поет грюкнув дверима й вийшов. Я роздратований його горілкою шукав собі компанію і добре випив.
Дивлюсь на свою незакінчену повість і сумую. Невже я не переборю себе. Невже горілка сильніша за мене й поборе мене? Я дивлюся в дзеркало й бачу, як у моїх очах тремтять, виблискують срібні краплинки. Я відчуваю, що за мною ходить труна, я відчуваю, що хоч де я буду, хоч що робитиму, біля мене близько цвинтар. Я навіть уявив свою могилу, посипану жовтим пісочком. І нікого, нікого немає біля тієї могили. Самотня стоїть моя могила. Ніяк не можу уявити, хто відвідуватиме її. Мені ввижається смерть. Я беру олівця й пишу вірш:
Уже кістяк із гострою косою
На моїй дорозі вперто став.
Але я не дописав вірша. Прийшли товариші: репортер і журналіст. Пішли обідати. Багацько пити не будемо. Так трохи для веселості. П’ємо. Я знаю, що коли вип’ю одну чарку, то друга й третя сама увіллється в мою душу. Я це знаю – і п’ю. Ось ми п’ємо. До нас підходить безпритульний і простягає руку, щоб дати йому копійку. Я вдивляюся в босого, обірваного безпритульного й пізнаю поета Голосного.
– А де ж твої чоботи, сіряк, картуз, торбинка?..
– Вкрадено.
– Чого ж ти не їдеш додому?
– Нізащо.
– Скільки коштує квиток?
– 12 карбованців.
Я пояснив хлопцям, в чому річ, і ми скинулись йому по чотири карбованці.
Обідали ми до ночі й кожен із нас був п’яний, як ніч. Я підсів до столика, за яким сиділа парочка, і щось таке варнякав. Щось мені не подобалось. Я взяв з їхнього столика пляшку з пивом і брязнув нею по столику. Чоловік ляснув мене по щоці, тоді журналіст і репортер схопили його, скрутили вдесятеро, пхнули під столика, що звалився, і з вазочки з цвітами лишилися одні цурочки. Обід виллявся тому на спину, заляпавши його буряками, капустою, а тарілка розбилася об його голову. Пручаючись, зачепив ногою столика, й він одлетів на кілька кроків. Дама з офіціянтом топтались на одному місці, не знаючи, що почати, і говорили щось про міліціонера. Якимсь чином нам удалося втекти, навіть не заплативши за "обід".
Ми кудись їдемо потягом. І ось мої товариші кудись ділись, а я їду сам. До мене підійшли два червоноармійці з ДПУ.
– Куди ви їдете? Будь ласка за нами.
Кого? Мене будете брати, якесь там ДПУ? Я лаюсь на всі лади, одбиваюсь, пацаю ногами, плююсь і голосно викрикую прочитане колись у газеті:
– Ленін создатель, Дзержинский організатор ЦК ВКП(б) вождь, а рабочий клас опора чека ГПУ? Пустіть мене, бо буде вам горе! – кусаю їм руки, але вони не пускають. Вони були здорові парубки й тільки посміхалися з того, що я пручався й лаявся.
Я опинився в камері Люботинської райміліції. В одиночній. Беру табуретку й гачу нею об нару. До ранку я побив у цурочки нару й табуретку, шибки з рамою ґратового вікна й навіть кидав ними за ґрати, розбиваючи шибки на веранді, куди виходило вікно.
Мене відвезли до Харківського БУПРу. Я думаю покінчити з життям. Я нізащо не висиджу в БУПРі і три-чотири дні. Нізащо! Я вже переконаний в тому, що пити не кину. І так не легко, а як пити то краще… Я нізащо не буду жити. В мене нікудишнє здоров’я… О, я несерйозно ставлюся до своїх обов’язків. Я зробився розгублений, до всього байдужий. Мене вже не цікавлять політичні події дня. Мені вже все одно. Я навіть не читаю газет.
Я всосався в оточення, що було мені таке далеке… Мені зараз чудова пудра, духи пахнуть прекрасною жінкою. Мене тягне до ресторанного шуму, музики так, як колись тягло до невідомого, до далекого… Я стаю не громадською людиною. Колись я відчував боротьбу до сліз на очах. Так я тепер з завмиранням вислухую плач ресторанної скрипки й роялю. Колись я таких, як я тепер, звав гнилими, віджилими типами, колись я на таких, як я тепер, дивився з презирством. Колись я таких, як я тепер, вішав би, щоб не погнили нового молодого світу. Я почуваю, що гнию. Я почуваю, що падаю в прірву й нізащо вхопитися. В мене зовсім інший світогляд, в мене нікудишня пам’ять. Я починаю лякатися. Що читаю – зараз же й забуваю. Правда, може, це тому, що я читаю безладно, як попало, не стежу за собою, не працюю над собою. Треба ж читати розмірено, прочитав і подумав, перевірив у собі, засвоїв, а тоді ще… Так, здається, Антуан Альбала І сказав: "Одни желудки поглощают много и ничего не переваривают, другие поглощают мало и переваривают все". Так, я несерйозно ставлюся до своїх обов’язків. Кінець. Я не живу. Ось мені здається, що біля мене труна і близько-близько цвинтар. Я бачу свою самотню могилу, посипану жовтим пісочком і нікого-нікого немає біля неї. Я в думці погладив рукою по оббитій білій матерії всередині чорної труни. Ось тут я буду лежати. Стало мені моторошно і вчувається мені те, що я десь вичитав: "Самая жалкая жизнь в тысячу раз лучше самой красивой смерти".
А може, жити? Та ж мені треба багато зусиль покласти на те, щоб узятися серйозно до своїх обов’язків. А чи ж я зумію? БУПР. Ось іще й БУПР. Я почуваю себе в ньому так, як наче мені одрубано руки, ноги й велено бігати та робити руками якусь будівлю. Мені чогось згадався твір Шарля де Костера "Пригоди Тіля Уленшпіґеля". Син Клааса Уленшпіґель хоче в клітку посадити пташку. Клаас сказав йому:
"Що ти робиш?"
"Хочу зловити пташку й посадити в клітку, годуватиму її зерном і слухатиму, як вона мені співатиме".
Клаас сказав Уленшпіґелю:
(Продовження на наступній сторінці)