– Як живуть пролетарські поети?
Тиснемо один одному руки.
– Ти обідав?
– Ні, – кажу.
– Пішли.
– Звичайно, пішли.
І ми пішли. Іду й мені пісня на умі. Я тепер не сам і аж заспівав тихенько вголос: "Базар балшой…"
Редактор навіть і не здивувався. Йому і в голову не прийде, що ця пісня мучить мене ще зранку. Редактор щось думав і мугикав наче сам до себе мотив моєї пісні разом зі мною. Ми за обідом багато пити не будемо, можна взяти кілька пляшок пивця і на цьому кінець… Бо на редактора чекає робота. Сьогодні верстка газети, а мені починати повість, план якої я накреслив уже давно й героїв уже переносив у собі.
П’ємо пиво. Редактор чухає потилицю і всміхається.
– Я, – кажу, – теж не проти, бо оцим пивом тільки дратуєшся…
Редактор голосно зареготав. Підходить офіціянт.
– Півпляшки гіркої…
Ми цю півпляшки розділюємо пополам у пивні шклянки, і ось я беру шклянку в руку, цокаюсь з традиції об шлянку мого компаньйона, схлюпнувши ненароком трохи горілки на хліб, вливаю її собі в душу, а вона, як злодій, в’їдається в мій організм і хоче викрасти моє серце.
Ми беремо ще півпляшки й розділюємо пополам, закушуючи пивом… І я вже почуваю себе так, наче я зустрів свою першу кохану, яку не бачив багацько літ. Мені радісно, а редактор розказує мені трагічні події свого життя і плаче. Власне, він не плаче, а так розповідає, що йому сіпаються куточки губ і в очах стоять і не капають сльози. Повні очи чистої, блискучої води і ось-ось ця вода зірветься й капне. В редактора стиснулись кулаки. Таке гірке оповідання. До його широких грудей і до важких великих плечей сльози зовсім не до речі й тому мені згадується: "ти дужий і ти плачеш. О, ти плачеш. Плач дужого скидається на ридання лева". В редактора з очей капнула велика сльозина. Ця сльозина зачепила жмут моїх нервів. У мені заворушилася жалісна скрипочка моєї душі і сльози одна за одною закапали з очей. Я знаю, то моїми очима виливається горілка. І знаю, що я, як і мій редактор, згодні зараз на все.
– В село?.. Чудово.
Ось ми потягом їдемо в якесь село. Ось ми вже за Харковом. Потяг бистро мчить, пронизуючи чорно-синю імлу пізнього вечора, а ми з редактором стоїмо в тамбурі й голосно співаємо:
Прощай страна, я уєзжаю,
Прощайте вєрниє друзья,
Бить может я на смєрть поєду,
Із-за куста сразіт мєня.
Цю пісню я чув ще за часів імперіялістичної війни. Редактор співав її ще за царя хмеля і дивно, що ми проспівали всю до одного слова.
Перед нами блимають вогники хат якогось села. Нам треба Куряж, але хіба не все одно. Зіскочити неодмінно. Потяг мчить… І ми гряхнулися один за одним усім своїм єством у чорно-синю прірву пізнього вечора.
Я довго лежав у бур’янистому рові. В мене щеміло все тіло. Особливо голова. В голову повстрявало багацько шматочків бур’яну, я поколов собі ноги, розірвав об щось холошу й одірвав підошву від черевика. Здер об щось щоку. Пенсне десь залетіло, і я помацки виліз із рову. Виліз і пошкандибав по залізниці. В мене дуже боліло коліно. Редактора немає. Що це могло бути? Лячно мені. Навіть хміль пройшов. Що сталося з редактором? Може, попав під колесо? Може, вбився? Може, зачепило його потягом і потягло хтозна куди? Може, вже розбився редактор на шматочки? Але де це ми скочили? Передо мною блищать вогники. Доходжу до вогників: електричне освітлення. Багацько людей ходить, парочки прогулюються. Значить ще рано. Я вдивляюсь в місцевість і впізнаю Пісочине. В мене шумить у голові, як з похмілля. Я спішу до пивної. З пивної лунає:
Отєц мой пьяніца
І к рюмке тянітся,
А мать уборщіца —
Какой позор!
Сестра гулящая,
Дрянь настоящая,
А я нещасная…
Братішка вор.
Купітє бубліки,
Давайтє рубліки…
В мене застукало серце. Я пізнаю голос редактора й радий вбігаю до пивної. Цілуємось.
Я в Пісочині колись був на дачі і зі своїм хазяїном часто випивав. Треба неодмінно до нього піти. Ідемо. Ось ми з редактором стукаємо у височезні нові ворота. Нам відчиняє чоловік з розкішною бородою на дві половини.
– Василь Євменович!
– Петро Іванович! Яким чином, яким вітром?
– Знайомтесь, – кажу, – рекомендую редактора.
– Очинь приятно. Василь Євменович Мартиненко.
Входимо в хату. Стара бурчить, але це нічого. Після деяких важких слів Василя Євменовича вона біжить по самогон. Василь Євменович сміється до мене голубими, добрими очима. Я люблю Василя Євменовича. Надто він моторний і добрий, як п’яний. Він побував у царській армії, на війні, скрізь їздив, знає багацько анекдотів, приказок і казок. Знаючи, що він жартівник і що до кожного слова щось докаже, кажу йому:
– Так, значить, будемо пить!
Він усміхається.
– Хіба ж ви не знаєте, Петре Івановичу, що я не п’ю? Хіба як дуже п’яний, то чайний стаканчик перехилю, – і сам регочеться від своїх слів. – Шкода, що ви оце в Харкові, Петре Івановичу. Я так і не зберуся переписати оте, що вам казав… Оте моє сочиненіє про діда Бидрія, як він свою кобилу шукав. Ото так, якби ви помогли, подивились, то щось би й вийшло… І все ж ніколи, бодай його, – чухає потилицю. – А воно, знаєте, всяка вещ… Колись напишу. Ви вже там у редакцію оприділете. Кажете, ще й заплатить можуть?
– Аякже, Василю Євменовичу. Гонорар обов’язково.
– Ну, що ж, нам, аби хватило на пляшечку… Да знаєте, всяка вещ… О, і стара… Ну, Дарочко, ти вже нам там закусочки, збігай до льоху, а я вже пляшки сам відкрию, – засміявся і поставив на стіл три пляшки самогону.
Каламутні такі пляшки, із паперових затичок тхне міцне й важке… Ось зараз у цій каламуті я втоплю свій розум. Ми п’ємо. Редактор починає: свою улюблену пісню, а ми підхоплюємо: "Ой вербо, вербо…"
– Сто-сто-стой! – гукаю я. – На вулиці гармонія.
– Сюди їх клич, Дарочко, – сказав Василь Євменович.
– Та що ти вигадуєш, Василю?.. Нащо вони тобі здалися.
– Сюди, я тобі говорю.
Василь Євменович тупає ногою, і стара йде. Входять парубчаки з гармонією. Парубчак із довгим, конячим обличчям наполіг вухом і щокою на дворядку, розтягнув її, вона заревла, а другий, вже на підпитку до гармонії приспівував:
С малих лєт я работать попала,
Я в несчастьї і горі жила,
А к шиснадцаті лєт я пропала,
Я курила, ругалась, пила.
І по скользкой пошла по путі я,
Стала жисть я свою проклинать.
Слішком бєдниє билі родниє,
Дєнєг надо било на наряд.
Мені згадався лисий у жилетці, шарманщик і боса в червоній кофточці дівчина.
– Да, всяка вещ… – почав Василь Євменович, наливаючи парубкам горілки, – от хлопці, як я був молодий… Дарочко, – звернувся він до старої, – бери ж і ти… Ну, ну, без ніяких…
– Та що… Та я… – Підійшла до столу, взявшись двома пальцями за підборіддя, усміхнулась, перехристилась і випила.
– Так от, хлопці, як я був молодий… А де ж це наш гість? – Це про редактора. Він ліг у соломі біля печі й заснув. – А спить бідолага, шкода, шкода. Треба було б, щоб і він почув моє сочиненіє. Да всяка вещ… Це как пошол один руськой отставной матрос ув Англію. Пошол он в церкву при совершенії божественной літургії. Взял да й винул он колоду карт. Начал он іх розкладивать. Зритель тот час же приступіл к нєму і отослал його на гауптвахту. Вот і питають його:
– Для чего ти при совершенії божественной літургії розобрал карти? За такоє нарушеніє ти будеш строго наказан.
Матрос на ето отвєчал:
– Я, – каже, – отставной руськой матрос. За вислугу лєт своєму отєчеству получіл малий "пенсіон". Поетому із такого пенсіона купить Біблії не в состоянії, а сії карти куплени моїм отцом перед вступленієм моїм на службу і дани мнє не для вранья, а для познанія Бога…
– Та ти вже завів, – обізвалася стара. – Давай хлопцям по чарці, та кончайте. Он уже півні співають.
Хлопці випили, гармоніст заграв гопака, Василь Євменович почав танцювати й наступив редакторові на ногу.
– Еге-ге, – привстав і почухав потилицю редактор, – тут весело.
– Так точно, – сказав Василь Євменович. – Тут говорилося сочиненіє, – підніс редакторові чарку, – как пошол однажди отставной руськой матрос ув Англію…
– Та що ти, – обізвалася знову стара. – Оп’ять значала, чи шо?
– А на чому я зупинився… Ага – охвицер увспрашиваєт матроса: – А какоє ж, говорить, понятіє ти імеєш в етіх картах?
А матрос і кажеть:
(Продовження на наступній сторінці)