І справді, коли зайшли до горниці,— впізнати то зразу впізнав серед дівчат Мар'яну, але дивувався: як вона змінилась за цей час. Погарнішала. А ще як, вітаючись з ним, соромливо опустила очі і загадково якось ледь-ледь усміхнулася, так і тьохнуло серце. Потім і за вечерею вже весь час почував її присутність. І був весь час збуджений. Немало сприяло цьому ще й кілька чарок горілки за вечерею. Та й саме ставлення старших, як майже до рівного собі. Тож несамохіть уже й сам намагався говорити баском і як тільки міг упевнено. Чи йшла мова про господарські справи (дарма, що нічого в цьому не тямив Павло), чи про політику (газети пробігав зрідка, тут уже почував трохи певніш). А тим більш, коли, нарешті, Гмиря заговорив про їхню науку, про надії, що покладають на них, учених та образованих. І взагалі, і зокрема оце під час їхнього домування.
— Кольтури, кольтури на село треба! — розчервонілий од горілки, жестикулював попід самими носами в хлопців Архип Терентійович.— От би вам, хлоп'ята, і взятися за це. Кому ж більше!
Наводив факти з вітробалчанського життя, як ілюстрації отої самої, як він казав, "некольтурності": заздрість біднішого до багатшого, безбожництво серед молоді, розпуста. І особливо непокоїли його всі оті голодранці, уже заражені по заробітках всякими шкідливими думками. Навіть з самого вигляду,— запевняв Гмиря,— на людей не схожі: і дивляться, як вовки, спідлоба, і що не слово — то й вроді натяк якийсь. А головне — їхній шкідливий вплив на інших.
— Страшно й подумати,— м'яв у кулаці руду бороду Гмиря,— що воно й буде, хлопці. Якщо, звичайно, не боротися з ними своєю "кольтурою".
— Як же це можна не боротися!
— На чорта ми тоді й учимось!
Хлопці обидва, підвипивши трохи, навперебій доводили, що це вони й самі знають,— свою культурницьку місію. Про це й самі собі розмовляли вдвох. Не в усьому, правда, погоджувалися з старими. Безбожництво, наприклад, не вважали за таке вже абсолютне зло (самих себе мали, звичайно, за атеїстів), хоча для темної, некультурної маси потребу релігії аніяк не ставили під сумнів. Та головне все ж не в цьому.
— Головне — це виховувати в них почуття громадянина, розуміння переваги загальнонаціональних інтересів над дрібними особистими, виховувати повагу до прекрасних традицій, які ще збереглися в українському народі. Взагалі славне минуле України — ось те життєдайне джерело, звідки черпатиме український народ і зараз, та й довго ще для себе і натхнення, і почуття національної гордості, і віру в своє майбутнє... Говорили заповзято, з захопленням, хоч і дуже плутано.
Не вистачило часу за вечерею — на ґанку ще просиділи трохи. Потім, порозходившися спати вже, хлопці, полягавши на вистелених подушках на возі в садку, .до півночі не замовкали. Та коли й захропів, нарешті, Корній, Павло сам довго не міг заснути, увесь виповнений думками й образами, що навіть померхли вже були в останній час (як і пилом при-палі улюблені колись історичні картини дядька Сави), а це раптом розбуджені сьогоднішніми зустрічами та розмовами і сприймані крізь хвилюючий усміх русявої дівчини — заграли знов усіма своїми барвами. Відтепер Павло не відчував уже, як раніш, самоти та нудьги у Вітровій Балці. Хоч у родині життя й не змінилося: така ж заклопотана, як квочка, була мати; такий же нудний батько, але Павла це не зачіпало вже так. Оселившись у класі окремо собі, він тільки й зустрічався з ними за обіднім столом. А то все сам собі. Вдень багато читав. Вечорами — з Мар'яною.
Дівчина, як виявилось, була не тільки вродлива, а й інтересна по-своєму, і дуже лагідна. Може, занадто спокійна, навіть флегматична. Але й це Павло сприймав як вияв справжніх жіночих чеснот, що серед них (особливо після своїх дачних романів) жіночу любовну холодність вважав чи не за найголовніше. З перших же днів і закохався в неї, як сам признався собі,— "по самі вуха". Навіть вірша склав з приводу цього, де сам виступав подорожнім у безводній пустелі, а вона...— не знав іще: чи тільки чарівне марево —
Що лиш манить озерами синіх очей
Та й зникає, як сон гарячкових ночей...—
чи справжній оазис з усіма цілковито реальними й приступними для нього розкошами —
Де б міг спрагу смертельну свою втамувать І вже потім повік тебе вірно кохать.
Звичайно, це була "поезія". Проте, як не дивно, але міркуючи й прозою над цим, він приходив майже до тих самих висновків. Що кохає не в жарт-таки Мар'яну. Що ні з ким іще не було йому отак хороше, як із нею. А як з першого ж дня була привітна до нього, хоча й стримана, то навіть стало здаватись Павлові (взагалі не збалуваному жіночою ласкою), що саме про таку дівчину він і мріяв завжди.
Але все це були найпотайніші думки Павлові. Навіть Мар'яні про це не говорив іще. Та, мабуть, із самого його ставлення до дівчини не трудно було відгадати справжні його почуття та наміри. Іще чарівливішою стала Мар'яна. Та й усі гмирівці якось одразу змінилися до нього. Стара Гмириха тепер була й собі привітніша з ним. І хлопці ще приязніші стали. Та й навіть сам Архип Терентійович, з самого початку застерігши дочку — "гляди ж мені, Мар'яно, бо й шкуру спус-тю!" — тепер досить поблажливо ставився до їхніх любовних побачень: Павло справляв на нього непогане враження. Однак на перші враження Гмиря не покладався. При кожній нагоді все промацував хлопця, чим він таки справді дихає, що воно за один. Бо тепер серед учених, мовляв, теж усякі є. Тим-то завжди заводив з Павлом розмови на серйозні теми, громадсько-політичні більш.
Павло зразу "розкусив" Гмирю. І завжди був із ним поважний у розмові. На кожному кроці намагався, вченість свою показати та громадську активність виявити.
Уже з перших днів по приїзді Павло зразу і взявся до роботи. Використовуючи досвід Корніїв на хуторі, почав і собі — з молоді. Спершу найближчих, колишніх своїх приятелів по школі, став привертати до себе. Давав книжки українські читати. Іноді сходились до нього в школу — читали гуртом уголос, розучували пісень, таких, що й не чули ніколи тут — козацьких. Потім став уже з ними й на вулицю ходити, на гулі, в ширшому колі виступати. І так взагалі, де тільки гурт натрапить.
Коли-не-коли Павло отак і до Гармашів забреде. Сам-то сюди ніколи не здумає (давня ворожнеча між хлопцями не затихла), але іноді, проходячи повз двір чи до Чумака на хутір у гості, чи просто з рушником на плечі до потоку, поздоровкається через тин, а з гурту буває й гукне хтось: "Заходьте до гурту, Макаровичу!" Іноді відмовиться тим, що ніколи, а часом і зайде, аж сам милуючися своїм "демократизмом". Підсяде до гурту, почастує цигарками — для такого випадку завжди пачку дешевих носив у кишені. Спитає, якою проблемою голову сушать еобі. Рідко коли без іронії.
— Та...— ухиляючись од прямої відповіді, відповість котрийсь,— посходились оце та й розгомонілися.
— Що в кого болить, той про те й гомонить! — скаже Мусій Скоряк.— Про своє життя злиденне розбалакались. Товчемо воду в ступі.— На цьому помовчить, ніби вагаючись, і раптом не стерпить: — Макаровичу, ну от ти ж учений у нас, книги всякі читаєш. Невже-таки воно скрізь отаке? Чи як воно по інших краях люди живуть?
— Усяко є,— відповість Павло та й почне розповідати. Чого-чого тільки! Про чужі краї, що в них сам хоч і не бував, але з книг вичитав. Про Україну з давніх-давен аж до цього часу. І про що б не розповідав,— говорив складно, як з книги читає, і цікаво дуже. Отак і слухали його — принишклі. Хіба що з жінок котрась здивується вголос,, чи хтось із старших недовірливо з усмішкою чвиркне крізь зуби, чи Артем слухає-слухає та й зітхне придушено із жадоби знання, та із заздрості до Павла, та із жалю за свою малописьменність. Часом усім єством своїм хлопець і почуває, і розуміє, що Павло щось не так, "не туди гне", а заперечити гаразд і не знає як. Наче слів таких не підбере. Та на це не зважає: раз треба, значить, треба! І вже як умів (хоч, може, часом не дуже переконливо виходило та кострубато трохи) сперечався з Павлом, про що б не зайшла мова. Чи про давнє історичне минуле України, що в Павлових розповідях виступало, як чарівна казка, що в ній український народ, навіть перебуваючи у постійній напрузі та боротьбі з зовнішніми ворогами — татарами, турками та ляхами,— сам проміж себе жив ідилічним життям, без сварок, в злагоді — по тихих мальовничих селах та містах, в зелених балках, під ясним блакитним небом. Неначе справді — "у тихім раї на землі"40. Артем крутив головою, не вірив Павлові. Мовляв, коли вже були багаті та бідні, злагоди там не шукай! І раю. Для багатих то, звісно, завжди був рай. А от доля бідноти — відома. Та досить послухати, як у піснях народних про те життя співається, у справжніх бідняцьких
—
народних піснях: "Ой наступає та чорна хмара..." Не було миру й тоді поміж голотою та дуками. Чи заходила мова про теперішнє життя, коли (як доводив Павло) український народ саме через ворожнечу, незлагоду в своїй громаді перестав уже бути дужою нацією, що з нею мусили б рахуватися інші, що могла б вибороти собі місце під сонцем. Тим-то і особливо тепер, коли все ж до певної міри внаслідок столипінської земельної реформи41 є вже умови і економічного, та й культурного набирання соків у себе (звичайно, в першу чергу оке ремими клітинками, а через це потім і цілим організмом всієї нації),— така ворожнеча подібна до хвороби. А хто вносить цю інфекцію — той вроді мікроб.
— Он як! — аж на лікоть поривно схопився Артем.— То це виходить, братця, ми якраз і є оті мікроби!
Та й ото як зчепляться з Павлом. Один на один. З присутніх навмисне ніхто не встряє, хоч і кипить не один серцем на Павла,— Артем і сам упорається. І тільки дивляться — не байдуже, звичайно,— то хмурячись, то розхмурюючись на оцей двобій. Не скоро вже встряне котрийсь із гурту (найчастіше той же дядько Мусій) та й розборонить.
— Ну, годі вже вам, хлопці. Далебі, як півні, зчепилися. Не те, щоб погомоніти тихо-мирно... Так ні, знайдуть причину. Годі вже вам! — та й навіть за руку візьме котрогось, що його оце зараз "зверху", а до другого посміхнеться,— нехай уже твоє на цей раз буде "насподі".
Та отак і вгамує хлопців. Тільки ще огризнеться кожен. Якщо Павло це, то аж блідий од нервування хіба кине погордливо:
— Про мене, хай думає, що його зверху. З мене досить і певності своєї правоти. Але ж до чого мене дивує оте його нахабство безмірне. По щирості сказати — що він знає! Ціле життя біля ковадла, школи сільської — і то не закінчив. А береться про такі питання дискутувати, що вони йому і в сні не снилися.
Артем на це, вже трохи заспокоївшись, відкаже, хоч і сердито, але стримано:
— Да, правда твоя: біля ковадла й виріс і в гімназії, як ти, не вчився. Школи навіть сільської, на жаль, не закінчив. Та проте, як це не дивно тобі, а теж на плечах голову, не гарбуза, маю. Бачу, за кого ти руку гнеш. Та що ти за птиця!
— Ану, ну, цікаво! — роблено засміється Павло. Артем помовчить трохи, мовби надумує,— а потім:
— Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі — хто ти. Ні, це я, Павле, не питаюся в тебе. Це згадав — у якійсь книжці попалося. Хо-роша приказка! А друзів твоїх ми й самі знаємо. Один Чумак що за хвигура! Біля ста десятин у батька, та. й ще оце столипінської купує. "Соків, як ти кажеш, набирає в себе". Це ти правильно сказав, іменно — соків набирає. Або й Гмирівну взяти... папашу її, власне. Оце, відкупивши в князя Куракіна млини на греблі, сукновальню думає заводити. Теж набере соків! Це вірно. Але яка нам з цього радість? ' Павло криво усміхнений:
— Отож-то й воно. Пупом ти на світ дивишся, а не очима. От через те для тебе і життя тільки в травленні власного шлунка. Ніяких вищих інтересів не маєш. Сумно за тебе!
— А ти не сумуй. Що я тобі таке!
— Сумно не за тебе персонально. А взагалі, що отак може жити на світі людина. Та це ж трагедія! — і навіть удавано жахався.
— Співай, співай,— вона довга. А тільки навряд щоб ти тут щось виспівав. Бачимо, на чий ти млин воду ллєш. На чию... сукновальню! — А помовчавши трохи: — Це що ж, мабуть, на те ти і в гімназії вчишся? Та певно ж!
— Ну, нащо я вчусь, про це ми не будемо зараз! — блідий од хвилювання, на ноги зводячись, мовить Павло.— Не твого це розуму діло. Ти собі знай одне — куй!
— О, я куватиму, будь певен. Та так куватиму, що краще й ти не попадайсь під руку — блин з тебе буде!
На цьому й облишать. Піде Павло. Без нього ще трохи побалакають. А потім і собі порозходяться. Затихне, спорожніє в дворі. Остап десь на вулиці на посиденьках з чоловіками, піде й Мотря до своїх на Белебень. Орися з подругами десь побіжить на гулі. Іноді й Артем з хлопцями піде на вулицю до молоді чи з Тимком до свого товариства в економію.
Але частіше, бувало, оцими розмовами збуджений, просто як неприкаяний тиняється дома, не знаючи, де себе діти. І так же йому нудно та якось каламутно. Піде в клуню, ляже на сіно, очі заплющить — не щоб заснути, а щоб думати краще. Та й лежить отак, думає всячину. Про життя взагалі, про своє життя, про сьогоднішню суперечку з Павлом. І ще раз передумає все од початку. Кожне слово Павлове і своє зважить. Та й — правда таки на його боці. Нехай що не каже Павло. Але нема що таїти — трудно йому з ученим змагатися, таки лихо — невчений. Що ж ті три зими в школі! А кузня з постійною тиснявою народу в. ній хоч і добра була школа, та до якогось часу, поки менший був. А як виростати став, то вже не вистачати стало науки цієї. Якось і дядька Лавріна вже догнав — нічому більш у нього повчитися, та й життя цілої Вітрової Балки пройшов уже, як заяложеного букваря.
Треба вже далі в науку. І як дійде до цього, зразу й згадає батька. Це ж, либонь, іще молодшим, як він оце зараз, колись батько вирядився в широкий світ. Час уже, далебі, час і йому про це думати. Не доки ж сидіти в оцій Вітровій Балці: "Під лежачий камінь і вода не тече". Аж не влежить хлопець.
Вийде з клуні, по двору поникає, нудьгуючи, потім зайде до хати.
Нікого в хаті. Хіба, може, мати на полу спочити лягла — спить: очі закриті. Підійде хлопець до столу, а на покуті — книжок жмут, що набрав в учителя читати. Дещо і з Павло-вих старих підручників. Аж очі займуться в Артема. Сяде кінці столу, вибере якусь книжку та й почне читати. Але книжки в Павла що не рік, то трудніші. Мучить, мучить себе та й ні — покладе книжку. Зітхне тяжко і схилиться в задумі на руку.
— Не журись, сину.
Кинувся Артем, глянув — мати: не спить уже. Дивиться на нього, чогось усміхається стиха.
— Чого ви, мамо?
— Дивилась оце на тебе, сину, та й здумала, як ти говорив отоді з Павлом. Молодець-таки ти, Артеме. Дарма що не-вчений і молодший за нього. А правдива твоя-таки мова. Якось у нього справді дивно ті люди: і біднота селянська, і Гмиря та Чумак — всі в один гурт, українці, каже. А ти правдивіш, сину, за всіх, хто б вони не були, раз трудящі, убогі, скривджені. Праведне серце маєш. А ще дивилась на тебе та й те подумала, що якби тобі до щирого серця та ще науки доброї...
— Я оце, мамо, тільки-но сам про це думав. Що рости мені треба, а рости мені тут уже й ні на чому. Ото як деревина корінням дійшла до глею,— глибше вже нікуди. Пересаджувати треба на глибший грунт. То отак і мені чисто. Мабуть, уже час мені, мамо, ноги на плечі та й подаватись десь із Вітрової Балки. На завод чи на шахту..
Мати звелася на полу і занепокоєно мовила:
— Думаєш, сину, там добро? Думаєш, туди люди йдуть щастя шукати? Ідуть, як уже край прийде. Як ніде вже дітись: і землі немає, і заробітків на селі не знайдуть. А в тебе ж є робота, та й дома ж таки.— Потім замовкла в задумі, а згодом іще додала: — Це ж і Остапові цієї осені на призов. А ще як і ти підеш, якраз зостанемося самі собі, наче сироти. Не треба ще, сину, про це думати. Та й молодий іще. Не втече од тебе ні завод, ні шахта.
. — Завод не втече, та життя, мамо, не стоїть на місці — тече.
— Ой лишенько ж, тяжке: літа, літа обсіли чоловіка! усміхнулась мати та й отак жартом закінчила про те розмову.
Одного разу (було це на цьому ж тижні), саме жали ячмінь, а він уже перестиг — сиплеться, тільки й можна по росі ранками жати, отож пожали, поки можна було, та й вернулися із степу зарані перед обідом. Додому — аж Артем дома чогось, не в кузні. Мати тільки вздріла його в дворі, зразу й занепокоїлась. Та мерщій з розпитами до нього — що трапилось. Але Артем — нічого, мовляв, такого не трапилось, дали рощот, та й усе. А за що? Артем і розповів тоді.
Це трапилось так: сьогодні вранці біля кузні "ота зараза" — прикажчик Кухаренко — на строкового Тихона на-посівся (молотарку тяг до кузні Тихін, та в воротах зачепився) . І одломив там усього планку, діла того — двічі молотком стукнути. Та Кухаренкові, бач, болить дуже — крик такий зчинив. Ну, а Тихін, видко, не змовчав,— хто зна, як воно було, з кузні Артем не бачив, матюки Кухаренкові чув, а далі чути, ніби вдарив, бо ойкнув Тихін і вдруге. Справді б'є. Артем виглянув з кузні — так і є: стоїть Тихін, заюшений кров'ю, втирає рукавом, а Кухаренко ще його раз. Ну, тут Артем і скипів: виступив із кузні та ніби ж не дуже й торкнув прикажчика у вухо, а він і скрутивсь. Далі, ні слова не кажучи, та до контори мерщій. А так невдовзі викликали Артема до контори. "Ти що ж це,— управитель каже,— на батькову стежку хочеш?" Став репетувати, страхати судом, ну, а далі й видав рощот. "Щоб твого й духу,— каже,— не було в економії".
— Чорт з нею, з економією. Подумаєш — щастя. Була б шия, а ярмо знайдеться!
Мати не те думала — зразу згадала оту недавню з си-. ном розмову про заробітки, та, щоб не дати знаку синові, а коли сам,, може, про те згадав, то щоб одвести його думки,—і собі за ним ніби байдуже зауважила, що й справді — трясця її бери, саму економію, навихався молотом — годі. А робота, мовляв, і дома тепер буде. Оце возовиця підходить, а там і молотьба. А восени Остапові ж у солдати, то господарювати буде.
Артем на це нічого не сказав матері, наче й не чув її мови а чи, може, мовчки погоджувався з нею. Проте до роботи ні до якої цілий день і не брався. По обіді як заліз у клуню, то й показався аж увечері, як погукала мати вечеряти. І після вечері,— тільки ложку поклав та й зразу ж подався у клуню. "Не інак, як плани якісь планує",— думала занепокоєно мати. І навіть спала цю ніч погано, не раз прокидалася.
А на ранок тільки повставали, Артем зразу ж і загадав матері в дорогу його збирати: сорочок там кілька та хлібину. Сьогодні оце думає виряджатися з дому. Мати аж руками сгійеснула від несподіванки.
— Та чого ж таки сьогодні? Та куди ж ти підеш, сину, та й за чим ти підеш?
Одговоряла, одговоряла, але Артем*такий собі хлопець — раз уже надумав, буде так. Не помогло материне умовляння. То вже просила, щоб хоч не сьогодні. Побув би таки ще трохи дома, спочив би після кузні перед дорогою, а там — як уже надумав таке — після молотьби йтимуть люди, то й з ними б у гурті: охотніш-таки. І Остап раяв так само, мовляв як бувалий уже),— авжеж, у гурті і з дому виряджатися охотніш, та й там-таки з своїми людьми краще, аніж самому на чужині.
— Нічого, не заблуджусь і сам. А куди — на Донеччину думаю. Куди саме — ще гаразд і не знаю, там видко буде. Може, в Луганськ, а може, в Горлівку. І там же, і там є наші вітробалчанські. Отже, біля них десь і собі стану на роботу. Буде вже так. Нема що й балакати дарма.
І нічого вже матері більше казати. Зітхнула та й стала споряджати сина в дорогу.
Не які й зряди: випрала сорочок зо три, полатала, що треба було, позичила в сусідів дві хлібини (не було свого печеного) та й до хліба-таки щось. Оце й усе, либонь. А Артем тим часом вимазав дьогтем чоботи, висушив на сонці. До обіду й зрядилися. І як обідати сіли, були вже всі трохи засмучені та небалакучі. Мати майже нічого й не їла. Все на Артема очима — надивлялася. І неспокійно стежила за кожним його рухом: ось-ось покладе ложку, зведеться, та й був-був син півжиття перед очима — і зникне .з очей. Коли ж ні — і пообідавши, Артем не виряджщся. Навіть до роботи взявся: привіз учора Остап копу жита з поля на з'їжу —. молотити стали ціпами вдвох. Чи, може, облишив? Аж повеселіла трохи мати. Та й навіть торбу синову й одіж, що злагодивсь, прибрала з очей у хижу. І цілий день уже була веселенька, бо ж до самого вечора молотив з братом Артем. Наче справді забув про дорогу. І за вечерею ні словом не обзивався про це. Був навіть трохи балакучіший і лагідніший — не такий похмурий, і їв гарно. Та ось, нарешті, поклав ложку. Хвилину посидів мовчки, а потім сказав задумано:
— Ну, спасибі ж вам, мамо, за вечерю, та й взагалі — що вигодували. А тепер буду рушати.— Звівся з-за столика.
— Бо з тобою, сину. Куди б же ти на ніч! — похопилася мати.— Та хоч завтра нехай уже.
— Що ніч — дарма: дорога проста, не зіб'юся й поночі. Зайшов у хату. А за хвилин кілька вийшов надвір уже
напоготові: торба за плечима і чоботи, в руках свита, холоші попідкачувані.
— Ну, а тепер хоч і прощавайте! — підійшов до Остапа, що крайній од порога сидів на призьбі, простяг руку.— Давай, брате, лапу, хоч поручкаємося на прощання. Отак! Щас-ти тобі! А коли-не-коли та й згадай-таки наші бесіди.
Затим попрощався з Орисею, з Мотрею. Тоді підійшов до матері. Але мати одхилилась од нього і ступила крок. "Я проведу тебе, сину",— і пішла поряд з ним до воріт. А од воріт до греблі і греблею потім.
Уже аж під горбом Артем нарешті умовив-таки матір вернутися. Скільки не йти, мовляв, розлучатися треба — чи під горбом, чи на горбі — це вже однаково. Зітхнула мати. Артем розважав, що журитися нема чого, що, як тільки стане десь на роботу, зразу й листа напише. А колись-таки і прийде. І вперше взяв материну руку, а другою обняв і вперше в житті поцілував матір. А вона тоді, не випускаючи синової руки, схилилась обличчям до неї і тихо заплакала.
— Та хоч з якої дороги виглядати тебе, сину?
— А хто зна. Виглядайте з усіх чотирьох.
— Щасти ж тобі, сину!
Пішов Артем. А мати стояла на місці нерухома, дивлячись синові вслід, доки й на горб вийшов. І думала, що як це дивно виходить усе так, як думалось їй чи в снах увижалося: один по одному розходяться з дому сини... Уже на горбі Артем і от,— ну чисто ж — як і в снах отоді,— оглянувся назад і ще гукнув неголосно: "Та вертайтесь уже, мамо!"
Повернувшись додому, мати вже не застала нікого під хатою — порозходились спати. Сіла на призьбі — посумувала трохи. Далі згадала, що завтра на поле до ячменю рано треба, лягла й собі — в сінях, як завжди, головою до порога, і двері (ніч тепла) відчинені. Але довго не могла заснути. Усе про сина думала: у мислі в зоряну ніч простелилась сіра дорога, а по ній бовваніла постать, та все далі, далі. Нарешті, либонь, і задрімала була, але в дрімоті почула: мабуть, Остап цигарку кинув біля порога та й не загасив — тліє і чадить. Схопилась на постелі — і справді несе горілим. І десь від клуні голоси чути. Кинулась мати. А тої ж миті з вигону — бов, бов, бов, бов... загув дзвін на сполох.
Мати тривожно вихопилась із сіней і тільки за поріг, як в очі впало — просто за вербами десь за горбом горіло щось. Полум'я не видко з-за горба, заграву тільки видко на вихорі червоно-попелястого диму. Бігли вулицею люди до греблі — в степ, видко. На клуні Остап — гукнув:
— Князів степ горить!
Мати хлипнула грудьми й застигла так, принишкла в тривозі біля порога. Потім перехрестилася і тихо проказала самими устами:
— Щасти тобі, сину, на Твоїй путі!
1931