— Так куди ж ви, Артеме, думаете з своєї Вітрової Балки?— після паузи спитала дівчина.
Артем відповів, що не знає ще напевно куди. Та цього року, мабуть, і не вдасться: восени Остапові призиватись. Доведеться хоч зиму побути вдома. А тоді — прощай, Вітрова Балка.
Помовчали.
— Ну, а за цей рік,— перша озвалась Мирослава,— я думаю, у Славгороді ще побуваєте? Дорогу знаєте тепер.
— Знаю.
— Митько мені сказав, що ви хочете з літератури що-небудь.
— Дуже хочу!— Артем спалахнув і, помовчавши, додав:— Можете бути, Мирославо, цілком спокійні.
— Я спокійна,— сказала дівчина.— Я вірю вам, Артеме.— І пішла в будинок. А хвилин через кілька вернулась із невеличким пакуночком.— Я вам трошки дам. А як прочитаєте, привезете це, одержите свіжої.
— От спасибі!
Мирослава провела його за ворота. Подала руку. Лице її в місячному сяйві бліде й наче стомлене.
— Прощавайте!— сказав Артем.
— До побачення,— ледь-ледь усміхнувшись, поправила його Мирослава.— До побачення, товаришу Артем!— і так це її слово "товаришу" аж у серці віддалось. Розчулений тиснув руку їй, а тільки й сказав:
— Побачимось. Спасибі!
Потім ішов по вулиці, уже порожній і лункій (мабуть, за північ було), збуджений, виразніш, як ніколи, відчуваючи в собі силу й завзяття. І щось іще нове, од чого в серці якось було незвично приємно, аж ніби терпло. На постоялому, як підійшов до гарби, підводчик кинувся злякано. "Думав, ракло!" Спитався в Артема, як же в цирку. Артем посміхнувся і, ухиляючись од прямої відповіді, сказав: "Да, знаєте, дядьку, це вам не село. Одне слово — місто!" Потім і собі примостився на гарбі. Чобіт не скидав, але з-за халяви потайки вийняв "гостинець", поклав у пазуху. І, щасливий, довго не міг заснути...
Дома потім, як і радила Слава, мало кому й показував. Але з найближчими друзями перечитав усе. Було кілька газет "Социал-демократ"35, в Парижі надруковані, і одна "Рабочая газета"36, торішня, за листопад. Але дарма, що давня — як почали хлопці, то вже й одірватися не могли. Особливо одна стаття, чомусь червоним олівцем обкреслена. "Уроки революции"37, її потім Артем вивчив майже напам'ять усю. І вже тепер почував себе сміливіш.
Після важкого трудового тижня Гармаші зустрічали неділю як справжнє свято. Спочинуть за ніч після роботи, всі в білих сорочках сьогодні; та й щось таки добрішого ради свята мати з невісткою зварять — попоїдять усмак, не хапаючись, як це в будень,— от і настрій уже не той. Аж ніби роз-хмуриться кожен. По обіді обсядуться~всі гуртом під хатою, як кому вигідніш,— хто в холодку на призьбі, хто на сонці, спину гріючи, на спориші розтягнеться. Мати винесе з хати миску з насінням (про свято держить), поставить у коло. Потім і сама сяде на спориші з дітьми. Та й сидять отак цілою родиною у незвичайній утісі спочинку, аж мліючи кожен спрацьованим тілом.
А навколо який же й барвистий та сонячний світ! У будень хоч і надворі цілий день від світанку до темряви, а далебі ж, за роботою та від утоми не бачать, як воно, те сонце, й сяє. Пече — чують — і в спину, і в голову, і земля розпечена — в босі ноги. А який воно, оте сонце, світ ясний робить — не бачать. І оце тепер аж ув очах стоїть він райдугою і в ушах бринить музикою. Цвірінчать горобці в стрісі, на тину. На ставку ґелґотять гуси. Десь далеко-далеко загримів грім. А на леваді в березі од лук пісні співає молодь... Аж заслухаються всі біля хати. Тільки насіння лускотить, як коники в траві. І мовчать усі.
Та ось незабаром почнуть уже й сходитись: Тимко Невкипілий, що в строку зараз в економії, з ким-небудь теж із наймитів до товариша; з села — Гришко Саранчук; ще хтось із сусідів — до Остапа (буває, що й з бородою). І неодмінно — Мусій Скоряк.
Іще з перелазу гукне:
— Ну що, чи всі вже зібралися?— Потім підійде, привітає з неділею, сяде на призьбі і, вийнявши кисет, скаже:— "На столбовой дороженьке зійшлись сім мужиків. Уєзда Тер-пигорева, Пустопорожньої волості"38. Отак урізалися в пам'ять дядькові Мусієві з минулої неділі вірші Некрасова.— Ну то що ж, почнемо диспунт. Хто сьогодні перший оратель?
Спершу поговорять про сільські новини: чи хто звістку одержав від родичів з заводу або шахти (найбільше вітробал-чанських працювало, як і раніше, на Донеччині); чи з Зеленого Клину, від переселенців; про відрубників заведуть мову.
— Що, Гришко,— спитає Мусій,— твій батько чи назовсім надумав перекочувати на хутір в Рокитне, до Чумаків щоб ближче? Криницю вже викопали.
— До чого тут Чумаки!— сердито відповість Гришко.— Ми все своїми руками, на своєму горбу. А криниця — щоб
—
коней не гонити на водопій, в ту саму Чумаківку. А житимемо в селі.
— Хоч в селі, та все одно — як на хуторі. Який чоловік був компанійський батько твій! А тепер — просто не впізнати. Всі думки, мабуть, про банк та проценти!
— Поки розв'яжеться з банком, семи потів не вистачити— докине хтось.
— Не турбуйся за Саранчука!— озветься Остап.— Сім десятин було, а стало одинадцять. Є вже на чому крутитись. А ось нам як?! На своїх осьминах!
Отак, з чого б не почали, неодмінно зведуть розмову до одного — про своє життя злиденне.
— І як його жити в світі божому далі? га, хлопці?
— А ви частіше божкайте та до церкви частіш ходіть, дядьку Мусію!— скаже Тимко Невкипілий і поважно поскубує чорний пушок на губі.
— А ходжу! Церква тут, хлопче, не поміха. У мене теж, як бачиш, є що поскубти!— і справді, наче на доказ, погладить густу бороду.— Отакий чисто, як ти оце, бідовий я був, коли ти ще без штанів, парубче, бігав. Та й бач... Бо не можна без цього жити: без бога та без упованія на нього... Та ще при нашій нещасній жизні.
— Ну, то й уповайте собі на здоров'я. А чого ж ви до нас —"хлопці, га"?
— Та щоб навчили ж дурного!
Мусій Скоряк уже сердиться. Артем по самому голосу чує це. Грубуватий-таки Тиміш. А головне — без розбору. З Мусієм Скоряком зовсім не годилося б так. Чоловік непоганий, совісний, з рідним братом Євменом навіть не став родичатися через його плутні, хитрощі та дружбу з сільськими крутіями. І за Христю. Навіть і на весіллі тоді не був: "Хіба то весілля,— казав,— запродаж!" Хороший чоловік. Занадто побожний, щоправда, ну та цього не скинеш одразу із себе, як брудну сорочку перед неділею. Це однаково, що хвороба,— ліків до неї треба. І сам наче шукає їх: удумливий, до всього цікавий, допитливий. Оце й до них ходить хіба не з тої допитливості. Хоч, може, і прикро буває самому од панібратства декого з хлопців, Тимоша найбільш, та від самого припущення, що можуть подумати: "От, змалився дядько!" Тим-то Артем завжди стриманий, ще й інших до того навертає. А як трапиться вже, то хоч загладить як-небудь. І зразу це,— рвучко звівся на лікоть і до Тимоша:
— Ех, Тимку, не знаєш ти дядька Мусія: вони в нас хитрі! Думаєш, чого оце ходять до нас гуляти? Та чого допитуються всячини? Думаєш,, самі не знають? Ого! Це наче іспит нам роблять: ану, мовляв, хлопці, чого ви вже навчилися в учительки-жизні?— І далі, посміхнувшись од того, що маленька хитрість вдалась (розхмурився дядько Мусій), до нього вже:— А так, дядьку Мусію, вчимося потроху. З кого ж ту й науку беремо, як не з вас та отаких, як ви. Хороша наука!
— Ану, ну,— аж підморгне до когось із старших Скоряк.— Ану, викладай, Артеме, що там уже вимудрував?
— Яке там мудрування! Картина, як на долоні. А ми тільки дивимось та примічаємо.— Скаже Артем і, подумавши трохи:— Ну, от узяти,— живе собі чоловік. Як чорний віл-трудиться. Так уже по писанню: в три поти лиця. З начальством по євангелії: схватить по пиці, то тільки мазку витре. І з багатими теж по заповіді: на багатство не зазіхає. Така, мовляв, воля божа, щоб я робив на них, дармоїдів, як проклятий, а вони щоб розкошували. І ще й поклони богові б'є. Та все уповає на нього. І що ж за це має собі?
— Гилу!— підкаже Тимко.
— Значить, невгоден чимсь богу, чимсь прогнівив!— не втерпить Скоряк.
— Та, значить!— ніби погодиться Артем.— Гмиря, князь Куракін, Чумаки йому, бач, угодні. Так благодать божа з них і не сходить. А от для нашого брата — бідняка, тільки й держить, як каже Тимко, гилу напоготові! Так-от ми й думаємо собі: ану його к монахам, такого бога! А ми вже якось самі спробуємо!
— Е-е, хлопче, пробували,— зітхне Мусій.— Опеклись на окропі та вже й на воду студимо. Скільки народу пропало марно-марнісінько. Батогом обуха не переб'єш. Як було, так і лишилося...
Догадатись не трудно, на що натякає Мусій,— догадались одразу. І, мабуть, спогади про події оті наринули на кожного. Якийсь час сиділи всі мовчки в задумі. І нагло Артем:
— Ні, дядьку Мусію, це ви не вірно кажете. То воно зверху так здається, нібито як було, так і є. А як глибше заглянути, то ні!— І помовчавши знову трохи, обізвався тихше на цей раз і схвильованіш:— Пригадався мені випадок один. Більш як п'ять років минуло, а виразно так, мов це було вчора. Вночі ото спалили маєток, уранці догоряв іще,— у вікно видно. Прийшли батько з пожарища. І от за сніданням — поставили мати миску з молоком (Остап привів уночі)...
(Продовження на наступній сторінці)