"Що ви стоїте, наче до кафедри викликали вас, а ви не приготували уроку! (Саме у восьмому класі гімназії була тоді). Ви мусите пройнятись до глибини душі моїм творчим задумом. Отака врочиста мить! Усе село вибігло на майдан: їдуть! Аж серце мліє в кожної од радості й тривоги. А ви що? Невже вам ото байдуже — вертається ваш милий, довгожданий чи, може, й не прибуде? А десь у чистому полі лежить трупом, і вже ворон йому виклював очі!"
— З оцього й почалось. Я навіть не підозрювала ніколи раніше, що людина здатна до такого цілковитого перевтілення. Доходило до галюцинацій: аж часом вчувалося мені, як дихає натовп за спиною у мене та риплять на вітрі крилами вітряки. А серце аж мліє: їде й мій, чи, може, даремно виглядаю! Ви ще не смієтесь?
— Ні, не сміюсь,— серйозно відповів Грицько і подумав: "А нащо вона мені все це розповідає?"
— Цілу весну жила отак, як уві сні. Мало на іспитах не провалилась.
— Ну, і чим же кінчилось? Прибув-таки "милий"?
— Сьогодні вранці,— притишивши голос до шепоту, продовжувала вона,— коли ви зайшли до книгарні, я одразу ж, тільки глянула на вас, і впізнала: він!
Тепер, думалось їй, Грицько негайно ж перехопить ініціативу в неї і сам доведе вже оцю любовну гру до кінця. Навіть подих затаїла в тремтливій напрузі чекання. Але секунду по секунді одбивало серце, уже, може, й ціла хвилина минула, а він, як і раніш, стояв за два кроки від неї. Наче вгруз ногами в землю. Стоїть і мовчить, хмуро дивиться на неї, весь налитий буйною силою, що клекотить у ньому, не знаходячи виходу. Ще б один поштовх. І ївга Семенівна надумалась. Вона хапливо глянула на наручний годинник і зляканим шепотом:
— Ой, без п'яти дванадцять! Та мені ж давно додому...
— Чекайте,— заступив їй дорогу до дверей Грицько і навіть торкнувся до ліктя, та зразу ж і одсмикнув руку. Дихав важко, і голос хрипкий.— Скажіть: оцю історію ви вигадали сьогодні чи...
— Вигадала? Ви мене ображаєте!
— В житті такого не буває! Це — химера якась!
— А людина на людину не схожа. Атож, тепер я вже бачу, що ми з вами виліплені з різної глини.
— Можливо,— погодивсь Грицько.— Але що ви, жінки,— всі як одна! — виліплені з одної глини, це безумовно. Всі ви — артистки з голови до п'ят. Недарма ж і дограєтесь завжди потім... що тільки й лишається отакому ось художникові малювати з вас оці... протухлі туші.
ївга Семенівна оторопіла. Стояла бліда, навіть губи поблякли, розгублено дивилась на парубка, не знаходячи слів висловити своє обурення.
— Ну, знаєте... Це вже занадто! — насилу розціплюючи зуби, нарешті сказала вона.— За що це ви мене отак? Та чи ви розумієте, що ви сказали? Це ж все одно, що кинути жінці в обличчя: повія!
— ївго Семенівно,-— рухнувся з місця Грицько.
— Пустіть! — І жінка ступила крок до дверей. Але Грицько схопив її за плечі.
— ївго Семенівно! Простіть мене, скаженого. Я сам не тямлю, що говорю.
— Ви п'яний.
— Ні, я тверезий. Але... та це не виправдання, звичайно, і не для цього я кажу, а просто, щоб знали! Коли я говорив ото, я, власне, не про вас і думав тоді, а зовсім про іншу...— язик не повернувся вимовити "дівчину",— про іншу жінку.
ївга Семенівна одразу притихла, звела очі — був на цілу голову вищий за неї — і пильно дивилась йому в лице. Потім спитала:
— А хто ж вона?
І знову, як не раз уже за час їхньої зустрічі, Грицько відчув раптом до жінки теплоту щирої приязні і довіри. Став розповідати про Орину. Що знав її ще з дитинства, був час, коли вважав її майже за свою наречену.
— А чому це в минулому часі — вважав? Що вона, може, зрадила вас?
— Атож. Злигалась з одним там. ївга Семенівна часинку помовчала.
— Так, це — не химера. Це вже реальність. В усій її пошлості й потворності. Наречена і — злигалася, кажете. Ні, тоді я за химеру! Якщо в ній хоч трошечки радості. І вам це раджу. Тим більш, що для цього не треба навіть силувати себе. Я оце заплющилась і вже чую, як риплять на вітрі крилами вітряки...— Вона замовкла і якийсь час стояла з заплющеними очима. Потім ледве ворухнула губами, говорила шепотом, мовби уві сні: — І нікого вже на майдані нема. Всі розійшлись по домівках. Тільки ми удвох. Але чому ти дивний такий? Уже й з коня сплигнув, а повода не випускаєш з руки. Чи, може, сам дивуєшся з мене, що не кинулась на груди тобі? Та невже ж ти не бачиш, що од млості я ледве стою на ногах?
Вона раптом поточилась і, мабуть, упала була б. Але Грицько вчасно підхопив її. Тримаючи на руках, розгублено глянув по кімнаті — куди б покласти знепритомнілу, і рушив до канапи. Ногою згорнув купу білизни на підлогу. І вже хотів покласти жінку, але вона раптом пручнулась в його руках і зашепотіла гаряче:
— Ой, що-бо ви! Божевільний! Можуть зайти!
За стіною в кабінеті з грюкотом упав стілець. Потім рвонули двері,— ївга Семенівна, як щука, виприснула у Грицька з рук,— до майстерні влетів збентежений Діденко.
— Ви теж чули?
— Що таке? — Грицько, крім дзвонів у вухах, нічого не чув.
Павло не відповів. Спинивсь посеред майстерні, чуйно до чогось прислухаючись. Потім кинувся до вікна, виліз на підвіконня, одчинив кватирку і наставив вухо. Тепер і Грицько вже почув крізь шум хуртовини глуху безладну стрілянину.
— Заварилась каша! — озвався Левченко з порога.— От вам і "нема пороху"!
— Це — не наші! — кинув Діденко.— Це ті, що на вокзалі.
— З вокзалу так не було б чути.
В передпокої заверещав дзвінок. Протупотіла Даша і когось впустила з вулиці. Гомоном сповнився передпокій.
Діденко сплигнув з підвіконня і вибіг з майстерні. За ним і решта всі вийшли до передпокою. А тут уже була, крім Даші, і господиня. Обступили хлопчину — кур'єра з редакції.
— Хуртовина така! Я й не чув зразу стрілянину,— захоплено розповідав він,— тільки чую, як повз вухо — дз... дз...— кулі. Аж тоді прислухавсь, а там — справжнісінький бій. Там десь, біля драгунських казарм.
— Хіба не на вокзалі? — оторопів Діденко.
— Та вокзал же зовсім убік.
Тим часом ївга Семенівна вже одяглась. Господиня пробувала затримати,— нехай хоч трохи стрілянина вщухне, але ївга Семенівна рішуче надумала йти.
— Скільки тут ходу! Один квартал. Та й, може-таки, з цілого гурту чоловіків хоч один об'явиться рицар.
Але рицарі щось не об'являлись. Діденко відмовився тим, що йому передову треба писати, а Левченко жартома послався навіть на свій документ білобілетника.
— Як видно, доведеться тобі, Грицьку,— сказав Діденко, підморгнувши в бік ївги Семенівни, що одягалася перед дзеркалом. І додав:— Принаймні коли б я був на твоєму місці, та ще беручи до уваги деякі спеціальні обставини, ні хвилини не вагався б.
— Що це за спеціальні обставини, Павле Макаровичу? — не глянувши на Діденка, а ще уважніше придивляючись до себе в дзеркалі (одягала шапочку), спитала ївга Семенівна.
— Грицько знає,— ухилився від відповіді Діденко.
Звичайно, Грицько знає, що саме Павло мав на увазі: Але нагадування про це не справило зараз на нього того враження, якого сподівався Павло. Все зіпсував він своїм веселим підморгом.
— Що ти за людина, Павле? — після паузи хмуро сказав Саранчук.
— В якому розумінні?
— Та от... Кажеш, приятель мені.
— Авжеж.
Грицько іронічно похитав головою.
— А чого ж ти радієш з моєї біди?
— Радію? — Діденко навіть розгубився.— Здурів чоловік!
— Не сліпий. Бачу.
Саранчук поривно підійшов до вішалки і став одягатись.
XVII
В першу мить, коли за якихсь двісті кроків вибухнув постріл і потім одразу ще два чи три, Артем Гармаш навіть розгубився. Хоч він і говорив, що у нього все сім раз одміряно, але, як людина тверезого розуму, він припускав, звичайно, можливість всяких ускладнень та несподіванок. До деяких, найбільш імовірних, був навіть наперед готовий. І все ж таки раптова стрілянина в заставі Рябошапки на мить приголомшила його. Занадто вже добре йшло все з самого початку. (А це й притупило почуття небезпеки). З вартовими біля воріт управились, навіть не пустивши в діло фінок, просто забили кляпами кожному з них рота і кинули в кучугуру під паркан, попередивши, щоб лежали тихо, коли не хочуть, щоб пришпилили їх до землі штиками. На місце їх стали на варту два бійці Гармашевих. Не підвів і Гаврюша: за кілька секунд склеп був відкритий. І ось не минуло ще десяти хвилин, а біля дірки, проламаної в паркані, куди виносили зброю з склепу, двоє саней вже були навантажені, як дровами, гвинтівками і навіть ув'язані вірьовками. Зараз навантажували сани Невкипілого. Ще п'ять хвилин, і можна б їхати. Але якою дорогою? Що стріляли в заставі Рябошапки, в цьому Артем був певен цілком. Питання тільки — хто стріляв: вони по комусь чи хтось по них. Але, зрештою, це не міняло справи. Все одно їхати туди, по Полтавській вулиці, не дізнавшись, в чім справа, було чисте безглуздя.
Артем наказав кінчати з третіми саньми і бути напоготові. До його повернення не рушати.
(Продовження на наступній сторінці)