Грицько зразу ж, як тільки той переступив поріг, впізнав у цьому миршавому чоловікові з гострим носом і довгими вусами отого в сірій бекеші та каракулевій шапці, що в коридорі міської думи з приводу арешту Кузнецова торочив усяку нісенітницю. "Авжеж, він. Такий писок, один раз побачивши,— глузливо думав зараз Грицько,— не скоро забудеш потім. Цур йому!" Уже самі очі Левченкові — невеличкі, різного кольору й косі, що давало можливість йому під час розмови дивитись водночас і на свого співбесідника, і десь поза ним, справляли дуже неприємне враження. Здавалось, що людина весь час насторожі, все чогось жде. От і зараз, вітаючись з Саранчуком (Діденко відрекомендував йому Грицька як свого давнього товариша), він одним оком дивився на нього, а друге скосив на двері. Аж Грицько мимоволі й собі глянув туди. "Ху, сказись ти!"
— Ну, Ярославе Хомичу, чим же кінчилось? — нетерпляче звернувся Павло до Левченка.
— Не кінчилось. Перенесли на завтра.
— Що? — спалахнув Павло.— А на біса це здалось!
— Непередбачені ускладнення, Павле Макаровичу.
— Що таке?
Левченко стаз розповідати про несподіване втручання у славгородські справи солдатів з проходящого ешелону. Ще звечора спинивсь цей ешелон на станції. Невідомо точно, з чого почалась у них перша сутичка з полуботківцями. А тут, певно, вже і місцеві підлили масла в огонь: розповіли про все. Мабуть, і про арешт Кузнецова. Бо разом з ним якраз після перерви і ввалились у зал — цілий натовп солдатів.
— Разом з ким? З Кузнецовим?
— Атож. Отаман куреня, щоб уникнути баталії, очевидно, вирішив поступитись, звільнив Кузнецова.
— Бред сивої кобили! — схопився з місця Павло.— "Вирішив поступитись!" А ось і наслідки цієї поступки: банда вривається на засідання. Так треба ж було протестувати! Негайно закрити засідання!
— Пробували. Кузін виступив з протестом. Але нічого не вийшло. На жаль, ті солдати поводили себе тихо. Так би мовити, обмежились роллю спостерігачів.
— Все одно! Уже сама присутність їхня...
— Ну, звичайно. Довелось і слово надати Кузнецову. І, треба прямо сказати, добре виступив! В пропагандистському, звичайно, плані!
— А вони всю цю історію заварили виключно з пропагандистськими цілями. Бо не такі ж вони дурні, щоб сподіватися на те, що. їх сміховинні вимоги будуть прийняті. Ясно, що пропаганда. Так мало одного вечора. Нате вам ще! А що ж Гудзій?
— Найкраще, що в даних умовах можи" було зробити, це зв'язатися телефоном з Кириченком.
— З електростанції?
— Ну да. От світло й погасло: аварія! На цьому й закінчили. Для заспокоєння Гудзій оголосив, що дебати переносяться на завтра. Але, між нами кажучи, завтра ніяке засідання вже не відбудеться: зал буде зайнятий міською управою.
— Але чи пропхнуть за ніч отой ешелон?
— Доки ж йому стояти? — сказав Левченко. Його особисто зараз непокоїло інше: чи не спробують більшовики, поки ще той ешелон на станції, використати становище для збройного виступу. Діденко презирливо пирхнув: у них же зовсім немає сил для цього. З голими руками хіба? Левченко якось непевно пересмикнув плечем:
— Не що ж то й воно. Зброя зараз для них найдошкуль-ніше місце. З Харкова з порожніми руками вернувся Гармаш. З директивою самим на місці роздобути зброю.
— А звідки ви це?
— Джерело те саме,— стиха мовив Левченко.— От вони й заметушилися зразу. В пожежному порядку вже організовано кілька ватаг нальотчиків...
— Ну! Про це є кому думати зараз у Славгороді,— обірвав Діденко.— А в нас і свого клопоту вистачає. В якому стані ваш матеріал про засідання?
ївга Семенівна підвелася з місця. Діденко, що за час розмови з Левченком майже забув про неї та Грицька, перепросивсь у них.
— Але ж самі бачите, яка запарка. А ще передову треба. На півгодинки з Хомичем виключимося з вашого товариства.
З цими словами він відчинив двері в суміжну з кабінетом кімнату — дядькову майстерню, і попросив ївгу Семенівну ("Ви ж у нас як своя!") зайняти тим часом гостя. Головне —■ не дати сумувати йому.
Переступивши поріг в сутінки майстерні, ївга Семенівна засвітила лампу. Потім повернулась до Грицька і якусь часинку пильно вдивлялася йому в лице. Мовила раптом:
— Грицю, а справді, чому ви цілий вечір отакий сумний?
— Ат! Не будемо про це,— скипів Грицько від самої згадки про розмову з Павлом за Орику. Але запитання ївги Семенівни, самий тон, пройнятий, як здалося йому, щирим неспокоєм, водночас і зворушив його. На хвилину відчув велику спокусу розповісти їй все, поскаржитися просто як рідній сестрі. Але стримався. І, щоб перевести розмову на інше, спитав, що перше спливло на думку:
— А Дорошенко... Чого ж це він своє малярство так занедбав?
— Чому занедбав? Його просто немає у місті. Він у Києві зараз.
Дійсно, Дорошенкова майстерня зараз являла всі ознаки того, що використовувалась не за прямим її призначенням. Масивний мольберт був пристосований під своєрідну вішалку — на ньому була розвішена жіноча каракулева шуба. На канапі купою навалено мерзлої білизни, перед завірюхою, видно, знятої з шворки надворі. І навіть в одному кутку стояла величезна полив'яна макітра з усяким шматтям, з клубками фарбованої вовни.
— Він же депутат від нас у Центральну раду. Мало коли й буває тепер вдома. То сесія в нього, то все в якихсь комісіях, секціях. Не до картин зараз.
— Та певно,— погодився Грицько.— Тим більш, що, як здається, не така вже це й велика втрата. Ну кому це все потрібно? — кивнув він головою на стіну, де, поряд з картинами в рамах, висіли і незакінчені полотна, ескізи.— Наче в баню зайшов. Ненароком потрапив на жіночу половину: самі груди та стегна! А це що таке? — спинився поглядом на великому полотні на підрамнику, що стояло просто на підлозі.
— Ви ж бачите! — знизала плечима ївга Семенівна.— Купальщиці.
— Оце купальщиці? — засміявся Грицько.— А чого ж вони — наче... туші, розвішані по гаках у м'ясній крамниці?
ївга Семенівна мимоволі посміхнулась.
— Ой, критик же ви! Жорстокий. А ще гірше — несправедливий. Адже, крім оцих, може, і невдалих, у нього ж є чимало хороших картин. У реалістичному стилі. Ось хоч би ота, що в книгарні, пригадуєте? На вигоні натовп зустрічає козацький загін.
— А хіба то його! — здивувався Грицько.— А втім, і на тій картині...
ївга Семенівна відчула, що зручнішої нагоди не буде, як оце зараз, щоб перевести розмову на ту тему, яка цілий день, особливо оце увечері, після Діденкового листа, займала всі її помисли.
— До речі, я й забула зовсім,— перебила вона Грицька.— Мені не слід було б тепер і розмовляти з вами. З отаким нечемою! Не розумієте? Я ж просила вас тоді, в книгарні, почекати. Чого ж ви пішли? Невже вас анітрохи не цікавило, що я хотіла сказати вам на прощання?
— Може, й цікавило,— ухильно відповів Грицько і сам раптом спитав: — До речі, що ви хотіли сказати мені допіру в кабінеті? Та Павло зайшов...
— Ні, справа не в тім, що Павло зайшов. Не тільки це не дало мені доказати. І зараз не дає.
— А що ж іще?
— Оця ваша незрозуміла настороженість по відношенню до мене. А тим часом...— Вона зробила вигляд, що вагається.— Ви навіть і не догадуєтесь, Грицю, який ви мені... не чужий! Весь час у мене таке відчуття, наче я знаю вас дуже давно.
— Ви — мене? Та звідки б же!? Ми з вами вперше зустрілись тільки сьогодні вранці.
— Ну й що ж? Яке це має значення. Сьогодні чи... Буває, що людина за один день переживе, передумає більше, як інший раз за рік... Не в часі справа. Справа в умінні людини ущільнювати цей час. Поширювати світ своїх відчувань навіть за рамки буденної дійсності. Ось чому, Грицю, ще тоді на вигоні...
— На якому вигоні? — здивовано перепинив її Грицько.
— Коли я, разом з усім народом, вибігла туди, за село, до вітряків, вас зустрічати. Козацький загін ваш.
— Нічого не розумію,— признався Грицько і, крім подиву, відчув навіть занепокоєння. "Що з нею? Що вона плете? Невже отак чарка самогону вплинула на неї! Чи, може, навпаки — у нього це в самого у голові од хмелю такий туман, що ніяк не добере смислу і звичайну мову сприймає як маячіння?" — Нічого не розумію!
— Мене це не дивує,— спокійно сказала жінка.— Бо знаю, яка бідна й неточна наша людська мова. А особливо коли йдеться про складні рафіновані переживання. От я сказала зараз: на вигоні. Звичайно ж, це — неправда. Я просто позувала тоді Дорошенкові для отої картини. Отут, саме на цьому місці, де зараз стою, стояла і тоді. Але що вам говорить ця правда? Оте пусте слово "позувала"? В ньому навіть і натяку немає на отой мій душевний стан отоді. Але, може, це вам зовсім і нецікаво?
— Ні, чому? — стримано заперечив Грицько.— Будь ласка.
ївга Семенівна стала розповідати про перший сеанс у Дорошенка. Який він невдоволений з неї був напочатку.
(Продовження на наступній сторінці)