Чи то від швидкої ходи, чи від отих прикрих спогадів серце в Артема билося дуже, але в рівному, чіткому ритмі.
НІ
Залишивши Матвійка з візком біля воріт, він відчинив хвіртку і зайшов у двір. І мимоволі спинився одразу від несподіванки: за кільки кроків од нього, поряд з ґанком за столом під старими акаціями снідали четверо. Як видно, столовники оті самі, що про них розповідала Христя йому ще тоді, у Таврії. І навіть, чи не в тому ж, що й тоді, особовому складі. Принаймні он той з петлицями телеграфіста, що лицем сюди, ну, певно ж, і є той самий бідолаха, у котрого наречена перед самим весіллям утонула, купаючися в Дніпрі, і який, очевидно, так і не оженився й досі, бурлакує; інакше чого б же він столувався на стороні? Поряд із ним на ослоні сидів Мегей-лик. Дарма що Артем ніколи не бачив Христиного чоловіка, а впізнав його теж одразу — по змарнілому обличчю. Інші двоє сиділи спинами до Артема, і тому визначити їх він одразу не міг. Та ось один із них раптом повернувся лицем з банькуватими очима й качиним носом над "заячою" губою і спитав високим різким тенором:
— Що за їден?
"Ну ясно ж, Лиходій",— догадався Артем і відповів уголос:
— Вугляр.
— А звідки сам?— одвернувшись і почавши вже знову їсти, ще спитав Лиходій.
— Здалека,— ухиливсь Артем від точної відповіді. І одразу ж побачив, як вся шия Лиходія стала наливатися кров'ю, і він раптом заверещав, мов недорізаний підсвинок:
— Я не питаю тебе — здалека ти чи зблизька! Я питаю — звідки?
— То ти так і кажи,— ледве стримуючись, удавано спокійним тоном сказав Артем.— Бо звідки мені знати, на лобі в тебе не написано ж, що ти з державної варти! Тобі посвідку показати? На!— І він справді вийняв з кишені папірець, простяг йому.
— На біса мені твоя посвідка!— вже спокійніш сказав Лиходій.— Я тобі зараз дюжину таких липових посвідок покажу.
— Ну, ви ж люди городські, а ми лісові люди, темні. На такі діла не мастаки. От вугілля напалити — це наше діло.
Все це говорячи, він невідривно дивився на Мегейлика, котрий сидів, спершись підборіддям на поставлені ліктями на стіл руки, з відсутнім поглядом, байдужий до всього, що відбувалося навколо нього. Та ось раптом, мовби під силою Артемового погляду, підвів очі й прикипів до його обличчя. На одну мить наче подив майнув у його гарних темно-синіх очах, і навіть безкровні губи ледь ворухнулись, мовби він хотів щось сказати. Та Артем якраз вчасно озвавсь:
— З-під Канева я.
— Ого, справді неблизький,— зауважив телеграфіст.
— А що зробиш? їсти треба!
— Ну, що ж там у ваших краях? — спитав, як видно, балакливий телеграфіст, розмішуючи ложечкою цукор у склянці.— Ви таки ближче там до Таращі, до Звенигородки.
— Весела жизнь починається!— з удаваною турботою сказав Артем.— Знову війна. Не встигли ту видихати. Бо хіба ж це не війна: і в Таращі під зад коліном дали німцям та гетьманцям. І в Звенигородці.
— А ти не агітуй!— сердито скрикнув Лиходій.
— Та чи це я завів розмову! Це ж твій однокашник. А у вашім повіті хіба не така сама каша заварюється! Проходив оце через базар — чув од приїжджих, що в деякі лісові волості німці і поткнутись бояться.
— Через базар?— на цей раз Лиходій не полінувавсь і навіть усім тулубом повернувся до вугляра. Пильно оглянув з голови до ніг.— Так, кажеш, проходив через базар? І все ж таки язиком отаке мелеш. Ну, видно, й справді темний ти чоловік.— Постукав по столу.— Як оця дошка. Або ж аферист першої кляси. Одне з двох.
— А що я такого мелю? За що купив, за те продав.
І саме на цій мові до столу підійшла господиня. Поставила тарілки з стравою на стіл. А тоді на вугляра глянула пильно.
— Вугілля, хазяєчко, беріть. Березове. Перший сорт!— зрадів Артем нагоді перевести розмову на спокійнішу тему.
— Та треба.
Артем мотнувсь за ворота і зразу ж вернувся з мішком вугілля на плечах.
— Неси за мною,— сказала жінка і пішла через двір, повз флігельок Мегейлика аж у той край двору, до сарайчика. Відчинила двері, пропустила його в сарайчик і сказала.
куди висипати вугілля:— В отой куток. Дривітню відсунь осюди, до дрівець.
Артемові навіть перехопило дух при слові "дривітня". Це ж на неї вона, бідолашна, отоді у розпачі зіп'ялась, щоб кинутись у моторошну прірву. Здавалося, що в цій дривітні було не менш як сто пудів — насилу відкотив до купи дрівець. А тоді випроставсь і обвів затуманеними очима стіни сарайчика.
— Що ти оглядаєш? Нема!— сказала жінка з порога.— Дядько Йван ще того ж дня вийняв той гак із стіни. А нащо він тобі?— Артем стояв приголомшений, навіть не розуміючи гаразд, чи все це справді відбувається, чи, може, тільки верзеться йому. А жінка говорила далі:— Ех ти, вояка! Ну, добре, що я на тебе зла не маю! А коли б мала? Хряпнула б оце дверми, защіпнула б та у ґвалт... Ну, то що б же ти робив тоді? І гака в стіні нема для порятунку. Живого б схопили! Ну, чого ж стоїш? Висипай мерщій.— Тепер тільки Артем отямивсь і став висипати вугілля з мішка. А вона перехилилась через поріг у сарайчик і мовила обуреним шепотом:— Ти що, чоловіче, з глузду з'їхав! Чого тебе сюди принесло?! Та ще й мову завів про таке! А що, коли він уже впізнав тебе?
Приголомшений Артем тільки й надумав сказати:
— А як це можна впізнати, коли не бачив людину ніколи раніш?
— А як я тебе впізнала? Ні, не тепер, бо це вже вдруге. А отоді, взимку. Як ти сюди приходив. Чи, може, то не мені ти оту гидоту про Христю ляпнув? Хоч спасибі скажи, що я їй не переказала тоді.
— Велике спасибі!— щиро подякував Артем.
— А зараз оце ти не від неї часом?
— Як?— занепокоївсь Артем.— А хіба вона?..
— Тиждень тому гайнула до вас, у Вітрову Балку. Не приходила? А де б же вона...— тепер уже занепокоїлась і жінка.— Чи, може, ти не з дому? — зміряла його поглядом з голови до ніг.— Авжеж. Партизаниш!
— Облишмо про це,— спинив її Артем.— Ви краще скажіть, чи все гаразд? Чого вона так раптово поїхала, що навіть нікому не сказала? Може, що сталося?
— Авжеж, сталося!— і, мовби навмисне, зробила паузу, пильно дивлячись йому в лице. Тоді похитала осудливо головою.— Ой, бити тебе треба, та нікому.
— За що?
— А втім, всі ви, мужчини, однакові: аби вам добре було. А як тій жінці сердешній видихати доведеться...— І стала розповідати.
Вернулась якось із базару, а вона в хустину речі свої ув'язує. У Вітрову Балку зібралась. "А хворий як же?"— "Який там він хворий! Коли вже рукам волю дає!" Та й показує синець на грудях в долоню завбільшки. Чоботом навкидь ударив.
— За що? Ох і сволота ж! За те, що виходила?!
— За те, що набігала!.. Вона, як видно, при першій зустрічі не сказала йому всього. Що вже живе з тобою. Підсолодила пілюлю. Так він увесь час і думав. А за два місяці, поки хворий лежав... Одне слово, шила в мішку не сховаєш! Як-не-як, на шостому місяці вже. Та ще од ревнивого ока... Цілий тиждень потім, як колода, пролежав — лицем до стіни. Оце сьогодні вперше з кімнати вийшов до гурту снідати; з людьми заговорив. А тут і ти, як навмисне. Ну що ж, як не дай бо!.. На шибеницю захотів? До отих двох, що вдосвіта сьогодні!.. На базарній площі.
— Кого?— кинувсь Артем. Але вона не знала. Вона і на базар сьогодні через те не ходила.
— Кажуть, таблички на грудях в обох: "Партизани". Один зовсім молоденький. Ох, іроди ж отакі! Отож іди мерщій. Та хоч біля столу не затримуйсь. А гроші я тобі зараз за ворота винесу.
"Он чого він аж повернувся до мене, як я сказав про базар",— зринула думка. І Артем блискавично відновив у пам'яті всю ту розмову біля столу, слово в слово. "Рисковита розмова була. Ушиватися треба. Але без паніки!"
Простуючи до воріт, Артем спинився посеред двору, обвів очима будинки і неголосно вигукнув: "Вугілля! Вугілля!" Потім вийняв кисет з кріпаком-самосадом (єдину свою зброю цього разу!) і одірвав папірець на цигарку. Але не став закурювати. Отак, з розкритим кисетом у руці, щоб можна було, в разі потреби, в одну мить гребнути тютюну повну жменю, і рушив стежкою. Вже до хвіртки доходив, як нагло високий тенор від столу спинив його:
— Гей ти, лісовик! А підійди, лишень, сюди.— І Артем мусив підійти до столу.— Покажи-таки свій документ.
— Та він же в мене липовий!— віддаючи посвідчення Лиходієві, з силуваним жартом сказав Артем.
— Побачимо зараз.
— І чого б ото я чіплявся до чоловіка!— несподівано обізвався Мегейлик.— Півгодини не можеш людиною побути!
— Що?— Лиходій аж очі вирячив, апелюючи до свого однокашника-телеграфіста.— Ти бачив отаке! Для нього ж стараюсь, можна сказати... Чи, може, це не ти,— звернувся до Мегейлика,— п'ять хвилин тому сушив собі голову: звідки тобі чоловік оцей по знаку?
— Але це не означає, що вже треба йому трус робити.
— Е, тут ти мене не вчи! Знаю сам, що роблю.— Він розгорнув папірець і довго читав ту посвідку. Врешті звів очі і, пильно глянувши на вугляра, сказав:— 3 оцим папірцем хіба що у ватер сходити. Який же це документ, коли рік народження не проставлено?!
(Продовження на наступній сторінці)