За ці без малу не три місяці, від березня, що Артем прожив у сім'ї Явтуха Синиці, після того як підібраний колійним обхідником на залізничному насипу, серед побитих черво-ногвардійців непритомним від втрати крові і потім перевезений у безпечніше місце верств за п'ятнадцять в село над Дніпром, в хатину на одшибі під самим лісом, до старшого брата того обхідника,— він став для всієї сім'ї діда Явтуха Синиці як рідний, а вони — йому. Тому і не крився від них ані з чим, аж до найближчих своїх намірів: чимскоріш добратися до Славгорода, щоб через родичів та знайомих зв'язатися з партійним підпіллям. А виряджаючи кілька днів тому його в дорогу, баба Секлета з невісткою-удо-вою — Матвійка та двох його сестричок матір'ю — аж сплакнули були та все наказували дідові з Матвійком, щоб були обережні та щоб якомога пильнували його. Так наче вони самі не розуміли потреби цього.
— Ну, а до Христі ти все ж таки сам не йди,— після паузи знову озвався дід Явтух.— Хтозна, що в неї за сусіди. Нехай від Бондаренків котре сходить, скаже, що ти об'явився у місті. На берег нехай прийде, чи що.
— Та щоб же з Васильком!— похопився Матвійко.— Та й чого огинатися на березі!— міркував далі уголос.— А чого хоч би й на ген отой острівець не переїхати. Щоб на відлюдді. Риби наловимо, юшку зваримо. Там і заночувати можна. Ми з Васильком хіба ж такий курінь спорудили б! Дядю Артеме!
— А чи ж я проти такого... раю! Іншого й слова не підбереш!
— Так скажіть дідусеві.
— Встигнемо. До вечора, Матвійку, ще ой як далеко! За причалами для човнів — кривий човнар уже рипів на
помості своєю милицею,— поминувши острівець Фантазію (від назви ресторану на ньому), далі узвіз для водовозів, обіч купалень пристали до берега.
Сонце ще навіть не витикалось із-за дахів чепурних особняків на набережній. На березі було безлюдно. Окрім водовоза, що набирав у бочку воду, та кількох рибалок, які куняли над вудками, нікого й не було більш. Ото й добре, що прибули раненько: вільніше буде на Гоголівську до Бондаренків зайти. Тим-то не гаяли часу. Поки дід Явтух розвів вогнище та підігрів куліш (від вечері лишився), Артем із Матвійком зняли з човна візок-двоколку, поклали на нього купу мішків,— а всього вугілля було насипом у човні ще мішків десятків зо три,— ув'язали їх мотузкою. І, поснідавши похапцем, зразу ж рушили в місто. На узвозі дід Явтух допоміг їм аж на рівне вибратись — у провулок.
— Ну, ви ж глядіть, щоб акуратненько!— востаннє застеріг.— Береженого бог береже.
— Та будемо пильнувати,— в тон йому відповів Артем.— Бо на бога надійсь, але й сам не лови гав.
Поїхали. Деякий час Матвійко мовчки приглядався до ошатних будиночків з закритими ще на прогоничі віконницями, аж спотикаючись на вибоях бруківки. Згодом спитав:
— Це все, як видно, буржуї живуть? Висипляються, сволочі, після жирування по своїх ристорантах-хвантазіях.— І нараз спинивсь (мусив і Артем стати), а тоді набрав повні легені повітря і на весь голос гукнув добре поставленим альтом — аж собаки залементували по дворах:
— Вугілля! Вугілля! Вугілля! Кому треба вугілля?
А потім, коли вже й рушили далі, навмисне шукав у бруці для коліс візка найглибші вибої, щоб більше гуркоту було. І знову, то спиняючись, а то й на ходу, вигукував своє: "Вугілля!" Аж мусив Артем трохи остудити його запал. Мовляв, не слід занадто вже привертати уваги до себе. І не треба ризикувати: а то дуже швидко розпродаємо, і в найбільш відповідальний момент, для якого, власне, і встряв він в оцю мороку з вугіллям, візок буде порожній. Матвійко запевнив, що боятися нема чого. З досвіду знає: щоб розпродати візок, треба добре чуприну нагріти. Хоч би до обіду пощастило!
І дійсно, за півгодини, поки з Дніпровського провулка через Соборну площу, потім по Київській вулиці добралися до Гоголівської, ні одна душа навіть не поцікавилась їхнім товаром. Хоч, правда, і вони в жоден двір навіть не заглянули. Не так боячись швидкого розпродажу, як через те, що хотіли чимскоріш бути у Бондаренків. Та ось нарешті й потрібне їм перехрестя. На розі звернули праворуч і проїхали аж до номера сімнадцятого. Тут біля воріт спинилися. Матвійкові Артем порадив пройти по дворах на протилежному боці вулиці, а сам зайшов у так знайому йому хвіртку.
Безлюдно у дворі. Лише на відкритій веранді диякона Ілляшевича, саме близько входу в підвал до Бондаренків, білобрисий німець, як видно денщик, старанно ваксував чобіт свого офіцера. Від несподіванки Артем трохи розгубивсь, але збагнув одразу ж, як йому слід повестися: загукав не дуже голосно, наслідуючи Матвійкові інтонації:
— Вугілля! Вугілля! Вугілля! Кому треба вугілля?
— Пст!— цитьнув німець і посварив щіткою, а далі додав, мішаючи німецькі та українські слова:— Чого горлаєш, шляк би тебе трафив!
Артем знизав плечима, мовляв, а що маю робити? Потім рушив просто до входу в підвал. Неголосно, але щоб німець чув, спитав у відчинені в коридорчик двері:
— Хазяйко! Чи вугілля не треба? На порозі стала тітка Маруся.
— Вугілля?— від несподіванки їй навіть на часинку відібрало мову, коли впізнала свого небожа в оцьому вугляреві. А впізнала одразу ж, незважаючи на його зашмарований вид та дивний одяг: на голові драний повстяний капелюх, що личив би більш опудалові на вгороді; на плечах чорна від сажі з сирового полотна сорочка навипуск і нічим не підперезана, босий.— Як то не треба!— оговталась нарешті.
— Ну, то я зараз!
Поки Артем сходив на вулицю і вернувся з мішком вугілля на плечах, Бондаренчиха, на німця позираючи, все думала — як би їй несподіваного гостя до хати завести, не викликаючи підозри. Коли він поставив мішок на землю, спитала:
— А ти тільки вугляр, чи, може, й сажу потрусив би? Грубка щось так диміти стала.
— Аби гроші. Можу й сажу потрусити.
Висипавши вугілля в куток у коридорчику, Артем з порожнім мішком під пахвою зайшов до кімнати.
Таня вже зібралася йти на роботу, а Петрик, щойно розбуджений матір'ю, тільки продирав очі. Артемові зраділи всі вельми. Вирядивши Петрика, щоб початував у дворі, поки Артем у кімнаті, тітка Маруся з Танею зразу ж накинулись на нього з розпитами. Але Артем відмігся лише кількома словами —"поранений був, виходили добрі люди", та й перевів розмову на інше: насамперед про Федора Івановича, де він зараз, що чути? Тітка розповіла, що виїхав з міста з останнім ешелоном. Та й всі партійці відступили тоді разом з Червоною Армією. А чи, може, лишився хто (та напевно!), але ж переховуються.
— А мені ж кров з носа треба зв'язатися з кимось із наших.
Тітка Маруся порадила йому з Романом Безуглим побачитись. Тільки не додому до нього краще, а на роботу: по Херсонській вулиці у жерстяника Боруха "орендує" піврун-дука. Може б9 він допоміг.
— Ну, а чого ж ти про своїх не питаєш?
— А отепер і про своїх. Де мешкають і чи не можна б...— та й не закінчив навіть фразу, помітивши, як збентежено перезирнулися мати з дочкою.— А що таке?— настороживсь одразу.
— Та ні, все гаразд,— сказала тітка Маруся,— живі-здорові. А тільки мешкають... Василько ще з весни у Вітровій Балці у баби Гармашихи, а Христя знову на Троїцьку перебралась.
— Чоловік же її повернувся з полону!— не втерпіла, випалила Таня.
— Що?— аж остовпів Артем.— Та ні, не може такого бути! Бо хіба ж вона й тоді не знала, що рано чи пізно повернеться?! Але ж це не перешкодило їй тоді...
— А ти спершу дослухай,— перепинила його тітка.— Хіба ж я кажу, що жити до нього пішла! Перебралась, бо в сипняку лежить, щоб доглянути.
Тоді вже Христя з Васильком жила в них. Бо того ж дня, як вступили німці, хазяїн будинку (по цій же Гоголівській вулиці), куди робітнича Рада поселила її, як ущільнювали буржуїв, вигнав її на вулицю. Взяли до себе. Тому вся ота історія з чоловіком відбулась у них на очах.
Вернулась якось з роботи збентежена вкрай. Що таке? Чоловік з полону вернувсь!
— Кажеш, Артеме, знала, що вернеться. Може, й так. Та, видно, знати — це одне, а лицем в лице стати — зовсім інше. Розказує, тільки-но з прохідної вийшла, а він назустріч їй: "Здрастуй!" Але, як видно, знав уже від тітки, бо не кинувся з обіймами, а з першого ж слова; "Так, значить, не дождалася!" Христя не стала критися. Сказала одразу ж, що вже більше не житиме з ним. Тому й на іншу квартиру перебралась. Та він, як видно, не втратив іще надії. Бо другого дня знову прийшов, тепер уже сюди, додому. Та й знов-таки за своє: умовляти став, щоб викинула "дурницю" з голови та й ішла з ним додому. Три роки у полоні, мовляв, тільки й жив цією думкою. А як Христя і цього разу відмовилась, а тут іще й Василько жалю додав — не визнав за батька ("У мене вже татко є, ось-ось з війни прийде!"), то він не так Василькові, як Христі й сказав ото: "Куди там він повернеться! Як німці кругом. А за його голову ще коли ціну об'явили!"
— Обізнаний! Хто ж це йому вже встиг? Чи не тітонька?
(Продовження на наступній сторінці)