росла зверху водоростями. Дно калюжі м'яке, вистелене сухим дубовим листям, і калюжа ця, наче дзеркало, відбиває в собі галуззя дерев, у ній купається небо, якась сіра хмаринка. Кілька маленьких пташок завзято полощеться при березі її, не звертаючи уваги на кроки людини. Микола зупинився, щоб не сполохати маленьких купальників, обійшов калюжу здалека і пішов далі під зеленим наметом молодого весняного листу грабини, що підшивала старий дубовий ліс. По дорозі додому багато ще таких, і менших, і більших калюж, але він уже увесь час іде боком, повз дорогу, милуючись кожною новенькою квіткою, на які так щедрі наші ліси. Ось наче із зелених пелюшок показалась біла голівка конвалії, а ось їх білий разочок повис на зеленій дротині, вигнувши її в дужку, а он черевички. Ті кущиками ростуть, мішаючись з дрібним листям, а он, мов китайська парасолька, на тонкій ніжці ковпак. Він рано з'явився, цей грибок. Микола обійшов і його, щоб не розтоптати, бо все це окраса лісу, перші дари весни.
Додому Микола вернувся ще до обіду. На ґанку застав батьків і діда за розмовою. Вікна у кухні і кімнаті були відчинені, перед кухнею цвіли, мов снігом обсипані, груші, на одній із них, старій, крислатій, воркували голуби, яких баба тільки-но повиганяла з кухні, перед вікнами кімнати, вздовж штахет, цвіли великі густі кущі бузку, а під ним, сховавшись від спеки, дрімали молоді курчата, що їх уже покинула водити квочка.
Микола привітався і сів біля діда, проти матері і батька, що сиділи на протилежній лавочці. Дід і батько були без піджаків, тільки в сорочках, мати в легкому білому платті, настрій у всіх був гарний, говорили вони, видно, перед його приходом про щось веселе, бо усміхались.
— Що нового в лісі? — спитав дід, звертаючись до онука.
— Нічого особливого,— відповів Микола. Йому кортіло сказати, кого він бачив і з ким познайомився, але, боячись жартів на цю тему, нічого не сказав.
— Гарно в лісі? — спитала мати.
— Ой, як гарно! Чому ви ніколи не підете в ліс,— говорив Микола захоплено,— квітів скільки! Конвалія цвіте, на зрубі фіалки.
5 В" Гжицькии, т* 2
129
Він замовк, згадавши фіалки в руці чарівної дівчини і її очі, подібні до цих квіток.
— Нема часу ходити в ліс,— сказала мати.
— Ну, на це час повинен знайтись, травень буває тільки раз в рік.
— І раз в житті,— сказала мати. Микола задумався.
— Травень зараз у твоїй душі, сину, користай з нього. Твоя душа повинна цвісти, як конвалії і фіалки, в твоїй душі повинні солов'ї співати, а ти часом такий понурий.
— Правда, мамо,— промовив палко Микола.— Сьогодні мені здавалось, що весна розіпре мені груди, хотілось співати і плакати з радості. Мені здається, що в такі саме хвилини поети пісень складають, бо тоді пісні самі рвуться із серця.
— Можливо, сину. Чому ж саме сьогодні ти відчув це, хіба раніше не бувало такого з тобою?
— Бувало, та давно. Ще на початку війни, а потім, правда, щовесни прокидалось в душі щось таке незрозуміле і гасло. А цього року вибухло якось найсиль-ніше.
Микола побачив, що мати, батько і дід пильно слухають його мову і потай переглядаються. Він помітив це, зрозумів, що зайшов занадто далеко, засоромився, почервонів і замовк. Мати покликала його до себе і пригорнула. Йому стало легко на душі, як у ранньому дитинстві, коли не раз з плачем ішов до неї і відходив завжди заспокоєний і щасливий.
— Бідний мій хлопчику,— сказала ласкаво мати.— Не будь війни, ти вже був би на третьому курсі якогось факультету, а війна — і ти помічник лісничого. Але і за це я дякую богу, за те, що не на війні ти, а вдома. Нема за кого воювати і голову класти. За цісаря розгорілась війна і вже мільйони лягли. А що нам той цісар? Не дочекав би, щоб я за нього свого сина віддала! — сказала вона з серцем.
— А за Україну, коли б довелось, віддала б? — спитав син, усміхаючись.
Мати подумала одну хвилину і сказала твердо.
— Нема на світі такої справи, за яку б мати віддала добровільно свою дитину. Ясно, що коли б уперся, я б тебе не втримала, але добровільно віддати?..— Вона не скінчила фрази.
Із кухні вийшла і стала на порозі баба. Як звичайно, втомлена, спітніла від плити і спеки на кухні.
— Вже вернув, сину, з лісу? — спитала вона з доброю усмішкою.
— Вернув, бабуню,-— відповів Микола, вітаючись.
— Певне, їсти хочеш?
— Ні, не дуже.
— Поклич, сину, хлопців на обід, вони вже, певне, зголодніли.
Микола побіг до стайні. Коли він повернувся, на ґанку вже нікого не було. Не заходячи до кімнати, пішов до будки, де з приходом тепла ночував з братом. В пасіці гули бджоли, пахло воском і медом. В кімнатці було тихо, вольготно. На рамі маленького віконечка лазила одна бджола. Вона, видно, давно пробувала пробитись крізь прозору перепону, бо від утоми ледве повзала. Микола насамперед відчинив вікно і випустив полонянку, потім скинув піджак і ліг на свою постіль. Вона була, приємна, прохолодна. Під поміст, що стояв на невисоких стовпчиках, завжди надувало за зиму багато снігу, він там залежувався, потім довго танув, і влітку там завжди була температура нижча від зовнішньої. Ліжка в хатині саморобні, виготовлені з березових стовбурів у корі; були це споруди практичні і в той же час оригінальні, справді лісові. Над ліжками в березових рамках, теж вкритих корою, висіли два лубочні малюнки: на одному зображені якісь матроси з баками, в смугастих майках, що мирно пливли в човні, на другому закохана пара. Ці лубки були вдома ще, мабуть, з молодих літ діда, бо Микола пам'ятав їх із раннього дитинства; завжди вони висіли на стінах у будці і час від часу ставали предметом жартів і насмішок дядьків. На величезному старому дубі, що ріс біля будки, затужила раптом дика горлиця, улюблена пташка його сестри Зіни, яку вона любила більше, ніж солов'я. І Микола любив цю пташку. Цього року він почув її вперше. Заховавшись в листя, пташина посилала на землю й доносила до серця своє однотонне, але ніжне і миле "ту-у-ур, тур, тур, ту-у-у-ур, тур". Микола заслухався і знов замріявся.
Як би було приємно слухати цю пташку вдвох з тією чарівною дівчиною! Чи думає вона про нього? Чи зробив на неї хоч невеличке враження? Микола пригадує, як він поводився з нею, її вираз обличчя, її щирий,
5*
131
невдаваний страх при зустрічі і потім досить хитру усмішку при прощанні.
"Чому вона не хотіла подати руку на прощання?"
Ах! Коли б уже завтра! Раптом образ Оксани почав зливатись з іншим дівочим образом — ясноокої дівчини в рожевому платті. "Це Соня,— думає Микола.— Чому ж вона досі не виросла?"
Дівчинка стала перед ним і каже:
— Ти обіцяв любити мене до смерті, а що ж ти робиш? Пам'ятай, що Оксана не справжня жива дівчина, а лиш мара, привид, ти її більше не побачиш. Вставай, давай руку, підемо звідси,— каже вона.
Микола хоче подати руку, але не може — рука важка, мов кам'яна.
— Вставай,— повторює владно дівчина в рожевому і шарпає його за руку так сильно, що він прокидається.
Перед ним стоїть братик Євген і сміється.
— Ну й спиш ти,— каже він,— кричу, кричу, тягну за руку, і хоть би тобі що! Вставай, обід на столі.
Микола схоплюється з ліжка і хвилину хитається, мов п'яний,— його розморило у сні.
З
Як входити в село з боку лісу, праворуч стояла окрема хата, не обгороджена плотом і не оздоблена садочком, як інші хати, її сусідки, а облуплена, давно не білена. В цій хаті мешкав уже кілька років зайда, якого люди чомусь прозвали Хаджаєм, не знаючи, властиво, що це значить, і так це прізвисько залишилось за ним, доки він жив у селі. За прізвисько він дуже сердився, і тим жорстокіше його дражнили. Найбільше докучали йому хлопчаки, знаючи, що він хворий на серце і за ними не побіжить. Була у нього жінка і дівчинка шести років. Працювала одна жінка. Вона садила невеличкий город за хатою, ходила на поденне і тим утримувала дім. Чоловік її часто хворів, і від нього не можна було чекати якоїсь допомоги в роботі.
З цим Хаджаєм трапився курйоз, який призвів до того, що він вибрався з села і ніхто більше про нього не чув. Було це так: на початку війни дев'ятсот чотирнадцятого року австрійські війська з перших же днів відходили під натиском російських військ, які буквально наступали їм на п'яти. Відступали вони різними дорогами, а одній якійсь частині довелось втікати через Могильницю. Як тільки ар'єргард тої австрійської частини вийшов із села, від лісу наблизився козачий патруль. Він обережно під'їхав до першої хати і зупинився. Один з козаків, щоб вивідати, що діється в селі, постукав у шибку. У вікні з'явилось обросле шерстю, довго не голене обличчя господаря.
— Хазяїн,— сказав козак,— давно відійшли австрійці?
— Я вам не Хаджай,— відповів злобно господар.
— Тоді ти дурень,— сказав козак і поїхав до другої хати, де й одержав потрібну інформацію.
На другий день Хаджай вийшов на подвір'я і почав скаржитись сусідам, який у селі поганий народ:
— Тільки-ио увійшли в село,— говорить він з болем у серці, — прийшли чужі люди, а вже їм хтось сказав, що мене Хаджаєм дражнять.
— То не може бути,— запевняли сусіди.— Хто міг це зробити? Ваша хата скраю, хто міг раніше вас їх бачити?
(Продовження на наступній сторінці)