До наступного поїзда, що йшов через Теребовлю, тобто до самого вечора, блукав Микола по місту, намагаючись знайти друга, але даремно: його ніде не було. Місто наче в тифу лежало—сіре, понуре, як і небо над ним. Тротуари і вулиці були густо вкриті лускою від соняшникового насіння, вона огидно тріщала під ногами, а вітер гнав її вулицями враз з брудними паперами, клаптями газет, недопалками, сухим торішнім листям. Вулиць ніхто не прибирав з давніх-давен, і нікого, як видно, не турбувало це повне запустіння і не-чувана неохайність.
Час від часу чути було тут і там окремі рушничні постріли, іноді крик. За кожним пострілом Микола тривожно оглядався, прислухався. Після тихого життя в лісі він опинився раптом серед розбурханого людського моря з його страхітними несподіванками.
Втомлений і голодний, поплентався в бік гімназії, де три роки тому ще вчився. В гімназії був військовий шпиталь. Біля чавунної огорожі стояли в халатах два солдати, розмовляючи. Микола привітався.
— Здоров, юначе,— відповів старший.
— Одужуєте? Скоро додому? — спитав Микола, приязно усміхаючись.
— Ні, ще не скоро,— сказав старший. Молодший стояв і уважно дивився в рот старшому.
— Як так? — здивувався Микола.
— Спершу розправимось з тими, що з нас знущались, а тоді вже додому підемо.
— З ким це, дядю?
— А з такими, як ті, що тут, в цьому шпиталі, до початку революції щодня гульні і пиятики з сестрами влаштовували. Наверху вмирали герої, поранені на фронті, а вони, тилові криси, тут веселились.
Микола не знав і не уявляв, що можна веселитись, коли за стіною умирають.
— А хто вони, ті офіцери, що і в шпиталі бенкетують?
Солдат, здавалось, радий був із запитання. Він уже видужував, за час хвороби намовчався, і тепер хотілось наговоритись, тим більше, що з'явилась нова людина, рада слухати. Він утер рукою вуса і підійшов ближче до Миколи.
— Є тут між ними один капітан, поміщик з мого села,— почав солдат.— Він мене не знає, бо звідки йому знати простого мужика, та ще й бідняка? А я його добре знаю, ще від малого. Ми з ним ровесники...
Солдат засміявся, наперед смакуючи те, про що буде розповідати.
— Ще малим,— продовжував уже поважно солдат,—любив цей панок таку забаву: вийде, бувало, у двір, побачить хлопців, своїх ровесників, дітей його батраків, підходить і питає: "Хто хоче заробити двадцять копійок?" Ну, ті, що його ще не знали, зголошуються: "Я, я, я хочу!", "А що робити?" — питають. "А нічого не робити,— каже панок,— стояти. Дам раз по морді і заплачу двадцять копійок".
— Ну й забава,— перебив оповідання молодий.— І були охочі заробляти таким манером? — спитав він.
— Були. Але не про це я хотів,— продовжував оповідач, усміхаючись самими очима.— Був у нашому селі одчайдушний хлопець, Гавриком звали. Прочув він про ті забави паничеві і вирішив самому подивитись на них. Прийшов. Сидять хлопці, він підсів до них. Аж підходить панич. "Ну, хто хоче заробити?" — питає панич. "Я,— каже Гаврик.— Дай тільки на п'ятиалтин-ний". Панич усміхається. "Гаразд,— каже,— ставай". Гаврик і не схаменувся, як панич заліпив йому ляпаса, та доброго — хлопець ледве встояв на ногах. "Добре було?" — питає панич і дає двогривений. "Я просив на п'ятнадцять,— каже Гаврик.— Нате вам на п'ятак здачі". Та як дасть паничеві по пиці, той тільки беркиць, і ногами накрився. "Добре було?" — питає Гаврик — і навтікача, а хлопці за ним. З того часу панок більше так не забавлявся,— закінчив оповідання солдат, витираючи очі. Молодий також щиро сміявся. Микола пробував усміхнутись, але не міг.
— І оце так забавлявся в дитинстві цей самий капітан, що тут бешкетує? — спитав він.
— Той самий.
— А чи багато землі в цього пана?
— Більше, ніж у всіх селян разом. Півсела у нього батракує. Але скоро ми ту земельку того... поділимо.
— Коли ж це буде?
— Коли війна закінчиться.
— Як ви думаєте, скоро війна закінчиться? Миколі хотілось дізнатись якомога більше, щоб було
з чим вертатись додому, щоб не виглядало, що він даремно їздив до міста.
— Я тобі сказав: як покінчимо зі своїми ворогами, тоді закінчиться,— відповів солдат.
— Це може бути скоро і не скоро,— сказав Микола.
— А так, вороги наші сильні, вони будуть оборонятись.
Микола згадав постріл на мітингу і слова солдата з неголеною бородою.
— А ви певні, що переможете? — спитав.
— Ясно. А ти хто такий, хлопче, що про таке питаєш?
Микола розказав про сьогоднішній мітинг і про оратора, в якого стріляли. Потім спитав, чи не потрапив часом цей оратор у шпиталь, але солдати сказали, що сьогодні ніяких поранених до них не привозили.
Сумний, повертався Микола назад. Зі слів солдатів виходило, що війна скінчиться ще не скоро. По центральній вулиці, де недавно був мітинг, у величезних папахах, перекреслених червоними стрічками, і у широких чорних бурках їхали козаки. Микола згадав джигітів із "дикої" дивізії, що заїжджали на лісничівку в перший рік війни. Тепер здавалось, що це вже було дуже, дуже давно.
ЧАСТИНА ДРУГА
Після рівнодення весна почала швидко наближатись. Сонце гріло тепер з самого ранку і вдень не ховалось у мряці; високо по небу, наче капустяні метелики, пролітали білі хмаринки і розпливались в блакитних просторах,— сніги у лісах танули швидко; з горбків спливали блискучі на сонці потічки, які на кожну перепону на своєму шляху гостро реагували, сердито шиплячи і пінячись. Над лісом парами пролітали тихо, без крику, ворони, а вечорами, як тільки сонце ховалось, над узліссям весело похоркували закохані вальдшнепи.
За три роки праці в лісі Микола навчився розрізняти окремі голоси пташок і звірів, полюбив сюрчання польового коника вдень, цвіркання цвіркуна і туркіт ведмедика вночі. Всім серцем він полюбив природу, і здавалось йому, нема більшого щастя, як жити серед неї, в оцьому лісі, який він пізнав з дитинства, в якому виріс, де тримав на обліку кожного дуба і знав мало не кожне гніздо пташине, де за час війни запізнався мало не з усіма мешканцями села, що приїжджали і приходили по дрова, гриби, ягоди і квіти, траву і хмиз, куди він ніс щодня свої гарячі мрії і думи.
Одного весняного ранку десь на початку травня, коли вже розцвітав бузок коло хати, в лісі цвіла черемха, а кущі глоду біліли, наче снігом укриті, Микола вийшов на зруб, де звичайно любив просиджувати, звідки вела дорога до села і видно було на ній здалека кожну річ. Він сів на пеньок і задумався. Було тепло і радісно. Молодість^ весна, жага життя розпирали груди, хотілося піднятись на крила, і летіти в блакитні простори, і розтанути в них, як тануть рожево-білі хмаринки. Сонце, піднімаючись щораз вище, стало пригрівати, запахли розпарені трави, робилось душно. Микола встав, щоб перейти в холодок, коли почув за собою шелест. Оглянувся і онімів із здивування. Перед ним з пучком фіалок у руках стояла дівчина, яку він бачив уперше. Вона з'явилась, неначе у казці. Літ могла мати на вигляд шістнадцять-сімнадцять. На матовому личку її синіли, мов дві фіалки, променисті очі, гармонуючи кольорами з тими, що були в її руках. її маленький рожевий ротик був піввідкритий від здивування, як у дитини. Парубок теж виріс перед нею, мов із землі, і в першу хвилину перелякав. Деякий час стояли мовчки, спостерігаючи одне одного. Микола відчув, що червоніє, і рівночасно побачив рум'янець на лиці дівчинм.
— Хто ти? — спитав нарешті голосом, що від хвилювання цілком у нього змінився.
Дівчина мовчала.
— Звідки ти? — спитав удруге парубок.
— Здалека,-— прошепотіла дівчина.
— Підійди ближче,— попросив Микола. Дівчина не рухалась.
— Ну, чого ж ти? Не хочеш? Тоді я підійду. Микола зробив крок уперед і зупинився. На лиці
дівчини вималювався страх. Вона тривожно оглянулась довкола, неначе шукаючи захисту. Йому стало жаль її.
— Не бійся. Чого ж ти злякалась? — промовив він ласкаво.— Я тобі кривди не зроблю. Я хочу познайомитись з тобою.
Микола підійшов ближче. Дівчина чекала.
— Здрастуй,— сказав.— Як тебе звати? Дівчина зашарілась.
— Оксана,— промовила стиха.
— Гарне ім'я. Ти не тутешня?
— Ні, я з-піді Львова.
— Що ж ти тут робиш? — здивувався Микола.
— Довго розказувати. А ви хто такий, що так розпитуєте? — спитала вже спокійніше дівчина.
— Я тут лісничим,— збрехав Микола.
— Навіщо ви неправду кажете? — промовила Оксана.— Лісничий в цьому лісі старий, мені сказали.
— Я пожартував, я помічник лісничого. Дівчина пильно глянула в очі хлопцеві.
— Правду кажете?
— Тепер правду.
— Про вас теж мені казали.
— Що? — поцікавився Микола.
— Що ви добрий. Я зразу здогадалась, як вас побачила.
— Що я добрий? — усміхнувся Микола.
— Ні, що ви помічник лісничого.
— Що ж ти, прийшла на мене подивитись?
— Ні, сьогодні неділя, і я прийшла подивитись, де той ліс, ось чого.
— Навіщо він тобі?
— Квіток збирати, — усміхнулась дівчина.
(Продовження на наступній сторінці)