Ще тільки починало дніти, як художника Ломова розбудив стук у вікно. Художник прокинувся і відразу сів на ліжку. Глянувши у вікно, побачив голову, що крізь шибку заглядала, до кімнати. Жовте вилицювате обличчя всміхалось, а очі від сміху геть заховались, і на їх місці ледве блищали вузькі прорізи.
— Єзень! — почув із-за вікна художник.
Ломов пізнав провідника з яким учора домовився про коні. Він же й обіцяв розбудити вдосвіта. Був це
Юнаяков, алтаєць з племені теленгітів, відомий провідник і власник чудових коней.
— Вставай! — кричав він за вікном.— Я вже подав коні в три місця. Спіши, усі вже встали.
Художник почав швидко одягатись, а Юнаяков, упевнившись, що той не ляже вдруге, сів на дрова, навалені під хатою, щоб набити люльку. Робив це дуже поволі, не кваплячись, так, що художник і одягся, поки провідник її запалив.
Аомов, веселий і бадьорий, вийшов надвір. Був він у спортивному костюмі, жовтих шкіряних каманах до колін, зеленкуватій куртці і такого ж кольору капелюсі з пером. Через плече в нього висіла торбина з приладдям для малювання, за поясом стримали револьвер і ніж. Останнім часом він не виходив без зброї, а тим більше це потрібно було тепер, коли він їхав у дорогу, далеку й незнану.
Він привітався з провідником за руку.
— Гарний ранок,— сказав.
— Гарний, — погодився провідник,— буде душно мало-мало, однако.
Це не важко було передбачити, бо небо було чисте, блакитно-рожеве і на траві густо перлилась роса. Вона вбирала в себе білий туман, що лягав рядками на траву.
— Ноги промочиш,— сказав Юнаяков, поглядаючи на жовті камани художника.—Уже заросив мало-мало. Сідай одразу на коня. Роса — як дощ. Буде душно.
— Не страшно,—промовив Ломов.— Ми поїдемо тайгою. Ви скажіть краще, чи не нападе на нас хто в лісі? Це важливіше за всяке "душно".
— Будьте спокійні! На Алтаї вам волос з голови не спаде,— сказав переконливо провідник.
— То як сказати? Волос, може, й не спаде, але голова може й злетіти.
— Ніколи цього не бувало.
— Може, й не бувало, але тепер буває. Ви чули про напад на інженера, що добра для вас хотів? Чули про Теміра і про мене?
— Чув мало-мало. Тут якась чорна рука ору Дує,— сказав Юнаяков по короткій паузі.— Але доки ви зі мною, ви в безпеці! Я ручусь головою!
Він сказав це так упевнено, що хотілось вірити.
— Побачимо! Але нам пора. Ви правду кажете, що всі вже повставали?
— Правду, правду, я заїхав до вас останнього. Таня Токпак давно встала і та сари-бала 1, що дуже інженера любить,— засміявся Юнаяков.
Спостережливість провідника здивувала Ломова.
— Звідки ви це знаєте? — спитав він, здвигаючи плечима.
— Як же? Я ж маю очі. Алтаєць все бачить.
— Ну, гаразд, їдьмо!
Ломов не раз помічав, що алтайці дуже цікавляться життям дачників. Вони мовчать звичайно, але пильно прислухаються до їхніх розмов, намагаючись чого-небудь навчитись, щось почути, хоч у більшості випадків їх намагання даремні. Так і Юнаяков. Даючи раз коні тьоті Груші й інженерові, знав уже про їхні стосунки або принаймні про щось здогадувався.
Виїхавши з двору, вершники побачили, як із вулиці виїхала тьотя Груша, за нею в кількох кроках інженер. Прямували вони до Таниної хати. Юнаяков глянув на художника, і вони обидва всміхнулись.
Таня вже чекала на порозі, готова до подорожі.
— Заходьте,— просила вона,— бо пізно. Сільський простий сніданок тривав недовго. Тьотя
Груша не хотіла заходити, бо була майже не знайома з Танею, але потім зайшла і з апетитом випила склянку молока.
— Дмитро Іванович хіба не їде з вами? — спитала Ганна Степанівна.
— Де йому, такому важному, їхати на прогулянку,— відповіла за всіх тьотя Груша. Зібрані ніяково переглянулись. Інженер не витримав.
— Перш за все Смирнов не важний, як дозволила собі висловитись Агрипина Павлівна,— сказав він різко.— Дмитро Іванович дуже скромна людина і розумна. Коли б не доконечна потреба виїхати в район, він, безумовно, поїхав би з нами і цим зробив би нам честь.
Тьотя Груша сказала, що вона, може, не цілком вдало пожартувала, і на цьому маленьке непорозуміння закінчилось.
Через кілька хвилин валка вже їхала битою дорогою в гори. Сонце тільки починало сходити і золотило вер-
С а р и-б а л а — русява жінка.
хи гір. На лугах широкої долини сивіла від роси трава. Коні бігли шпарко, їздці мовчали, розкошуючи верховою їздою. Так приємно, якщо вона не надто довга.
За годину вони минули невеличке село, що лежало по дорозі, і тепер в'їхали в міжгір'я, де дорога стала важча і коні пішли повільніше. Сонце підбилося ще вище, повітря нагрілось, і коні почали пітніти.
Художник під'їхав до Тамі, що їхала попереду.
— Не втомились ще? — спитав ніжно, турботливо.
— Пхі! — здивувалась Таня. — Хіба можна втомитись від верхової їзди?
— Ох! Ви таки справжня алтайка.
— Ясно! А вам уже, певно, набридло їхати, признайтеся.
Художник якраз думав, що автомобілем далеко приємніше їхати, але цього не сказав.
О ні, йому не набридло, і він не стомився; але навіть коли б і так, він готовий на жертви, аби тільки бачити її ідеальну школу їзди. Вона на коні прекрасна, божественна.
— Навіщо ж зараз ці дурні компліменти?
— Я, здається, не сказав вам ще жодного. Здається! Він навіть не пам'ятає, що говорить. І як
йому після цього вірити? Скільки разів вона переконувалась, що це так. Хоч би він пощадив її трохи...
— їй-бо, Таню, з вами важко,— сказав художник.— То здається мені, що ми вже так зріднились, так зблизились, що не повинні б чіплятися до слів, то знов бачу, що це не так.
— На слова завжди треба зважати,— сказала Таня,— а коли їх говорять близьким людям — особливо.
Художник не чув і тягнув своє:
— Вийдеш, бувало, від вас, вийдеш увечері такий піднесений та повний щастя, здається, від ваших пестощів співає кожна клітинка.
— Тихо! — шепнула Таня суворо.— Не смійте про це!
— Смію! А прийдеш на другий день уранці і знов чужий до вечора. І тільки на прощання ви знов мила, солодка, кохана.
Таня ударила коня і поскакала вперед. Художник помчав за нею.
Коли він не перестане, то вона верне додому.
— Таню, як можна! Чи ви мене зовсім не любите?
— Ні!
— Це ж неправда.
— Правда.
— Чому, Таню?
— Я не вірю вам.
— Ви знов своє? Після усього, після тих признань, після...
— Це нічого не значить. Скажіть мені, чого це так?..
Вона обірвала фразу, задумалась, очі посумніли, неначе хмарка сповзла на них з чола і закрила прозорим серпанком.
— Що, Таню, "так"?.. Таня потерла рукою чоло.
— Сама не знаю. Мені так важко часом. Я не знаю, як це все сталось. Ви заворожили мене, загіпнотизували, я віддалась вам уся до краплі. Всю душу віддала, своє дівоче тіло, ви могли робити з ним, що хотіли, і в цей же час я ніколи не вірила і не вірю вам.
— Таню, чому досі це "ви"?
— Чому не "ти"? Цього займенника вживають люди або дуже близькі, з цілковитою подібністю душ і спільністю інтересів, або люди випадкові, особливо останнім часом, коли це звульгаризоване слово втратило колишню вагу й значення. Що ж до мене, то я не знаю чому, але не можу сказати "ти", хоч кожний раз хочеться. Я боюсь вас!
— Боїтесь?!
— Боюсь, бо ви не щирі зі мною. Я не вірю вашим словам, не вірю. Ви розпалили в моїм серці страшне багаття невідомого кохання. Я не знала, що є воно. Я його ніколи не знала. Залицяння Теміра були мені противні, але я була певна, що вийду кінець кінцем заміж за нього. Так треба було. Так казали батьки, вмовляли мене, так у нас всі роблять. Звичай такий. Але, добачивши вас, я зрозуміла, що це не так, що в щось Сильніше за звичай, зрозуміла, що є щось старше за нас, щось велике, безмірне. Вам дивно, що я так кажу. Вам ніколи не доводилось чути цього від жінки. Ваші жінки так не кажуть. Вони так, як ви, брешуть.
— Дякую вам,— сказав художник з почуттям.
— Правда. Вони брешуть, бо ви цього хочете. Чоловіки люблять брехню. І вона постійний супутник— ваших жител, ваших родин. Усі ви обманюєте. Чи хотіли б ви того і від мене?
— Навіщо ж мені цього? Ви багато сказали правдивих слів. Не знаю тільки, звідки вони у вас узялись?
— А ви мене мали за таку дурненьку?
— Чекайте, не те, ви надто молода, щоб мати таке уявлення про світ і про людей. Але нехай так, ви пізнали світ. Та не можу я погодитись з цим, що в наших сім'ях самий обман, сама брехня.
— Але переважно ж так?
— Буває, буває й так, що людина охоче вірить брехні, коли боїться почути правду. Бо не завжди її можна сказати. Іноді правда може бути убивча. Чи ж не краще часом збрехати, ніж убивати правдою? А хотілось би не раз почути гарну правду, таку, яку я почув від вас, чудову, молоду...
— А чому ви не хочете сказати мені такої?
— Ви ж так упереджені до мене, що не повірите все одно.
(Продовження на наступній сторінці)