Тьотя Груша зненавиділа доктора, як тоді свою дитину, що так невчасно прокинулась. Вона дивилась на його велику чорну голову під кепкою, на його загорілу шию — і їй хотілось зробити йому боляче, хотілось шмагонути батогом по цій шиї. З доктора перевела очі на інженера. Він весело розмовляв з Теміром, час від часу всміхався під чорними вусиками і показував свої білі зуби. Його соковиті губи червоніли на тлі білих зубів, як вишні на білій тарілці.
"Як він цілує?" — думала тьотя Груша. Вона уявляла собі, і від самої цієї думки у неї крутилась голова. Сьогодні вона, безперечно, спробувала б, якби не цей рябий чорт.
"Принесла ж його лиха година!"
Тьотя Груша шмагонула спересердя коня і порівнялась з вершниками.
— Чого ви дрімаєте? — спитала вона.— Мені вже спати хочеться від вашої їзди. Швидше ж бо! — Вона ще раз оперіщила коня і вирвалась вперед, а за нею почвалали її супутники.
В їдальні Чека живо дебатувались новини останніх днів. Як на Чемал, їх було багато. Дивна хвороба художника, щоправда, романтична, пригода інженера і загибель його інструментів, напад на лікаря — все це спричинялось не тільки до балачок, але й примушувало до певних висновків. Ніхто не хотів їздити на прогулянки, хіба тільки дуже відважні, та й то недалеко від села, і тепер провідники даремно вистоювали з кіньми коло їдальні, ніхто не хотів користатися з їхніх послуг.
Провідники ремствували. Заворушення в горах позбавляло їх єдиного заробітку, що вони мали— за короткий сезон. Більше ж на Алтаї влітку не було де заробити, а від дачників завжди приходила готова копійка. Вони умовляли своїх клієнтів, що небезпеки немає, що це непорозуміння, але даремне. Тепер було не до поїздок. Люди радились, як би швидше виїхати з цього гнізда "диких азіатських бандитів", що чатують на життя "культурних європейців".
Агафія Терентіївна втекла з Чемала зі своєю дорослою дочкою, до речі, одягнутою "під піонерочку" — з червоною краваточкою, перша, як тільки почула про пригоду з художником. За нею спішно виїхав, довідавшись про" подію з інженером, Максим Харламович За-нозов, бухгалтер відділу впорядкування при Бійському комунгоспі, людина нервова і хвороблива. Виїхала й Олімпія Дементіївна, моложава шестипудова вдова, зомлівши перед цим тричі на руки високого худого вчителя семирічки Птичкіна, коли довідалась про напад на лікаря. Решта дачників, які ще залишались, раді були б покинути Чемал кожної хвилини, коли ж декому жаль було грошей, заплачених Тоні наперед за харчі.
Не допомагала й агітація Тоні і тьоті Груші, яка умовляла всіх не роз'їжджатись, доводячи, що це не масовий терор,— ці слова дуже їй сподобались,— що він скерований тільки проти певних осіб, а решти не стосується ні в якому разі.
Це не впливало. То були слабкі аргументи, кожний відвідувач їдальні вважав саме себе за "певну" особу, а тим самим і розбивав дощенту тьотині докази.
— Ось хто герої! — сказала тьотя Груша.— Інженер, художник! Незважаючи на те, що на них безпосередньо був вчинений замах, їдуть на Кара-Кол. А це,— коли був хто на Кара-Колі, знає,— дорога не легка. І не тікають, як ви, а сидять, і працюють, і ще довго працюватимуть.
Слова тьоті Груші не знайшли сприятливого грунту, навпаки, викликали сміх, навіть іронію, головне серед деяких осіб жіночої статі.
— їм, видно, є чого триматись,— кинула поважно і значуще мадам Пупсик.— Вони не самі їдуть, коли можна спитати?
— Звичайно, ні,— запевнила тьотя Груша.— Вони збирають компанію.
Мадам Пупсик не могла приховати іронії.
— Кого ж зібрали досі? — спитала, кидаючи на тьотю Грушу убивчий погляд.
— Я їду й Тетяна Іванівна,— не збентежилась тьотя Груша.
— Яка то? — ніби не знаючи, про кого мова.
— Тутешня вчителька.
— Не мала приємності бачити. Іще хто?
— Поки що ніхто.
— Ну, так, — похитала мадам Пупсик головою.— Компанія, я гадаю, цілком достойна.
— Ви так думаєте? І що це за тон, якого я не розумію?
— Вам не подобається тон? — спитала поволі мадам Пупсик, пронизуючи тьотю Грушу поглядом горгони.
— Вам заздро, що вас не запросили? — скривилась тьотя Груша.
— Честь невелика.
Тьотя Груша, підбадьорена поглядом деяких прихильників, дала собі волю.
— Може, і велика,— сказала вона,— тільки біда, що вас не взяли б.
— Бо я могла б перешкоджати,— ледве стримувалась мадам Пупсик, колишня власниця рундучка на базарі.
— Та ви відома шпигунка.
Цього, видно, було цій дамі забагато. Вона витягнула до тьоті Груші свою товсту коротку шию і встала зі стільця.
— А ви наволоч, хай мене пробачать присутні,— сказала, пінячись зі злості.
Тьотя Груша і собі стала в бойову позу.
— Як ти смієш? — крикнула вона до мадам Пупсик.— Гадино! Умий фарбу з морди. Іч, молодиться, старе падло.
— А ти скинь ті чоботи з себе, не сміши людей, не мозоль очей ними, паскудо, дитина в тебе!
Бойове напруження дійшло до кульмінаційної точки. В їдальні зчинився рух. Відвідувачі якось мовчки поділились на два табори, готові захищати кожен свою симпатію, коли б суперниці хотіли перейти від слів до діла. Кожний в душі чекав того з нетерпінням. Учитель семирічки зірвався з місця і поправив окуляри, гадаючи, що котрась із словесних дуелянток зараз зомліє. Він не сумнівався, що Олімпія Дементіївна вже давно лежала б у його обіймах. Він згадав її сердечно і зітхнув. Жодна з суперниць не думала мліти. Тепер було не до того.
— Ти скинь штучне волосся і зуби повиймай вставні! — кричала тьотя Груша.— Приперлась на курорт, Пупса!
Ця приємна розмова тривала б хтозна-доки, коли б мадам Пупсик, боячись, щоб тьотя Груша в запалі ще чогось не виляпала, не встала демонстративно і не вибігла з їдальні. Вона пішла до кухні і там голосно говорила Тоні, щоб усі чули:
— Як ота, ота,— тут вона вставила відповідний епітет,— буде у вас харчуватись, моєї ноги у вашій їдальні не буде. Вечерю прошу мені прислати додому.
У їдальні всі повернулися на свої місця, розсілись вигідніше, і тьотя Груша мала тепер змогу розповісти докладно біографію мадам Пупсик, не забуваючи най-пікантніших деталей.
— Хай вона дякує богові,— сказала тьотя Груша на закінчення,— що тут не було Федора Павловича або художника: їй це так легко не зійшло б. І я не знаю, як я тільки стрималась, як не вийшла з терпіння?
Така розвага була дуже бажана для відвідувачів нудної їдальні, і всі жалкували, що вона так пізно трапилась — якраз перед від'їздом.
Як там не було: агітація тьоті Груші їхати на Кара-Кол таки зробила частково своє і знайшла хоч трохи сприятливий грунт.
Любов Костянтинівна, що завжди сумно зітхала, побачивши Манченка, і при кожній нагоді намагалась зачарувати його своїм співом, не маючи найменшого слуху, готова була ще на кілька днів залишитись і навіть ще раз поїхати на Кара-Кол, коли б не замовила на завтра коні і не розплатилася з Тонею. Вона цілком була на боці тьоті Груші і дивувалась з її м'якого характеру. Вона б так майстерно не могла володіти собою.
— Я живу вже на світі двадцять два роки, — говорила вона,— а ще такого не чула.
Цю фразу, може, і недоречну, вона вставила дл# того, щоб зайвий раз підкреслити, скільки їй літ, бо всі давали їй не менше тридцяти з гаком.
Зібрані забули на деякий час, чого вони, власне, зібрались. Інцидент з тьотею Грушею і мадам Пупсик скерував думки присутніх в інший бік.
Але в кожнім товаристві буває хтось, хто думає за всіх, піклується всіма, як рідний батько, боліє душею за всіх. Такий звичайно сам знаходиться. Його ніхто нб просить, не обирає, він сам. Серед товариства в їдальні був такий за всіх думаючий, колишній колезький реєстратор, маленький дідусь Афанасій Прохорович. Під час гарячих дебатів він складав у голові промову, якою мав закінчити збори. Він повторив її уже кілька разів про себе і, боячись, щоб не забути, закликав зібрання до порядку. В їдальні почало стихати. Люди присувались ближче до столу, готуючись слухати Афанасія Прохоровича, який поверх окулярів розглядав збори. Коли всі затихли, почав:
— Господа-товариші! Деякий неприємний інцидент, так і даліє, треба вважати за зліквідований, так. Позаяк дехто вже висловився в справі від'їзду, дозвольте мені зробити резюме, так і даліє і тому подібне. Оскільки МИ свій від'їзд будемо робити організовано, так і даліє, ростільки ми можемо бути гарантовані від небезпеки і тому подібне.
Це були істини беззаперечні: що можна було до них додати? Але люди знаходили додатки, раді, що хоч під час відпустки можна побувати на зборах, які під час службового року бувають не щодня. Знайшлось стільки охочих висловитись, що Афанасій Прохорович почав вести запис, ба довелося встановити регламент: висловлюватись не більше ніж десять хвилин кожному промовцеві. Були пропозиції і за двадцять хвилин, головним чином по відході тьоті Груші, що пішла, виправдовуючись головним болем.
Призахідне сонце, стоячи на вечірньому прузі, заглянуло до їдальні і весело зареготало з дачників. Але вони не бачили сонця, не чули, коли воно сховалось. Йе до сонця було.
Нарада затяглась до вечері.
(Продовження на наступній сторінці)