Носатий замкнув вхідну панель і повів горбаня та Івана по сходах на другий поверх.
Бідило в ролі супроводжуючої особи йшов слідом. Ну й настобісіла ж Іванові оця принизлива роль.
Вчора, як тільки повернулися з палацу, зайшов до Орро. Розповідаючи про свої парламентські враження, потайки — легіонери і крізь стіни бачать — паписав на клаптику "Схильника": "Завтра з Купхейпом будемо у шефа Легіону. Варто скористатися". Орро заперечливо похитав головою, але поговорити з ким треба все ж пообіцяв.
Сьогодні Іван знову завітав до вбогої, пропахлої газетами кімнатки.
Нарешті! На клаптику того ж "Схильника" прочитав Бідило перше доручення несхильницького керівництва: "Взнати прізвища відвідувачів шефа — нових можливих нишпорок і провокаторів. Ніяких активних дій, слухати готове й запам’ятовувать" .
"Будь уважним…" — непевним старечим почерком дописав Орро і, дивлячись Іванові у вічі, проговорив тихо:
— Бажаю вам щастя, ваша схильність…
У білій, світлій приймальній, що своєю чистотою нагадувала передпокій великої лікарні, чекало вже з десяток відвідувачів. За всіма ознаками особи ті були дуже видатні, дуже благородні і водночас дуже демократичні. Відчувалося, що це давні і добрі друзі.
Носатий вів Купхейпа урочисто, з лагідною обережністю підтримував за талію. І таке його ставлення до горбаня справило враження на благородних осіб. Немов по команді, всі вони, крім одного, старенького в окулярах, встали. У крайнього — молодого, жвавого до вертлявості — захват і заздрощі в блискучих очах. Захват і ревнощі…
Бідило це помітив. Проходячи повз молодика, гордо відкопилив губу і з поблажливою зверхністю поплескав його по плечу.
— А в вас щось є…
Молодик аж подавився від несподіваного щастя.
— Я завжди… Ви не помилилися…
Та Іван вже не почув його. Разом з Купхейпом і носатим хичистом він увійшов до кабінету, на вхідній панелі якого яскравою зеленою фарбою намальовано було число 69.
В глибині довгої кімнати з-за велетенського письмового столу із полірованих металевих плит встав маленький, миршавенький служитель з блідим, аж наче прозорим личком.
"Оце і є шеф Легіону Любові? — здивовано подумав Іван. — Отаке вутле…"
За спиною шефа висів величезний портрет Хича Мислячого.
— Ваша Шістдесят дев’ята схильність, — спинившись біля самого порога, шанобливо вклонився носатий, — їх схильність (жест в бік Купхейпа) прийшли до вас з листом від самого Ф’юче Пехфекта.
— Друзі Пехфекта — мої друзі, — хрипкуватим баритоном оголосив блідолиций. — Прошу, прошу, сідайте, — і сам сів у глибоке крісло. Купхейп і Бідило сіли на крісла, що стояли при самому вході.
Чимось незрозуміло тривожним віяло від всієї постаті шефа — від його мініатюрного личка з правильними, навіть красивими рисами, від його білого, надзвичайної свіжості халата, від його тендітних блідих пальчиків з білими нігтиками.
Голос у шефа доброзичливий, м’який, обличчя лагідне, а очі… Очі жили своїм, незалежним життям.
— Мій друг Ф’юче Пехфект, — пильно вдивляючись Купхейпові в лице, шеф ласкаво усміхнувся, — пише в цьому документі, що у вас є державної ваги справа, про яку ви хочете доповісти самому Хичу. Депутат просить влаштувати вам аудієнцію у Хича Мислячого. Розкажіть мені якнайдетальніше, в чому полягає ваша державна справа…
Купхейпа не треба довго просити. Коротко розповівши про свої дослідження, горбань перейшов до найголовнішого.
— Ви тільки збагніть, у цієї істоти на верхніх кінцівках залишки мозолів. Ось подивіться, — вхопивши чіпкими старечими пальцями Іванову руку, Купхейп помахав нею в повітрі. — Ось вони! Класичні! Як у підручнику! Так, так, мозолі! Типова, незмінна ознака шхуфа. І в той же час цей шхуф наділений гнучким, сильним інтелектом!
Іван знав наперед, що буде говоритись далі, і тому пропускав мимо вух всі теревені горбаня. Куди цікавіше було дивитись, як реагує на Купхейпову тріскотню шеф Легіону Любові.
Кожною рискою свого безбарвного обличчя він так і випромінював доброзичливість, ласку, душевне тепло. Але очі… Очі були спокійні, холодні, пильні.
— Отже, я довів, — продовжував Купхейп, — що так звана Іванова душа за всіма вимірами ідентична так званій душі шхуфа-несхильника, стандарт ХЦ-112-к.
— Чим займався і займається ваш батько? Він живий?
— Вмер. Батько був науковцем. Так от, як я вже казав, Іванова душа…
— Де працює ваш син?
— У мене в інституті. До останніх днів він займався разом зі мною дослідженням Іванової душі. Ми певні, що, як я вже казав… — Купхейпа несло мов на хвилях.
Шеф, мило всміхаючись, ледве помітним рухом натиснув на сталевому столі якусь кнопку. На порозі виріс похмурий хичист:
— Слухаю, ваша схильність.
— Дос’є номер 900209.
— Слухаюсь, ваша схильність, — і зник так само безшумно, як і з’явився.
— Ви мене заінтригували, — всміхався шеф. — Ви певні, що зможете перемогти хакахо? Мій друже, це так цікаво! Я вірю кожному вашому слову. Шкода, що ми познайомились так пізно…
На порозі знову з’явився похмурий хичист з товстою чорною папкою. Якимись дивними, пружними кроками йшов він до столу шефа… Ніби пританцьовував. Не знав Іван, що в інших, куди печальніших обставинах знову він побачить таку ж ходу.
Шеф недбало махнув рукою, хичист зник, як тінь.
— Ваша схильність, — говорив далі Купхейп, — мені край необхідно домогтися аудієнції Хича. Це в інтересах держави…
Шеф якимось особливим оцінюючим поглядом зміряв горбаня і розгорнув чорну папку.
— Так, так, я вас уважно слухаю, — сказав він, заглибившись у читання. — Розкажіть мені, дорогий друже, усе спочатку…
Шеф гортав сторінку за сторінкою папери, підшиті у чорній папці:
— Розкажіть мені ще раз, що там ви відкрили ну і… взагалі…
Купхейп слухняно почав спочатку. Говорив він докладно, Зі смаком, не поспішаючи. Прохання шефа розцінив як знак особливої зацікавленості. А коли це так, зовсім не в Купхейпових інтересах стрибати з п’ятого на десяте…
Отже, горбань не поспішав. Він настільки детально викладав суть справи, так заглибився в історію, ба навіть у передісторію вивчення хакахо, що, коли шеф, дочитавши останню сторінку, загорнув чорне дос’є, Купхейп тільки наближався до прильоту Івана Бідила.
— Ну досить, — шеф відсунув папку, — все ясно.
Купхейп здивувався:
— Я ще не закінчив…
— Не треба. Мені все ясно.
— Ваша схильність, так ви влаштуєте зустріч?
— Яку зустріч? А-а… зустріч з Хичем… Ну, якщо вже так кортить, будь ласка!
— Так ви влаштуєте?
Шеф Легіону Любові солодко всміхнувся:
— От що, дорогий друже мій, я вас дуже довго слухав, тепер послухайте мене. Перейдемо до діла. Хич Дев’ятнадцятий Мислячий править повними шлунками. А хто править шлунками, той володіє серцями. Хто ж править серцями — той володіє світом. Хич Мислячий — вірний схильник Безсмертного. Отже, через Хича серцями шхуфів править сам Сонячний Вседержитель. І поки шхуф — вірний схильник, він не криється перед Безсмертним та його слугами. Серце шхуфа — ніс Безсмертного! Але тільки здоровий ніс відчуває найтонші запахи. Хакахо, ця зловісна соціальна пошесть, надовго може притупити святий нюх.
Дуже радий, що знайшов спільника. Я теж борюся з хакахо.
Для того, щоб виявити одного несхильника або ціле їхнє підпільне братство, є у мене тисячі пильних очей і вух.
Для того, щоб вплинути, вирвати несхильницьку душу з лап червоної смерті, є у мене тисячі пристрасних проповідників.
Для того, щоб ізолювати тих, на кого вже не діє слово Безсмертного, для того, щоб допомогти цим найслабшим, а значить, і найулюбленішим братам нашим, є в мене тисячі й тисячі вірних і спритних рук, сотні й сотні Будинків Блаженних Учнів.
Підіб’ємо підсумки: ви шукаєте засоби боротьби з хакахо. Для чого шукать? Я вже знайшов їх.
Так, так, знайшов і, на противагу деяким вашим колегам-винахідникам, не роблю з них секрету. Навіть більше, я закликаю вас взяти ці мої засоби собі на озброєння. Пропоную бойовий союз! Поєднаємо наші зусилля.
— Ваша схильність, ви обіцяли влаштувати мені зустріч З Хичем…
— От далася вам ця зустріч! Давайте так: спершу домовимося про нашу з вами спільну роботу, а потім і про зустріч побалакаємо. Отже, про ваші нові обов’язки. Через кожні п’ять діб на початку пори великого спокою ми з вами будемо зустрічатись. Ви мені розповідатимете, що ви чули-бачили цікавенького, чи не з’явилися серед ваших приятелів підозрілі на хакахо, ну і так далі. А потім, коли…
— Ваша схильність… Ви ж обіцяли… — Купхейп трохи не плакав.
— Фе, ну знаєте, це вже просто банально, — шеф гидливо скривився. — Ви, мабуть, неправильно зрозуміли наше гасло: "Як фот, будьте пильні і мудрі, як фит, смиренні і лагідні"… Запам’ятайте: "смиренні і лагідні", але не сентиментальні. Ну, нічого, ми вас перевиховаємо, не таких виховували. Ось, — висунувши з столу металеву шухляду, шеф дістав паперовий бланк, — ось прочитайте текст договору і внизу, під словами "згоден вічно служити, ваш навіки", поставте свій підпис.
Купхейп, мов сновида, підійшов до столу, взяв бланк і, так і тримаючи його в простягнутій руці, пішов назад до свого крісла, в другий кінець кімнати.
— І не треба вагатися, — ласкаво переконував шеф. — Оті літератори, чи як їх там… оті перодряпи, що прийому мого чекають, третю добу ходять, просять, а вам я сам пропоную.
"Літератори, — відзначив у думках Іван. — Ті, що в приймальній, — літератори. Самі просять… От їх якраз і треба мені! Але як взнати прізвища?"
— Ну, так за чим зупинка? — продовжував шеф. — Підписуйте договір і за роботу. Тільки й діла, що черкнути кілька літер.
(Продовження на наступній сторінці)