Завгосп Гарасим встає з постелі щоднини разом з курми, він устиг уже надивитися на вічне Опришкове ґаздування, і встиг чоловік наплескатися долонями та настогнатися над цілим озерцем води, що наточилося за ніч з понівеченої труби.
Потім Гарасим люто закляв, схопив з воза батіг і стиснув пужално, аж посиніли пальці.
Правцював до повітки.
Якщо сказати правду, то Гарасим не очікував сьогоднішнього ранку застати на лежанці Рудого, адже будь-який шибеник, якщо він має у голові трохи олії, а в душі — краплину поваги до себе, не очікуватиме кари за скоєну шкоду. Якби щось подібне сталося з Гара-симом, міркував завгосп на ходу, то в Залізній Пастці й духом його не пахло б.
Але це так міркував про себе Гарасим.
Наш же Опришок, згорнувшись у клубок і засунувши в рот замість цукерка передню лапу, спокійнісінько додивлявся світанкові сни. А Гарасим уже на порозі... А Гарасим уже поплював у долоні...
Вуйко Гарасим міг би заприсягтися, що не мав великої охоти злоститися на ведмедя, однак він був не нинішній, чоловік давно втовкмачив собі в голову, що всяка провина повинна бути покарана, біда тільки Опришкова, що іншої кари, окрім батогів, Гарасим не визнавав. Завгосп Залізної Пастки увірував лише в силу батога, до того ж здавна, маючи солідний стаж фірманської роботи, полюбив пужално як знаряддя праці, батіг у руці немовби його возвеличував, примножував міць і доточував пихи.
І ще батіг чарівним чином хмелив Гарасима. Досить йому було доторкнутися до пужална, гнучкого, плетеного з висушеного грабча-ка, як у голові відразу злегка туманилося, кров жвавіше струмувала в жилах, а в грудях розливалося гордовите тепло.
Після цього не треба дивуватися, що досить було Гарасимові поплювати в долоні, як хміль замакітрив чоловікові глузд. Гарасим як стій позабув, що не баглося йому спозаранку псувати з ведмедем нерви, він якось зримо і не без затаєної втіхи уявив прийдешній мент, коли
Опришок, скуштувавши першого удару, підскочить на сіні, як паяц, підскочить і, витріщивши свої більмаки, закричить на всю повітку.
Гарасим наперед втішався Опришковою мукою.
І справді, сталося так, як малював собі в уяві завгосп, хоч перший удар більше перелякав ведмедя, аніж завдав йому болю, Рудий Опришок замотеличено трусив головою, ясний досвіток гейби навмисне поїв сивого коня з черленої цеберки на порозі повітки... черлена цеберка горіла в досвіткових руках, бо була вона сонцем, сонце палало й сліпило Опришкові вид, ведмідь спершу й не помітив Гарасима, що стояв, розчепіривши ноги, у чотирьох кроках від нього, ведмідь поки що від-пирхувався від сонячних зблисків, котрі випалювали до чцрноти очі. Аж другий удар вилив йому на голову стуленої води, власне, не так удар, як крик Гарасимів. В один мент, в один спалах стрепенулася в Опришковій свідомості минула ніч, махнула ніч крилами, і він уздрів у тій ночі свої добрі наміри і кепський їх кінець.
Що ж тепер мав чинити?
"Кажуть, що люди люблять покорених і зігнутих, тоді вони почувають себе мало не богами. Біс з ними, хай стають ким хочуть, у мене виходу нема, хай мене Гарасим катрупить, хай батогом здирає шкуру, хай збиткується, як сам жадає, я це збиткування заслужив, бо, прецінь, наперед мав би здогадатися, яка кара мені відміряється, мав би здогадатися, але таки стежку до заповітних карпатських нетрів вдруге протоптати не зважився, полакомився на тепле леговище в повітці і на смердючу кістку.
Тьфу!
Бий мене, Гарасиме, як останнього дурня, бо я не ведмідь, на мені тільки шкура ведмежа; видиш, Гарасиме-вуєчку, я навіть проситися навчився, і чуєш, Гарасиме — мій боженьку, зарікаюся із Залізної Пастки носа на вольную волю показувати, на це діло, видно, підбив мене чорт пархатий, а я сам зроду сумирний, боязливий, віднині й повік до крана з водою й пазурцем не торкнуся..."
Отак наш Рудий Опришок просився.
Це було гидке видовище: ведмідь скавулів, метався по леговищі, бив себе покаянно лапами в груди, підповзав до Гарасима на колінах. Якби в цю хвилину завгосп не обернувся в бога, що панує над природою, і вмів би звичайними людськими очима сприймати світ, то він напевно помітив би, що в молодого ведмедя виростає справжнісінький собачий хвіст, і був цей хвіст задрипаний, напханий реп'яхами. Опришок догідливо, мов якийсь там Рябко або Брисько, лупив хвостом по долівці, мовляв, видиш, чоловіче, який я покірливий і сумирний. Мушу, однак, додати, що Опришок хвостові дивувався, звідки бідолаха, міг знати, що хвіст цей росте у нього не тому, що подія у казці діється, а тому, що з ведмедя вилуплювався раб.
Гарасим обернувся у бога над природою, ніякого хвоста не зоба-чив, батіг дорешти сп'янив чоловіка, ніби він цілу ніч згаяв у шинку, мав тепер батіг більшу владу над людиною, ніж людина над батогом.
Дійшло врешті до того, що завгосп якимось, може, десятим ударом відчикрижив собачого хвоста, звірина, певно, в розпуці доглупалася, що покорою прощення не виблагає, і замість хвоста в Опришка прорізалися заячі вуха. А в кого прорізаються заячі вуха, то це певний знак, що в того нема за пазухою іншого жадання, окрім одного: утекти, щезнути, принишкнути в борозні.
Ведмідь так і чинив. Він схопився на всі чотири ноги, розігнався до правої стіни, потім до лівої, обдирав пазурі до крові, хапався за найменшу шпарину. Стіни повітки майстри витесали гладко, Опришок зривався і падав, знову пробував дертися вгору по стіні на горище, це йому не вдавалося, батіг наздоганяв скрізь, батіг і згірдливий Гарасимів сміх. Гарасимові робилося смішно з ведмежої паніки, почував себе Гарасим сильним і великим, він уже не пам'ятав, що прийшов у повітку карати ведмедя за скоєну шкоду, йому просто було приємно бавитися силою, зачарованою у батозі, він дотепер не полював на зайців і не мав найменшої гадки, що інколи доведений до відчаю заєць стає тигром.
Мусило подібне статися і з Рудим Опришком... мусило, бо витекла з нього сила, не мав уже охоти ні впокорюватися, ні втікати. Лежав посеред повітки, як надірваний у плузі віл, постогнував і мимоволі рахував батоги; рахував і гриз лапу, лютуючи на самого себе.
На самого себе?
А якби... якби цю злість, що здавлювала обручем голову, повернути на Гарасима? На Гарасима?
На бога, що панує над природою? На людину?
А може, таки спробувати, га?
Та й чому б не показати панові над природою, що Рудий Опришок має надщерблені зуби й гострі цупкі пазурі? Кому від цього станеться шкода? Невелика біда, якщо Рудий Опришок переступить закон, успадкований від предків і вкраплений у кров, який перестерігає: не заходь собі, ведмедю, з людиною, краще обійди її десятою дорогою, не дивися, що вона мала і квола, людина сильніша від усякого звіра, а в хитрощах ніхто її не переборе.
Іншого разу, може, Рудий Опришок прислухався б до голосу крові, але сьогодні відчай перекреслював усі закони, ведмідь звівся на задні лапи, заревів і ступив крок до Гарасима.
Лише крок...
Цього вистачило, щоб спали з Гарасима божеські ризи, батіг диль-котів у тремтливій долоні, нижня губа Гарасимова відвисла й оголила зуби, що дрібно цокотіли; найгірше, що панові над природою відмовили в послусі ноги, вони гнулися, підкошувалися, і Гарасим ледве примусив їх задкувати до дверей, навіть якось зумів пересадити через поріг один чобіт. На більше, на втечу завгосп не спромігся.
Оце тобі й пан...
Опришок підступав до нього поволі, з помстою він не квапився, та, власне, думка про помсту зниділа в ту ж мить, коли уздрів людину без батога. Щоправда, пащеку Рудий не стулив і не приховав нагострені пазурі, та це не був вираз наступу, була це заціпеніла маска подиву. Бо як не говоріть, а Опришок уперше в житті розгадав припадком таємницю, до цих пір для нього недоступну, що людина теж начинена по горло страхом, кволою безпорадністю; людина, виходить, сильна лише супроти боягузів. І ще одну загадку, як горіх, розколов сьогодні Рудий Опришок. У добутому ядрі найсмачнішим було розуміння, що він, Рудий Опришок, теж може наганяти на когось жах, що він-таки ведмідь, а не віхоть соломи. "Не має значення, через які біди прямував я до цього пізнання, головне, що прийшов",— тішився Рудий Опришок.
І ведмедеві в цю ж хвилину закортіло випробувати власне відкриття: нагода ж бо є... людина очікувала приречено, досить тільки мацнути лапою по її виду. Гарасим ждав помсти, припертий до одвірка. Ні живий ні мертвий завгосп пробував помазати губи посмішкою, мовляв, ведмедику, не будь дурний, ми з тобою ніби якісь приятелі, а мій батіг — це лише жарт і трохи постраху. В мене, ведмедику, така служба, мушу всюди оком кинути, наді мною теж директор сидить і порядку вимагає. А ти як думав, га? Гадаєш, мені солодко? Коли-м тебе вперезав раз-другий, то це тобі на хосен, а в мене, бігме, серце краялося на кавалки, але мус — великий чоловік. Отже, Рудий, не скали на мене око і не гостри зуб, ти ліпше мого директора з'їж, він бездітний, а в мене дітей повна піч.
Я не стверджую, що Рудому Опришкові вдалося вичитати з Гара-симового позеленілого обличчя якраз таку балаканину, скоріше, мабуть, ні, зате Опришок побачив Гарасимову ницість, і це, видно, потішило ведмедя. Він сказав собі: помста сьогодні таки звершилася. Рудий вихопив з рук завгоспа батіг, понюхав пужално й спробував на зуб ремінні гудзи; пужално в лапах не трималося, падало на долівку, ведмідь піднімав його довго й незграбно, цим скористався Гарасим, який тим часом оклигав; у миг ока він опинився за порогом, тепер повеселів і нахоробрився — за плечима стелилися тисячі доріг до втечі. Він п'ятірнею стер з чола піт, розправив плечі і заверещав на всю Залізну Пастку:
— Йой, люди, ведмідь мене ріже!!!
Ох...
(Продовження на наступній сторінці)