"Може, я й дурний,— погоджувався Опришок,— але хто ж мене вчив розуму? Сам я не міг здогадатися, що в Гарасимові клубиться стільки злості. Дотепер він жартома крутив мені вуха та обдаровував м'ясом. Я сприймав світ таким, яким він мені здавався".
"Бо ти, неборе, не "розкусив" Гарасима. Він такий, що палець йому в рот не клади".
"Кому тепер можна класти палець в рот? Таж я нічого лихого не скоїв. Гарасим хлюпочеться у воді, мені теж забаглося".
"Закарбуй собі, братку, на носі: те, що дозволено людині, заборонено звірині. Людина — пан над природою, зрозумів?"
Рудий Опришок, мабуть, ні краплини не второпав із Михаськової нотації, в його голові билися дві істини: люди є добрі і люди є злі. Гарасим — лютий, Михасько — добрий. Біда лише, як розпізнати, у котрій людині сидить добро, а в котрій гніздиться зло.
Михасько тим часом гамував Рудому біль студеною водою, змивав з нього піт і болото. Рудий жмурився від насолоди, Михаськова долоня мовби знімала Гарасимові удари, гоїла їх.
"Треба тобі вухо полікувати,— сказав Михасько.— Підемо до моєї Мами, у неї, може, є під рукою йод".
Полуденок ще не скінчився; ще на Конопельчиній прохідній не вихопилась із старого дзигарка облущена від давності зозуля, і ще Дідо не квапився з металевим прутом до гарматної гільзи. Михаськова Мама йоду роздобула, хлопець фарбував квачиком Опришкове розпухле вухо, ведмідь стиха попискував, як боязлива дитина, але терпів як міг і з вдячності лизав Михаськові руки. Мама беззвучно посміш-ковувалася з синового припадання біля ведмедя, питала:
— Тобі від завгоспа часом не перепало? — Михасько заперечливо крутив головою, Мама несподівано згребла його в обійми й поцілувала, як маленького.
— Рости мій, Михаську, таким і далі,— бринів гордощами її голос.
Михасько крадькома витирав мамині поцілунки, бо навколо гло-тилися жінки; жінки по-своєму переповідали пригоду біля крана, в їх переповідках Михасько виростав на великого зуха. Рудий Опришок теж підморгував своєму оборонцеві й ловив себе на думці, що і йому хочеться, аби жінка, яка пестить Михаська, погладила його по загривку.
Потім біля воріт ударив, як на сполох, у гвалтівливу гільзу старий Конопелька. Залізна Пастка зароїлася людьми.
Лишився під дубом тільки Михасько з Опришком; ведмідь ласував хлібом, а хлопець, який ще, певно, не вихлюпав мамину ласку, спитав його:
"А де твоя мама, Опришку?"
"Мама? Моя мама? А що означає "мама"?"
Ведмідь посмутнів, згірк йому людський хліб, дотепер ніхто не розпитував про його маму... він і сам дотепер її не згадував, жив бездумно, легко, як птиця. Ні, не так, як птиця, бо птиці мають свій рід і плем'я, мають матерів, корінь на цій землі.
Хіба ж він виріс без кореня?
Хіба росте щось без кореня й без насінини?
Михасько по-своєму витлумачив Опришків смуток, думав, що йому пригадалася Ведмежа Пуща... тепла гавра під кореневищем старої смереки... материна ласка і смачний запах дикого меду.
"На волю забаглося, Опришку, правда? — шепнув на вухо ведмедеві.— Ти не сумуй. Слово честі, виведу тебе з цієї неволі. Через прохідну, га? А діда Конопельку не бійся, його рушниця, як бузинова пукавка, що розсохлася".
Опришок не пам'ятав ні шуму Ведмежої Пущі, ні тепла маминої гаври, ні навіть смаку дикого меду.
"Нащо мені Пуща? — відповів він.— Я, Михаську, Лісу остерігаюся, темний він і небезпечний... там запахи чужі, ворожі, вони струм-ляться до мене з усіх боків, і тривожать, і мучать, я жодного запаху розпізнати не можу. Краще вже лишуся з людьми... людські запахи мені знайомі. Тільки навчи мене розпізнавати поміж людьми гарасимів".
Тепер брався смуток Михаська, він ще сам не вмів упізнавати поміж людьми гарасимів, бо справа це нелегка. Смутно йому було й від того, що Рудий Опришок зводить нанівець й толочить Татову науку. А Тато вчить: "Усе, що вільним у лісі народилося, мусить вільним жити, бо не буде йому ні росту, ні життя, у неволі плодяться лише раби та пристосуванці. Невже й ти, Рудий мій Опришку, пристосовуєшся, припасовуєшся і задовольняєшся малим, як пес дворовий, або кінь тя-гаровий, або віл плуговий? Чи, може, не кожному воля смакує і не кожному вона конче потрібна. Рудому Опришкові теж, певно, сподобалося жити поряд із людьми, як подобається стерегти хату якомусь там Бриськові, хоч далекий Бриськів предок вибрикував пущами вільний, як вітер?"
"Ну, то будь з нами, Опришку,— сказав Михасько невпевнено.— Якось навчимося разом розпізнавати гарасимів.— Через хвилину додав задумливо: — А може, таки спробуєш пригадати, як пахне в дуплі мед диких бджіл?"
І чекав відповіді, чекав тривожно, сподівано.
Ведмідь форкав носом, він пригадував і вгадував, чим пахне дикий мед: хлібом, м'ясом, молоком? Аж піт на носі крапелився.
"Ні,— врешті зітхнув,— застрель, не пам'ятаю". "Ну то скуштуй цукерок від діда Конопельки",— невесело сміявся Михасько.
Ген аж через дві ночі, коли Михасько спав під оборогом, коли похропував на прохідній недремний вартівник Залізної Пастки дідо Конопелька, поклавши під бік рушницю, дивився сни й Рудий Опришок.
Снилась Рудому мама, і чогось його мама скидалася на Маму Михаськову, бо була вона в білій хустині і в білій сорочці; мама варила в горщику цілюще зілля, а зваривши його, мастила рубцювату від батогів Опришкову спину; Опришок плакав під маминою долонею, коли били — не плакав, а тепер ось розрюмсався, казав, що Гарасимові батоги ятряться лютим болем, мама витирала хустиною синові сльози й розраювала, що нема чим журитися, біль мине, пруги позни-кають, він молодий і сильний, справжньому ведмедеві до всього треба звикати.
А поки що: "Люляй, мій сину, а-а-а... А поки що я тобі заспіваю, а ти спи, у сні ведмеді ростуть й уві сні гояться рани".
Мамина співанка м'яко вистелювала лежанку, заганяла для нього черідкою сни, а він сни розполошував, бо брав його страх, що досить склепити повіки, й западеться, зникне, як видиво, його мама. Він навіть питав її:
"Тебе так довго не було. Тепер уже не втечеш, не здимиш, будеш зі мною?"
її губи ясніли теплим усміхом.
"Буду, пестунчику мій, буду. Не журися".
"І розкажеш мені, чим пахне мед од диких бджіл?"
"І розкажу..."
Брала з кутка поливаний горщик, повен-повнісінький меду, мед іскрився золотим відливом, і був мед на смак солодший, ніж цукерки діда Конопельки, а на запах... Диво дивнеє, мед од диких бджіл пахтів чомусь скошеним сіном, звичайним рунком, що його Опришок підстелив собі під боки.
Він на радощах тицьнувся мордою у гладущик, хлептав мед, аж язик затерпав, а мама припрошувала: "їж, мій пестунчику, їж і рости великий". Дикий мед ярими пахощами свербів у носі, Рудий Опришок чхнув, і відразу зникла мама в білій хустині, і кудись закотився полив'яний горщик з медом, віявся у повітрі тільки його запах.
Сон пропав, ні пірця від нього не лишилося.
Опришок протер очі. Ще ніколи, відколи живе, не почувався таким самотнім, як у цю хвилину, ліпше б уже не марилися солодкі сни, ліпше б його не тривожили солодкі меди, що духмяно пахнуть скошеним рунком.
Опришок викульгав надвір. Густа чорнота по вінця залила Залізну Пастку, тиша навкруг скапувала росою, високо в небі студено й байдуже поблискували зорі. Ведмідь уявляв себе загубленим на довгій дорозі, нікому не потрібним й стиха скавулів, як сліпе цуценя, проклинав долю і чорний світ; не світилося у тому світі ні соломинки ясної, скрізь пітьма та й пітьма, хіба тільки один Михасько був промінчиком тоненьким. У росяній тиші зринали і ятрили душу Михаськові запитання про те, чи причувається йому пошум Ведмежої Пущі, чи пригадується йому гавра під кореневищем поваленої буревієм смереки, чи знає він, відмідь-ведмедище, який на смак мед од диких бджіл?
А коли про це питав Михасько, то воно, певно, дуже важливе, воно означає, що десь на світі існують Пуща, гавра й мед, колись, мабуть, усім цим Рудий Опришок був багатий, був... але багатство розтринькав, порозгублював, позабував про нього.
І став старцем, обірванцем.
"Але ж бо почекайте, якщо я забув, то можна пригадати. Якщо загубив, то, напевно, можна віднайти, і таки конче треба знайти, я в цю хвилину піду шукати, у Залізній Пастці ніщо мене не тримає, я вольний козак. Бувайте здорові, люди, що незримо ділитеся на добрих і злих, тримайте для себе оце тепле кубельце в повітці, смачне м'ясо й кусючі батоги. Я йду..."
Без довгих надумів рішуче погойдався геть від повітки. Тюпав між шедами впевнено й гордовито, у темряві у клітках засвічувались очі пробуджених звірків, вартові песці при його наближенні скрикували, попереджували приятелів про обачність, ведмідь мовчки, презирливо шкірив зуби з песцевої перестороги, жодної душі в Залізній Пастці не збирався чіпати, тим паче смердючих песців. Щоправда, через прохідну простувати не осмілився, бо дідько його знає, чи Конопельчина рушниця направду не стріляє, людям не довіряйся ні на півнігтя, і Рудий Опришок, як акробат, хоч удався зроду незграбним, перемахнув через задню дротяну огорожу й опинився у Лісі.
"У-ухх!" — зітхнув полегшено на повні груди.
Чувся тут ведмедем, справжнім опришком, а не дармовим годованцем Залізної Пастки.
Ліс у цю глибоку нічну пору не спав.
Шепталися трави.
Про що?
(Продовження на наступній сторінці)