— Гарні слова ви сказали: місто звучить... Справді, кожне місто має не тільки своє обличчя, свою душу, а й також свою музику, мелодію. Звичайно, кожний "чує" музику по-своєму. А тим більше композитор. Я особисто не можу відірвати мелодію Львова від народного мелосу. Коли буваю у нашій консерваторії, у театрі опери і балету імені Івана Франка, у філармонії, коли слухаю, сестер Байко, капелу "Трембіта", численні самодіяльні колективи, то скрізь чую прекрасну народну мелодію, бадьорість і скресіння. А може, бадьорість і скресіння йдуть не лише від народних мелодій, а й від сучасного ритму Львова, від його новобудов, фабрик і заводів? Колись я уявляв собі Львів в образі юнака, що грає на сопілці. Гадаєте, що в цьому образі є щось архаїчне, таке, що не відповідає сучасному життю нашого міста? Може бути. Але з другого боку... пам'ятаєте, як бувало, веснами, коли в деревах починають "грати" соки, сільські музиканти... та й не тільки музиканти, зрізали з верб пагілля, скручували з кори сопілку — і вечорами уся земля аж попід небо була повна молодими зеленими звуками, напрочуд чистими і живими, напрочуд мелодійними, які брали за душу. Сопілки ці вербові були немовби весняним утвердженням.
— Ви так гарно і складно говорите, Анатолію Йосиповичу, що складається враження: чи не обдумуєте зараз свою "львівську роботу"? Борги ж треба віддавати.
Композитор піднявся з стільця. Високий, по-молодечому стрункий, незважаючи на поважний вік, поволі підійшов до вікна, навстіж відчинив його. В сонячну тишу, що панувала на вулиці Глібова, на цей чудовий пагорб неподалік Музею українського мистецтва влетів далекий гул автомобілів і шурхіт людських кроків... і полинув голос вербової сопілки.
ВІКНА НА ПАСІКАХ
Один з наймолодших і, мабуть, наймальовничіших районів Львова — Пасічна. У давнину цю місцевість називали просто Пасіками, потім, у середньовічні часи, у міських актах числяться Пасіки Галицькі, або ж Пасіки міські. Сьогодні це масив нових висотних будинків, це сизі полотна асфальту, рівні ряди дерев, це клумби, тротуари, магазини, дитячі майданчики, мешканці цього району навіть не відчувають, що мешкають "на околиці", "на Пасіках", до центра рукою подати, а ще ближче до Косомольського озера, до гайків, що, мов розвідка карпатських лісів, ярами і пагорбами підкрадаються до Львова.
— На Пасіках найкраще зустрічати схід сонця... ми найближчі до сходу,— сказав мені один знайомий, який кілька років тому одержав квартиру.— У Львові, десь там у запрудженому будинками центрі, лише світає, а тут...
А тут із-за близьких мальовничих горбів уже визирає сонце; власне, сонця ще нема, показався тільки малиновий пруг, що заполонив півнеба — і все навколо принишкло, очікуючи тієї благословенної хвилини, коли хтось невидимий підніме над землею щойно викуте, мовби із горна вийняте світило. Сонце, справді, ніби його підносили на руках, вставало поволі. Котроїсь хвилини воно мовби зупинилося, усів-шись на далекому кучерявому горбі. Тихий малиновий дзвін котився хвилями, будячи по дорозі птаство, засвічуючи на мураві міріади краплинок роси і підпалюючи багрянцем вікна кам'яниць.
Старовинні Пасіки ожили, і я, стоячи на тротуарі, усім своїм єством ловлю пробудження нового дня; і мені радісно на душі, що сонце встає чисте і тепле, що навкруг, мов у селі, пахне прив'ялим сіном, що хтось спозаранку увімкнув магнітофон, що будинки тут повиростали гінко і легко, природно вписавшись у ландшафт. Іще кілька років тому на цьому місці панувала глушина: у старезних черешневих садах дотлівали хатини підміських хуторян, які донедавна тут випасали корів, свиней, на чистих горбках запопадливі городяни понабудовували дачок, понасаджували полуниць і малини — і здавалося, що так буде тривати довіку. Аж поки одного дня не прикотили сюди бульдозери. Місто наступало на схід.
Сім чи вісім років тому я був свідком, як на Пасіках у так званому "письменницькому саду" впало спиляне могутнє черешневе дерево. Правду кажучи, мені тоді було жаль і дерев, і хуторків понад ярами, і сільської тиші, і співу шпаків на електричних дротах; я тоді сумував, думаючи, що львівські околиці втрачають свою неповторність і первісність. Звідки тоді міг передбачити, що колись удосвіта викличу таксі і приїду на це місце, щоб подивитися на схід сонця... подивитися і зрадіти: Пасіки нічого не втратили, навпаки, вони мовби просвітліли.
А ранок тим часом сів у тролейбус і вкотився у місто. Тут іще панував досвіток, у лабіринтах вузьких вулиць сонця ще не видно. Воно тільки на Пасіках розлило-покотило полум'я, а тут іще сутінки, іще подекуди навіть блимає електрична лампочка. Двірники, мов косарі, із своїми довгими віниками нипають вулицями і викошують їх до чистоти.
Продзвеніли-прогуркотіли перші трамваї.
І в місті слідом за трамваями вниз усе згромадилося, закрутилося, дедалі набираючи розгону. Мені вже не було чого сидіти на Пасіках, мені треба було злетіти в цю хвилину над Львовом і подивитися, як із провулків, вулиць і вуличок стікається до трамвайних, тролейбусних, автобусних зупинок уранішня робоча зміна; як із залізничного вокзалу майже щокожні десять хвилин у міру приходу приміських електричок випруджували, затоплюючи собою площу, людські товпища, що ріками і потоками текли до прохідних заводів і фабрик, до дверей інститутів і шкіл, людські потоки вливалися у могутні річища. Не скажу, що земля двигтіла під ними, просто люди поспішали на роботу, та відчувалося у робітничій ході щось могутнє, молоде. Я колись спостерігав схоже людське річище біля воріт головного підприємства виробничого об'єднання "Електрон" і був вражений — ні, не чисельністю робітників, не могутньою ходою, а вранішньою просвітленістю в очах; здавалося, що кожен із цих сотень робітників, молодих і старших віком, граціозних дівчат і поважних жінок, посидів хвилину-другу біля найпершої сонячної ватри на Пасіках і набрався од неї усміхненості; я знав, що цієї усміхненості у Львові можна запастися і на вулиці Науковій, і на вулиці Артема, і на Топольній, і на Сихівському масиві — скрізь тепер у нашому місті будують багато і гарно, і срізь вікна висотних будинків звернені до сонця.
...А все ж, якщо колись не полінуєтеся, побувайте на світанку на Пасіках. Станете десь за будинками на пагорбі плечима до Львова... станете і почуєте, як місто впирається руками і грудьми об оці горби, у ліси, яри, як воно намагається підім'яти їх під себе, проковтнути, розкопати, піднести вгору; тут, на Пасіках, під час сходу сонця почуєте дивовижну силу і молодість нового Львова.
КЛЮЧ ВІД СТАРОГО МІСТА
Я не міг обминути чи обійти художника Володимира Патика.
Якби не було акварелі про нього, то я впевнений, що чогось важливого, недомовленого бракувало б у моїх львівських оповідях. І не тільки тому, що мистецька слава Володимира Патика давно вихопилася поза Львів і Київ, сягнула всесоюзної арени, а ще й тому, що він, як ніхто, мабуть, інший із наших сучасних художників, знає Львів і малює Львів. Його майстерня на вулиці Конопницької буквально заставлена львівськими замальовками і готовими пейзажами, а ще більше цього добра порозходилося поміж люди.
Однак на цей раз я не застав Володимира Йосиповича ні вдома, ні в майстерні. Мій лист знайшов його аж на Черкащині, куди він виїхав майже на ціле літо, щоб надихатися, намилуватися ПІевченковою землею і, зрозуміла річ, привезти звідти матеріал для майбутніх полотен. Відгукнувся він без довгого зволікання. У першому листі писав, що художники дармо-пусто мріють тільки про Італію. "Тут, у степу, таке високе небо, такі потужні білі полчища хмар на блакитному тлі, така широчінь, що аж жахно тобі стає: як передати і глибину, і голубизну, і просторінь, і чистоту кольорів, щоб не здрібнити, не применшити, не пригасити необережним мазком красу, що тобі відкрилася.
Стоїш, слухаєш степ... а в степу десь далеко-далеко дзвонять моторами комбайни... а ближче... десь тут... навколо тебе сюрчать у свої пищалки коники... і валом напливає на тебе пшениця.
А недавно, піднявшись з балки на косогір, я відкрив для себе соняшникове поле. Я знаю, так, я розумію, що соняшники тисячу разів малювали до мене і будуть малювати після мене, але я перебув у захваті на цьому полі цілий день, і прийду до нього ще завтра, і прийду післязавтра. Здавалося мені: потаємна якась сила, повна гарячого сонця, вітру, гудіння бджіл вилунювалася з нетрів соняшникового поля, з його глибин.
Я багато понаписував тут картонів, і дещо таки мені вдалося. Проте ночами сниться мені Львів...
Смішно, правда, що серед, так би мовити, пейзажної розкоші, сниться мені Львів? А втім, мені скрізь і всюди, куди б я не поїхав, сниться і сниться Львів: якась вуличка, провулок, будинок, гурт дерев у Стрийському парку, крани на новому Сихівському масиві, якийсь маскарон із Ринку, сірий камінь старої бруківки. Не є це, як кажуть, гуцули, "бануванням" за містом, яке ти залишив на короткий час, є це, гадаю, проекцією тобою колись побаченого, яке закарбувалося у пам'яті, відклалося на майбутнє: "Це треба намалювати".
(Продовження на наступній сторінці)