Івана Федорова — про його особистість, про багато таємничих, ще до решти не вияснених місць у його біографії, у друкарській його діяльності. Власне, про "таїну Федорова" заговорив я, і доктор історії Ісає-вич, який перегорнув в архівах Львова, Києва, Москви, у зарубіжних сховищах гори документів, що так чи інакше стосувалися особи Першодрукаря, і який написав про Федорова і взагалі про книгодрукування на Україні десятки більших і менших наукових досліджень, міг відкинути, заперечити мою романізовану таїну, а він, однак, на знак згоди хитнув головою.
— Може, й так,— сказав задумливо.— Може, й так. З одного боку, ми знаємо про нього багато: він сам розповів чимало про себе у знаменитому своєму післяслові до "Апостола", що вийшов друком 1574 року і є первістком українського книгодрукування. Знаємо, приміром, що він знав себе Московитом, знаємо, що був дяком у церкві Миколи Густинського в Московському Кремлі, знаємо також, що він видрукував у Москві перші російські книжки: московські "Апостол" та "Часослов". Але чи був Федоров корінним москвичем? Деякі історики книгодрукування прямо писали, що в Росію друкарський верстат та відливані металеві літери потрапили з королівства Польського. А коли так, то радянський дослідник Є. Л. Немировський висунув свого часу гіпотезу, що Іван Федоров міг перед тим працювати в одній із краківських друкарень. Чому він приїхав саме до Львова і чому взагалі, покинувши Москву, перебрався на терен польсько-литовської держави? Що сталося з першою російською друкарнею, хто її насправді спалив? Мабуть, смішно було б повірити версії деяких учених, що він, мовляв, виїхав із Москви з своїм друкарським знаряддям з дозволу (а чи і з благословення) самого Івана Грозного, який, бачите, забажав допомогти православним братам у Литві і Польщі.
Ісаєвич розповідав:
— Про перебування Івана Федорова у Львові та про організацію ним книгодрукування написано останнім часом чимало наукових праць. В них з впевненістю сказано, що Федоров прибув до Львова восени 1572 року і поселився не на Підзамчу, як вважалося раніше, а в будинку на Краківській вулиці. Нещодавно дослідники точно встановили, що це був тепер неіснуючий будинок на місці нинішнього будинку № 4. Власником його був міщанин Адам Боднар. Гадають, що саме тут протягом року — від 25 лютого 1573 до 15 лютого 1574 — був видрукований славнозвісний "Апостол".
— Але ви самі писали в одній із своїх праць,— спробував я заперечити Ярославові Дмитровичу,— що Іван Федоров мешкав також на Підзамчу в хаті українського передміщанина Сенька Сідляра, який допомагав друкареві. Він, зокрема, позичив йому 700 злотих. На той час це були величезні гроші.
— Справді — погодився Ярослав Дмитрович,— зять Сенька Сідляра — Сенько Луцький — пізніше згадував, що Федоров у його тестя "користувався усякою вільністю".
— То, може, Федоров мешкав на Підзамчі в Сідляра після повернення з Острога і своїх мандрівок до Відня і Кракова?
— Ні,— заперечив Ісаєвич.— Сідляр помер 1580 року. Крім того, відомо достеменно, що Федоров після повернення з Кракова і Відня тяжко захворів і помер у хаті українського кравця Антохи — Антона Абрагамовича на Підзамчі. Сталося це 15 (5) грудня 1583 року.
— Можна припустити, що на Краківській, в ремісничому кварталі, Федоров винаймав лише приміщення для друкарні, а сам мешкав на Підзамчі?
Багато невиясненого в особистому житті Федорова. Таємницею овіяні життя і смерть його старшого сина, званого в документах Іваном Друкаревичем, який займався палітурною справою. Відомо, що він помер молодим, зазнавши знущань львівського єпископа Балабана. Крім Друкаревича, у Федорова були також малі діти, опікуном яких після його смерті став "рурмайстер" (водогінний майстер) Юрій. Яка доля цих дітей? Чи повиростали вони й пустили коріння у львівську землю?
Очевидно, мої запитання адресовані насамперед дослідникам, які ще не вияснили багато темних місць у життєписі Першодрукаря. Шукаючи і скрізь, де тільки було можна, "вибиваючи" кошти для улюбленої справи — друкування книг "перед тим не бачених", він метався по Львову, ходив до міщан, багатих купців, церковних діячів. Іноді вдавалося дещо роздобути, але друкарня вимагала все нових і нових витрат. І він, ночами сліпаючи при свічці в того ж таки Сенька Сідляра, креслить проект гармати, що складалася з окремих частин і могла своїми кількома стволами руйнувати найміцніші замки й укріплення, а менші об'єкти висаджувати в повітря. Гармату можна було розібрати на 50, 100 і навіть на 200 частин, залежно від розміру і калібру. Крім того, Федоров винайшов новий тип мушкета. Свої послуги зброяра він пропонував польському королю Стефанові Баторію. Задля реалізації своїх зброярських винаходів Федоров 1583 року їде до Відня до імператора Священної римської імперії Рудольфа, навіть демонструє йому привезену з собою гармату. Потім він пробує зацікавити своєю зброєю саксонського курфюрста Августа.
Чи вішїовів йому Август? Чи був Федоров у Дрездені? Очевидно, ні. Повернувся він до Львова ще більш збіднілий, обтяжений боргами, і ще більш утаємничений для майбутніх дослідників. Він і сьогодні, поки ми з Я. Д. Ісаєвичем сидимо на приступках музею, ходить дворищем колишнього Онуфріївського монастиря, для нього не існує ніяких загород — і ось він уже в яблуневому саду на пагорбі, і звідти, з висоти і з минувшини, зорить на нас із докором: "Як мало ви про мене знаєте... А може, моє захоплення зброярством — моя трагедія? Бо ж ціле своє життя я заходжувався "сіяти духовні зерна". Як ці зерна не вкладаються поряд із гарматами!"
— Ходячи по Львову слідами Івана Федорова,— порушує мовчанку Ісаєвич,— я іноді ловлю себе на думці, що дослідники в боргу не тільки перед Першодрукарем, а і його помічниками, однодумцями. Ми тут згадували про Сенька Сідляра. Тим часом це був не звичайний ремісник, який не шкодував друкареві грошей, а один із найосвіченіших членів української громади у Львові. Він листувався з князем А. Курбським, мав велику бібліотеку. А чи багато знаємо про "маляра Лавриша" — Лаврентія Пухала, або ж Михайла Дашкевича, Івана Яцьковича Мо-роховського та інших львів'ян, імена яких напівстерті на сторінках історії? Мене особисто здавна хвилює постать ченця Мини, який, напевно, знав Федорова за життя, був його сподвижником, а після смерті був серед тих, хто не дав вивезти закладену Федоровим друкарню зі Львова, викупивши її у лихваря Ізраїля Якубовича на зібрані братчиками гроші.
Я розумію Ярослава Дмитровича; я теж бачу перед собою отця Мину, який із "тацею" ходить Руською вулицею, блукає Підзамчем, нипає ворітьми на Галицькому передмісті... не минає дворищ ні багатих, ні убогих, випрошує у кого золотий, у кого — два на придбання Успенським братством друкарні Івана Федорова. Бо Львову, добрі люди, книжка руська зело як потрібна, бо най сховаються перед нею шаблі і мушкети, книжка — зброя гостріша, вона осторожнює нас од ворога. Отець Мина, про якого так мало знаємо, марно не їв монастирської каші: як тільки Братство дістало до рук друкарню, стає біля федо-ровського верстата і братчики називать його "ученим друкарем".
Чому "ученим"? І хто вчив його друкарської справи? Сам Федоров? А чи потреба суспільна? Сьогодні можемо на цю тему ставити безліч риторичних запитань, бо наука з цього приводу поки що мовчить. Зате знаємо точно, що придбана друкарня стала мовби центром усієї суспільно-культурної діяльності Успенського братства. Не випадково, мабуть, один з опікунів майна Успенської церкви міщанин Лесько Милецький 1589 року заповів Братству усі "ценяві" (олов'яні) речі зі свого будинку для виготовлення шрифтів.
— Яка висока громадянська свідомість! — вихоплюється у мене. Ярослав Дмитрович розважливо додає:
— Книжка в усі часи збуджувала уми. Це знала, до речі, і шляхта. Уже в XVII столітті, коли козацькі війська зазнали поразки під Берестечком, король польський, користуючись нагодою, заборонив діяльність братської друкарні, мотивуючи тим, що вона своїми книгами сіє ребелію, бунт. Дуже промовистий історичний факт!.. До речі, я спеціально вивчав питання про розповсюдження і читання книжок у Львові. Виявилося, що книжки тоді купували не тільки багаті купці, патриції, а навіть і слуги. У 1574 році склали список книжок, які належали слузі Іванові Борину. Збирали власні бібліотеки також львівські братчики. Серед них були відомі бібліофіли, як, наприклад, Лесько Ма-лецький, Гаврило Ярошевич, Роман Стрілецький. Зрозуміло, що книжки на той час коштували великі гроші і були доступні переважно багатим людям. Львівському докторові медицини Еразмові Сиксту належало 750 книг. Любили і читали книжки також львівські вірмени, що мали свою вулицю по сусідству з українцями. І що цікаво знати: дуже популярними у ті часи були античні твори — Арістотель і Ксенофонт, Вергілій і Ціцерон.
Уже сутеніло, коли ми з Ісаєвичем піднялися на вежу-дзвіницю Онуфріївського монастиря. Підзамче лежало перед нами, мов у білому мареві — навкруги цвіли яблуневі сади. У білих тих садах, у гомоні вулиць, що повнилися дзвоном трамваїв і людськими голосами, у вікнах, що спалахували на всіх поверхах, у цьому тихому закутку колишньої обителі досі владарює, здавалося нам, Іван Федоров. І не тільки тому, що десь тут спочиває його прах: тут приріс він навіки своїм великим діянням.
КАРБИ НАШІ
Ах, ваша ясновельможність...
(Продовження на наступній сторінці)