Таке говорив Ян, син Чагра, князеві, а в самого сльози на віях тремтіли, як божа роса. Був серцем м'який і милосердний. Знали-бо в Галичі, що він не скривдить ні птаха, ні сарну, ні чоловіка божого, ні смерда ролейного, ні рукомесника. Про малих людей дбав яко вітець. За це полюбили 'го в Галичі й по всій землі. А що умом і талантом був багатий, то князі наші його помітили й возвеличили, до себе приблизили, дарма що походив з простого роду дереводілів. Через це й ворогів нажив багато, заздрісників, які очорнювали його тихцем при кожній нагоді. Особливо пакостив Янові Русин, хронограф княжий, чоловік без роду й племені, приблуда грецька, який сам мітив на стілець печатників. Ян однак витерплював усе, не раз примовляючи до недругів: "Бог вам суддя. Б'єте мене в праве лице, я підставляю вам ліве. Кидаєте в мене каменем, а я у вас — хлібом. Видить господь, що прощаю вам, засліпленим заздрощами".
І ось праведник цей і добродій таку жорстоку раду князеві радив. Проти сумління власного йшов, бо поруч з князем був при стерні державному.
Князь, вислухавши печатника, зворушено обняв його.
— Хай буде по-твоєму..."
III
Князь Ярослав не вистояв до кінця служби божої. Вночі над Галичем звіялася рання метелиця, і така вона була не по-листопадовому густа, іцедра, що вранці город про-, будився під грубим білим кожухом. Простуючи до церкви, Ярослав подумав, що після відправи звелить закласти в залубні коней, і поїде в білі поля, що простелилися веретами за городськими валами. Цілу службу божу він нетерпеливився, як відгодований румак, наперед насолоджуючись стрімливим летом у залубнях і спогляданням високості неба, чистого й дзвінкого, яке побачиш тільки в полі після того, коли хмари випорожнять лантухи з небесним пір'ям. Ех, шкода, що не візьмеш, з собою Настусю. Нерівний-бо час, залубні перевернуться, і впаде Настуся, вдариться, а це би їй пошкодило: непразна-бо вона.
Сніг... лет... Настуся. Князь майже не слухав старечого шемрання єпископа Козьми, який правив службу, та басистого хору дяків. Коли хвилинами повертався з полів до церкви, то мимохіть горбився під ваготою її склепіння, кадильного диму, розпареного духу молільників і дяківського реву. А тут після служби протиснувся до нього із захристії рожевощокий попик і сказав, що хоче з ним бачитися владика.
Князь подумки чортихнувся: вибрав Козьма час для бесіди. Але в ризницю пішов і чмокнув єпископа в зморщену руку.
Владика, уже без риз, сидів у глибокому кріслі. Котрийсь з попів накинув на плечі соболине хутро.
— Сідай, мій сину,— єпископ кивнув на стільчик навпроти. Між ними на цегляному підмурку стояла кам'яна рака, в якій бездимно жевріло вугілля. Єпископ грів над нею руки, ворушив посинілими пальцями, конвульсивно зціплюючи їх у кулаки, і Ярославу здавалося, що Козьма таким чином черпає для свого висхлого тіла благодатне тепло. "А якби посадити цього старця поруч себе в.залубні,— майнула збитошна думка.— Щр б з нього лишилося?".
— Ольга написала до мене з Ляхів,— владика без передмови почав бесіду. При цьому не відкривав повік; він тішився теплом і спокоєм.
— Знаю, святий отче,— Ярослав насторожився. Він давно ждав цієї розмови. Рано чи пізно вона повинна була відбутися.
— Так? — На Ярослава глянули втомлені очі. В них пробивався тільки подив: ні докору, ні гніву, ні хитрощів у них не вичитав.— Добрих слуг маєш, княже.
— Стараюся добирати помічників якнайліпших. Єпископ погладив шпакувату бороду. Так, беручкий
Ярослав до княжого обов'язку, осподаровитий. Багато встиг зробити: вибудовував твердині на угорському та ляцькому порубіжжі, один град Ярослав чого вартує. Полки день і ніч бдять землю. Опікується торгівлею; подбав, щоб дороги для гостей були безпечними, і прийшли гості до Галича з товаром різним; своїх купців теж розсилає по всіх усюдах. Варниці соляні множить — скриплять вози з галицькою сіллю по всій Русі. Ярославу від усього — пожиток, скотниця його повна. Щоправда, не скупий він, не забуває про церкву святу, монастирі, щедро дає на школи... Цвіте край. Бояри рольні що не рік більше пущ випалюють під ораницю: поплатне жито на торжищах візантійських, німецьких, ляцьких. Не мечем кровопролитним, а осподарюванням у мирі здобуває Ярослав пошанівок і славу в князівствах руських та поза їх рубежами. Хіба що смерди князем своїм не задоволені, життя їх однакове при будь-якому осподарі, але що смерди, вони в рахунок не беруться.
Усе було б гаразд, якби в теремі Ярославовому панували лад і злагода...
— Відомо тобі також, що пише мені княгиня? — єпископ знову зімкнув повіки. Так йому зручніше вести цю не дуже приємну розмову.
— Здогадуюсь.
— Має намір вернутися.
— Чи я її проганяв?
— Перелюбство твоє з блудницею... Ярослава обдало вогнем.
— Не так зі мною говориш, святий отче,— стримував гнів. — Ти ж бо знаєш, що значить для мене Настуся.
— Можливо. Але говорю так, як належить говорити пастирю з вівцею, що відбивається від стада. Мій це обов'язок.
— О господи! — вигукнув Ярослав,— Ми скуті обов'язками, як веригами. Чоловік-бо я... і ти.
Ні одна зморшка не сіпнулась на лиці владики, мовби й не почув крику душі Ярославової.
— У ризниці цій, мій сину, нема просто Ярослава і нема Василя,— згадав єпископ далеке і вже призабуте своє мирське ім'я.— Проти вериг умовних ти тут бунтуєш, а все ж ніхто не зніме з тебе шапки княжої, а з мене — владичої.
— Той, що в шапці владичій, теж доклав рук до того, щоб зав'язав мені світ присягою з нелюбою. Ти ж бо знав і бачив, що осоружна мені Ольга. Чого ж благословляв і скріплював облуду?
— Що ж міг я учинити, коли батько твій... Та не варто ворушити старе. Сьогочасне мене турбує. Ти — князь... на видноті. Кожному помітна твоя найменша похибка. Надто боярам... Попереджував я колись тебе: бігають бояри до мене. їх бійся.
— Усякому, хто підглядає у шпаринку дверей моєї ложниці, звелю виколоти око.
— Вони без кари твоєї осліпли від зненависті. Мучить їх, що холопка сидить побіч тебе.
— Показяться та й перестануть.
— Це правда, що нібито Настуся випросила в тебе грамоту, яку читали недавно по всій землі, щоб бояри й іншії можнії мужі не множили закупів, аби менше неволили смердів?
— Монастирів це теж стосується, святий отче. А грамота... Я насмілився лише повторити статут Мономахів. Треба було нагадати моїм боярам, що захланні вони: сплять, і сниться їм, як статки примножити за рахунок менших братів. Смердів луплять, як ворогів, а на них земля держиться.
— Похвально вельми, що осподар про робів своїх піклується. Однак не захоплюйся... Земля на тобі держиться, на боярах, на церкві святій. Ти не відповів мені про Настусю.
— В Настусі добре серце,— ухилився від прямої відповіді князь.
— Любиш її? Чи, мо', вона забавка для тебе тимчасова?
— Забавка, як ти висловився, владико, носить під серцем моє дитя.
Козьмі донесли про це давно, міг би сприйняти князеве признання байдуже, а його, однак, вразив потеплілий голос Ярослава. Ніби весняний вітер дихнув у лице.
— Тяжко тобі буде, княже,— він скинув з плечей хутро... весняний мовби вітер виповнив собою усю ризницю.— Поки я живу — глаю пристрасті боярські. Та вік мій короткий.
— Вдячний тобі за це, — Ярослав розчулено схилив голову.
— Про Галич мислю денно і нощно, отже, нема за що дякувати. І тобі раджу про велике не забувати. Не дуже нехтуй веригами умовностей. Братію князівську тримай на оці.
— Що братії до мене?
— Проти закону йдеш. Не бачила дотепер Русь, щоб холопка сиділа поруч з князем.
— Зате Русь прирекла холопку бути наложницею,— випалив Ярослав.— Це дозволено законом навіть.
— Не рубай гіллю, на якій сидиш. Боже — богові, князеві — княже, бояринові — своє, а смердові — смердове. Так усталено здавна і церквою освячено. Кожний знає своє місце.
— Начебто я збираюсь щось міняти в заведеному? А Настуся...
— Слухаєш її надто. Дехто побоюється: зрівняєш усіх смердів з вільними кметями.
— Дурниці. В моїх княжчинах теж є смерди. Сам себе не обрабую. А Настусю — люблю.
— Чув уже про це,— м'яко промовив єпископ.— І люби собі на здоров'я. Одне раджу: сховай любов свою, якщо вона тобі дорога, далі від людського ока. Поспіши з теремом, що будуєш при Рогатинській дорозі. Бо відпишу я княгині Ользі: приїжджай.
— Відпиши, якщо інакше не можна.
— Не можна, сину. Вериги над нами владарюють. ...На ґанку Ярослава стривожено очікував печатник
Ян. Довго, мабуть, ждав, бо ніс на морозі посинів. Князь обмітав березовим віником сніг із сап'янців.
— Що там владика? — прорвалася Янова нетерплячка.
— Ольга-княгиня грамотки до Козьми шле.
— Якщо звелиш, то більше не дістане.
— Не в цьому річ. Скоро вона повернеться.
— А Настуся-сестра?
— Пиняво Василько з теремом її вовтузиться,—, огні-вався несподівано князь.— Чи робітник рук йому бракує? Усіх галицьких дереводілів найми йому на допомогу. Смердів моїх пожени.. Після полуденка гайнемо туди в залубнях, подивимося.
[ князь обернувся на порозі, мовби хотів обійняти зо2-
(Продовження на наступній сторінці)