"...і виглядає, коли появиться воєвода Костянтин Сірославич,— писав далі Русин.— Та й чому б йому не виглядати великого боярина. Той привіз князеві з походу нову волость і сотню робів — наловлених бродників, яких Ярослав звелів послати в Краснопіль, Коломию і Дрогобич варити у княжчинах сіль.
Воістину: кожному своє. Бродникам — варниці соляні, старійшинам можних родів тиверських та улицьких — боярські гривни на шиї. їх привезли на возах як бранців, а частували як гостей у стравниці княжій. Ярослав, дарма що молодий, а розум має кмітливий, гнучкий. За столом трапезним праворуч від князя сидів Коснятко, ліворуч — Пров Тиверець, віднині посадник княжий у Придунайській волості".
"Ворон ворону очей не виклює", — зламав Русин гусяче перо й жбурнув його в кут.
Написав Іван:
"В саду моєму сумно. Бо хтось про школи дбав, азбу-ківники із липи вирізав і пік хліби, і новоуків по голівках гладив, втішаючись, що чада містечан убогих пізнають Слово. Тепер же зась!
Що сталось, княже Ярославе? Злякала тебе наука книжна? Чи заважким здавсь тобі урок, який давав навчителю ти Климу?
Єретик він? Речення ворохобнії торочив? І сіяв серед новоуків із людей малих чолату мисль: "Людьми ростіте"? Що лихого є в цьому, захитавсь хіба твій стіл, полки твої ослабли? Хіба не е це честю для князя, що підданих він має тямковитих?
Пусті слова... т'
Бо ти бояр послухав і попів, і Клима ти з учидлища прогнав, на місце же його поставив мніха. І заказав дорогу до учидлищ книжних синам людей малих. Нехай, мовляв, сини купців, старійшин, тіунів, митників і гриднів письмо пізнають. З них слуги виростуть.
А хто ж, мій володарю, роститиме синів, котрі служитимуть Русі, а не князеві?"
Пошо питаю, як малий, у хворого здоров'я?
Глава двадцять перша, з літ минулих
Після ситої вечері Василько, син Чагрів, перехрестившись до почорнілої ікони й стримано подякувавши Добронізі й Луці Вістовичу за хліб-сіль,; мовчки вийшов із тьмавої хижі на дворище.
В обличчя вдарила пружна і студена, настояна на хвої, живиці обкорених бервен, підгірчена вечірніми димами, хвиля гірського подиху. З боку соляних варниць вітер доносив людські голоси, скрип волокодів і тван-ний запах випарів сировиці. "Вдень і вночі, як василіск, ссе піт і кров із робів своїх і смердів мудрий наш князь Ярослав, — майнуло в голові Васильковій. — Тому й сіль солона".
Пора було йти, як каже Лука Вістович, в стебло, тобто спати під оборіг на сіно, Де Доброніга настелила верет і ведмежу шкуру, однак ложе Василька не манило. З тієї днини, коли торговий чоловік єврей Іохім, зваживши на прохання Вістовичеве, подався до Яремичево-го городка, Васильків сон, як сторожкий заєць, щоночі нипає навкруж оборога... сон нипає, а Василько до третіх півнів лежить горілиць з розплющеними очима і в помислах тисячу разів сідлає коня і мчиться назустріч єврейському візку, в якому сподівався уздріти Анну.
Нинішній вечір стояв над Краснополем місячний, ясний. Довгі шпилясті тіні від двох смерек обабіч воріт погойдувались, вітер-бо хитав кронами — і цей химерний рух тіней під ногами зацікавив Василька, як малого; він присів на призьбу під хижею і непомітно для себе піддався їхній ворожбі: здавалося, що пливе ладьєю по озеру. Він стулив повіки, ладья пливла серед тиші і спокою... спокій, як вино, розлився по жилах, і Василько мовби вже не муж у зрілих літах, а унот безжурний, який повернувся після довгих мандрів на отчий поріг, бо тільки вдома на дворищі вітця свого Чагра переживав подібні хвилини спокою і затишної безпеки. Втім, дворище Луки Вістовича було схоже на Чагрове не лише присадкуватою хижею, зрубаною в угли, клітями й оборами для худібки, а насамперед надійною міцністю. "Міцністю?" — опам'ятався Василько, мовби ладья з розгону вдарилася об скелястий берег.— Що залишилось нині в Галичі на місці кріпкого дворища батька Чагра? Лопухи... будяччя. А тут, у господі Луки Вістовича, витає господарський дух, сякий-такий достаток. Хоч... ніби далеко було до того, щоб і тут усе пішло круговерть, коли б господар щасливо не уникнув Вячкових пут? На цьому світі для смерда все тимчасове, химерне, зіткане з павутиння: сьогодні отак, а завтра — інакше. Коби знаття, що буде завтра..."
Василько чув, як рипнули в бігунцях двері, але підняв чоло аж тоді, коли поруч сіла Доброніга. Вона накинула йому на плечі кожух, який чомусь гостро пахтів свіжим хлібом, і сказала:
— Вечорами у нас студено...
Нічого вона особливого ані не сказала, ані не зробила, та й він не був настроєний на плаксивий лад, але проте в горлі заскоботало, на очі набігла сльоза. Певно, сльоза ця недоречна, як і непотрібний був кожух, бо за літо у Вячковому зарубі вив'ялився на семи вітрах. Однак Доброніжина ласка плеснула йому в груди теплом і він зціпив зуби, щоб не вирвався в горла плач. І тільки згодом, вгамувавшись, промовив:
— Тобі б ненавидіти Чагрів треба, Доброніго. Щось подібне Василько говорив недавно Вістовичу, та
одне діло Вістович, чоловік нібито1чужий, а друге діло — Доброніга, яка була йому братовою. Вона, мабуть, давно розірвала мотуззя, яке в'язало її з родом Чагра, для неї це пережите минуле, у Василькові ж мотуззя родове не перетліло, він увесь цей час, відколи вона зникла з Люто-вого терема, вважав її мертвою, а померлі, звісно, навіки залишаються родичами.
В те надвечір'я, коли вони з Лукою Вістовичем дотюпали з кіньми до Краснополя і біля воріт гражди їх зустріла усміхнена жона, Василько не відразу впізнав у ній Добронігу. Й не впізнав не тому, що жона була посивілою і повнотілою. Збила його з пантелику її усмішка на губах, та, власне, все її округле обличчя світилося доброю і спокійною ясністю. Він же запам'ятав Добронігу найвиразніше з того святвечора, коли вони обоє з Лютом гостювали в батька Чагра... запам'ятав пригніченою, покірливо-зів'ялою. Такою вона й жила довгі роки в його пам'яті.
— За що ненавидіти тебе маю? — спитала через хвилину Доброніга.
— Брат мій Лют...— почав було Василько. Доброніга вхопила його за руку, і йому здалося, що цим рухом намагалась перепинити гірку, зайву, може, течію спогадів; у тих спогадах багато пережитого, гіркого... смерть первінця від Люта. Однак жінка мала на увазі інше.
— Хіба ж, Васильку, був у тебе брат... той... — сказала майже пошепки. Він зиркнув на неї заскочено. Осяяне місячним промінням Доброніжине лице було суворим, мовби зорила на нього з старої ікони якась великомучениця. Василько понурився, здогадуючись, що жінка нічого не забула з минулого, і ждав, що зараз почне винити його, увесь Нагрів рід за свою знівечену молодість.— Хіба ж був у старого справедливого Чагра син, якого нарекли таким іменем? — Тепер вона не шептала, слова повнилися голосною безоднею. Аж дивно... як... чим черпає вона з безодні слова, що облиті ярим і свіжим гнівом, ніби й не прошуміли роки, ніби вона назавжди залишилась тією Добронігою, яка сиділа за Чагровим святочним столом і крізь сльози споживала вечерю.— Мислю, Васильку, що був хтось чужий-чужинецький не з вашого роду, той, що зрадив Галич і батько Чагр віддав його на суд містечанам. То чого ж ти тулиш його до себе, родичаєшся і навіть його вину береш на своє сумління, га?
— Одначе був Лют, Доброніго. І він — брат мій. Від цього не втечеш,— заперечив.— Найлегше сказати: зрікаюсь, найлегше вдати, що, мовляв, нічого такого в нашому роді не трапилося. Гадаєш, батько мій Чагр з легкою душею віддав Люта на суд людський? Пам'ять, голубко, це не старий каптан, який можна жбурнути в огонь і з нього лишиться купка попелу. Вчинки братів наших, вітців, дідів і прадідів, як сказав колись книжник Іван Русин, живлять нас або ж гордістю, або палять соромом. Та й ти, Доброніго, донині мучишся мукою, завданою тобі Лютом.
— Він сниться мені ночами,— поскаржилась вона по-жіночому довірливо. — Уже я і свічки ставлю в божниці за упокій його душі. Все 'дно не помагає.
— Коли б свічкою-требою можна було відкупитися від пережитого,— зітхнув Василько.
— А ти... ти як досі жив?
Він чекав цього питання і... не був готовий до нього.
— По-всякому,— відповів спроквола.— При князеві Ярославові сягнув висот. Чула, мабуть: куди ж, будівничий княжий! — посміхнувсь гірко.
— Чого ж кепкуєш з себе? — зауважила Доброніга.— Хіба нечесними стезями прямував до висот?
— Чесними,— відрубав Василько, відчувши нагальну потребу висповідатися,— Князеві города будував, храми; вітцевою сокирою і любов'ю власною до будівничої справи князеві честі доторочував. Отак... А в ту чорну годину, коли розгнуздана юрба палила Настусю, князь пальцем не кивнув, щоб оборонити нашу родину. Я тоді в Перемишлі був... думав: приїду до Галича і першим ділом спитаю Ярослава: "Як то сталося, княже, що віддав єси Чагрову чадь на поток і грабунок?" Потім остиг, зрозумівши, що єсьм сліпцем. Великі світа цього в скрутну годину забувають про малих; їм своя шкура дорога.
— Може, не зміг тоді боронити князь твою родину? Чув же, як воно заварилося.
— Тепер напевно знаю: не міг, Та жаль на князя ношу. Отут! — гупнув кулаком в груди.— Відтоді тримаюсь осторонь князів і бояр. Непевні вони, як болотяні "вікна".
— Князь не шукав тя?
— Мо', й шукав. Та звідки міг знати, що його будівничий сидить на краю світа в хижі над Прутом? Закоротка, либонь, княжа рука.
— Зате боярська досягла.
(Продовження на наступній сторінці)