Я ж до меча і до сідла не дотягнувся, бо замало жадати добичі й слави на бранному полі, треба для цього мати бодай здоров'я. А я... сам видиш — хворобливий, казка мого батька так і залишилася казкою. Я для того тобі це повідаю, щоб знав, звідки у моїх ямбах мечі. Це — відгомін батькової казки. А де, мій юний друже, мечі, де битви гул — там імператори... так повелось... хоч інколи вони й не бачать, як їх когорти здобувають перемогу.
Хилив голову Продром.
— То чому ж, піддавшись гребцеві спокусному,— напосідав суворо Русин,— співаєш їм славу? Ти вольний у своєму співі...
— Вольний? — блідо посміхнувся Продром.— Це так здається на перший погляд. Так, я відаю, що слава і добре ім'я поета здобуті мною не ямбами на честь василевсів... слава моя виросла з віршів, які припали до душі плебеям. Ти не один раз був свідком, як вони носили мене по площах, високо піднявши на руках, і ти видів, як вінчали мою голову вінками з мірти, плюща або ж з лавра...
— Тому й дивуюсь, що тим, котрі люблять тебе, не служиш вірно! — вигукнув запально отрок.
— Бо єсь-м людина, котрій потрібні хліб і вино, потрібна хламида, щоб накрити грішне тіло, і потрібна на рік жменя номисм, аби заплатити за оливу для світильника і чимсь обдарувати жінку, яка переспить зі мною ніч. Плебеї ж золота не карбують... на їх любові хліба не замісиш: золото карбують василе'вси. Ось тобі віз і перевіз — береги обітовані.
"Золото карбують василевси... Як усе просто і як страшно",— думав Русин. Прощався з Учителем мовчки, приголомшений його сповіддю. Мав у запасі силу силенну доводів, заперечень. Та чи переконали б вони Продрома? Безперечно, голитьба городська золота не кує, кують його тонкими кружальцями імператори, вони ж купують поетів, як купують чоловіки розпусних жінок. А може, розпусні жінки в порівнянні з продажними поетами — святі мучениці, бо не мають вони на землі опори — мужів, котрі б приносили їм хліб і вино. Поети опору мають — на вітцівщині ж стоять, на землі прадідів, і цього поетові досить, якщо він син цієї землі. Адже сказав Лукіан, що одне лише слово "вітцівщина" обертає боягуза в хороброго.
Роб Бавило очікував його, сидячи на східцях, обіч нього поблимував ліхтар.
— Проведу тебе, отроче, додому. Ніч темна, вулиці небезпечні,— й покривуляв попереду, освітлюючи дорогу, як і належить робу.
— Підожди,— Русин порівнявся з Вавилом.— Підемо разом, любо мені ступати з мужем, що походить з Русі.
— Добре серце маєш, Іванку.
"Іванку... Іванку..." Колись мама так кликала...
Бавило по дорозі нарікав на духоту, що й вночі не спадає, добродушно глузував з Продрома, який вивчив на свою голову Іванка — суддю. Русин жадібно ловив слова, мовлені мовою його матері, і подумки дякував небіжчиці, що навчила разуміти руське Слово і ним володіти. Він зачував у руській бесіді широкий, вільний плин округлих звуків, кола звукові котилися м'яко, музично, збурювали в серці сум за чимсь утраченим, викликали неясні жадання; кола толочили, здрібнювали гризоту про дболичність Продромову. І Йван просив Бавила, щоб розповів про себе і про Русь; Вавило повідав, що колись у Галичі найнявся гребцем на ладью купця Медухи. В Руському морі три ладьї з людьми і товаром проковтнула хвиля, Медуха з тієї розпуки у Царграді останню ладью пропив і на додачу підступно продав у роби вольних гребців.
— А був я тоді молодим, ладу залишив на Уняві-рі-ці... — зітхнув Вавило. — Таке в житті трапляється: полюєш сокола, а вціляєш у ворону. Думалося, що зароблю якийсь там срібняк у купця Медухи... Та менше з тим... А як же ти, отроче, потрапив поміж ромеїв?
— Як я потрапив? Ніяк... бо народився тут... маму мою малим дівчиськом привезли родичі з Перемишля, € десь на Русі такий город, стольний навіть. Приїхали мої дід та баба з княжною Іриною, донькою перемишльського князя Володаря, яку взяв у жони син василевса Олексія Комнина — Ісаак. Силоміць їх, певно, спорядили. Та не про мене річ, вважаю-бо себе ромеєм, тобі ж вельми дивуюсь: тридцять літ робом тебе кличуть, а роб, насправді, зостався в душі вольним чоловіком... вольним, бо не отупів від ницості, бо материне Слово не згубив на чужині, бо бігаєш мислями на Русь; мислі, як незримі нитки, в'яжуть тебе з вітцівщиною.
— Ет, — Бавило сердито гойднув ліхтарем, полумінь ліхтаря схлипнув і ледь не погас, — торочиш, небоже, бог вість що, красно слова укладаючи, гейби промовляєш до приятелів у саду Продрома. А я це просто розумію: мусить чоловік носити в душі якусь святиню, щоб мав куди забігти помолитися.
"Чуєш, Продроме, як розмірковує твій роб? Мабуть, якраз тобі цієї святині бракує? Тобі й іншим... бо ніби я сам маю свою святиню?"
— А отець твій, якщо знаєш, з яких країв? — питав тим часом Вавило.
— З Суздаля-города, — відповів Русин. Одне відповідав, про інше думав: "Боже, ніхто дотепер не цікавився моїм родом, не розпитував про краї, де корінь мій. Нащо тобі це знати, Продромів робе? Певно, маєш приємність від звучання назв городів: "Перемишль... Суздаль... Вони є частиною твого храму". І Русин повторив: "З Суздаля..." Замолоду він, переповідала мама, приблукав на Афон, щоб богові себе посвятити, але Афон його не втримав, батька манив грішний світ. "А світ великий, людей у ньому, як на торжищі... батько загубився поміж тисячами облич і я не запам'ятав його ні рисочки. Пригадую лише, що мама, коли малим був, цілувала мене в очі й приговорювала: "В тебе, Йваночку, очі, як у батька, сині-сині. Синім цвітом льон на Русі цвіте, синім..."
Цього спогаду Русин Вавилові не переповів, отрок дотепер не підозрював, що спогад живе у ньому, давнє зеренце втрапило на суху скибу і коценіло у ній вік, сьогодні ж несподівано скільчилося.
"Чи багато в мені нескільченого зерна? Хто скаже, що має вирости з нього завтра? — Русин печалився, що себе самого достеменно не вивчив,— Чому я нині судив Продромову дволикість... чому йти мені з кульгавим Вавилом легко... чому шукаю в собі того храму, про який говорив Вавило... чому замислююсь: імперія ромеїв мені мати а чи мачуха? Чому? Тому, що я лише починаюся?"
— Бідний ти, Йване...— дійшли до Русинової свідомості Вавилові слова.— Шкода мені тебе.
Іван ледь не розсміявся: диви, його жаліє роб. Якщо когось з них треба жаліти, то Бавила першого, круто з ним повелося життя, постарів у неволі.
Так і відповів робу.
Бавило призупинився.
— Правду мовиш, не солодко мені: тому вина в чару відлий, тому ноги помий, тому сад скопай, тому не догодиш і дістанеш сандалією в зуби. Не солодко, тим паче, що був я гордим, себе любив і поважав. Та повір — не поміняв би я нинішнє своє життя на твоє.
"Таки смішний цей Бавило. Чи, може, нещасний, бо хвалить свою ницість? Я про нього думав краще..."
— Бо хоч роб єсьм — вітцівщину однак маю. Далеко я від Русі, перекопані путі до неї, стежки додому позабував... та й пощо ті стежки, коли тут здохну, як пес? Але й коли здихатиму, то буду однак знати, що є і буде на світі Русь, не безрідний я. Хто ж ти єси, Іване, хто? — Вавило підняв угору ліхтар, світив Русинові в лице.— Яку землю назвеш вітцівщиною?
Удар був нечеканим і болючим, Вавило потрапив вістрям у рану, яка почала ятритися. Русин був готов крикнути: "Як розмовляєш зі мною, плюгавий робе?! Як смієш порівнювати себе зі мною, людиною вільною і просвіченою?"
Стримався.
"Спокійно, Русине, спокійно. Недавно ти судив Продрома, зараз тебе судить Продромів роб. Обороняйся, якщо можеш".
— Ромей я. Земля ця — моя вітцівщина,— одказав Вавилові. Одказав, правда, не дуже впевнено, пригадавши власні сумніви.
— О так, ти до ромеїв тулишся і вони до часу терплять тебе, до часу. Зрідка, правда, як ось нині, виштовхують з свого гурту і волають: гляньте, русин перед вами.
— Всім відомо: Єфстафій — словоблуд. Чи варто його слухати?
— Не слухай, синку, ні Євстафія, ні десятого, ні сотого. Приростай собі на здоров'ячко до дерева грецького, як плющ приростає до платана: безпечно і зручно. Одначе пам'ятай, що від цього плющ не стає платаном.
"Не стає, робе, не стає... Я над цим пробував міркувати і... злякався тих міркувань. Розумієш, люблю цю землю-її сади, оцей город гамірливий, оцих людей, люблю Продрома, вітчима свого Діонісія, люблю оці ночі, небо, море. А якщо люблю, то звідки беруться сумніви, чому, зрештою, не вибудую у серці святиню, яку має Бавило? Може, направду я перекотиполе без коріння і без пам'яті родової... куди вітер віє... А може — я таки русин... Адже не випадково зрадів Вавилові, не марно ж забилося серце, коли почув русинське Слово..."
— Не знаю я, Вавиле,— признався чи то робу, чи то самому собі,— здається, що люблю цю землю.
Деякий час йшли мовчки. Кроки гулко відлунювались у чорній тиші.
(Продовження на наступній сторінці)