Василько лежав і стежив за Мамою, що збирала зі столу ложки. Ось вона висмикнула з Діда кілька соломин, зв'язала перевесельцем ложки докупи і встромила їх у сніп. Так вимагав звичай: вона віддавала під Дідову опіку долі людей, котрі сьогодні з цих ложок вечеряли, віддавала і просила Діда, щоб рід, як ложки в його соломі, тримався купно і жив у злагоді.
Бідна Мама...
Чагр присунув жбан з недопитим медом і пив спрагло, тицькав корчагою в Діда й говорив:
— Красного я сина вигодував, правда, Діду? Такого красного, що хоч за ікону клади. Нема у нього окру-шини святої за душею... Вовк. Ех, мудро радили сусіди на Золотій Бистриці: а не пускай, Чагре, сина на торжище, дай 'му в руки чепіги, орало і свята землиця людину з нього виліплять. А я відмахувався, Маму слухав. Аякже, дитина на хліб заробляє, голову має купецьку, і нам попри нього полегшає. Полегшало, аж ув глипаках потемніло. Синок людей обдирає, вбогість множить... на батька ж прокляття сиплються. Що-м заслужив — те і маю. По справедливості.
Вівсяний Дід мовчав. На вікні чорніла миса, духи предків голотилися навкруж неї, споживали дванадцять страв, слухали Чагра і сумували: переводиться їх рід, ниціє.
Так гадав Василько.
Мама роззувала Чагра і просила:
— Доста, Чагре, журу коновками міряти. Іди спати... Чагр, погойдуючись, рушив до постелі. І тут під
ногою щось хруснуло. Коли ж старий захропів, Мама підняла розколоту ложку. Боже...
Чагрова це ложка, стара, щербата, Чагр привіз її з-над Золотої Бистриці. Іншим разом ніхто б нею не журився. Але сьогодні... коли ж хто сьогодні не втримає своєї ложки, якщо вона, не дай боже, ще й розколеться — то це чорний знак. Він означає... Ні, подумати страшно, Морена щурить вуха під вікнами.
На "маланці" і на "василю" — житніх хлібинах скапували свічі. Тепер ніхто не вештався по світлиці, всі спали, однак свічі далі поморгували, Мама знала, що в хижі літають духи предків... духи предків б'ються у тузі, віщуючи комусь смерть. Кому?
Мама впала навколішки перед столом, звела руки до Діда, гейби на чоловій стіні не висіла ікона бого-матері, і, як її далекі роженшр, прошептала:
— Рятуй нас, колядо!
Гасли свічі.
III
Із "Хронографа" слова:
"Я запалив свій світильник, запрягся у ярмо добровільне, солодке серцю моєму, і кладу скибу від Галича до Суздаля...
Де Суздаль далекий, а де Галич під Горбами, між ними лягли путі, що седмицями і місяцями вимірюються, а проте близькі вони і рідні, як дерева в одному саду".
"Вересня, другого дня, літа 1149-го вокняжився у Києві Юрій, син М он о махів, званий на Русі Долгоруким. Волость Київську розділив він поміж синами: Ростиславу дав Переяслав, Андрію — Вигигород, Борису — Бєлгород, а Гліба та Мстислава залишив на землях Суздальських і Ростовських. Справді довга рука в князя Юрія, мужа вельми веселого, до трапез охочого.
1 послав князь галицький Володгімирко боярина свого великого Ізбігнєва Іванича до Юрія з словами: "Дійшла до Галича вість, що ворог твій' Ізяслав Мстиславович волинський просить у зятя свого короля угорського Гейзи, а також у свата Болеслава Ляцького, Андрія Чеського та Владислава Шльонського воїв, щоб тебе з Києва вигнати, а мене з Галича".
Промовчав-бо Володимирко, що, ставши волосте літом над Галичем, Звенигородом, Перемишлем і Теребовлею, витребовував в Ізяслава волость Погоринську. Мислив він при допомозі Юріевій державу свою зміцнити і розширити подібно, як Юрій свою.
Долгорукий, зачувши про Ізяслав о ву змову, взяв сипів Ростислава і Андрія, пішов з Києва на Волинь. З ним дружини пересопницького та чернігівського князів. Володимир галицький відступив аж до Шумська.
До брані однак не діцшло: ляхи та угри — союзники 1зяславовіу збоявшись могуті Юріевог, просили Ізяслава учинити з Юрієм мир. Радили йому: "Хай Юрій тримає Київ і города, що до нього належать, а ти маєш Володимир і Луцьк. На цьому й помиріться". І пішли з Русі...
Юрій тільки цього й ждав, про мир він не думав* бо велику ненависть носив на Ізяслава. Велів він синові Андрію взяти коп'ем Луцьк. Ізяслав, принизившись, просив у Володимира галицького заступництва. І був мир... хоч кажуть на Русі: мир тривав до брані, брань — до миру.
Галич зустрічав вершників навстіж відчиненими воротами. Биричі на ходу зіскакували з сідел, кидали поводи конюхам і квапились звідомити княжого огнищанина-стольника Судислава, що градські та окольні бояри нині після полудня прибудуть, як велено, на різдвяний пир до князя Володимира Володаревича.
Князь же Володимирко, як на гріх, підупав здоров'ям: поколювало біля серця. Він лежав у світлиці і слухав, як син його Ярослав читав книгу про діяння великого Олександра Македонського. Книга було стара, пергаментні сторінки на краях лоснилися, обклад витерся і порудів, срібло на ньому почорніло. Але з усіх книг Володимирко шанував її найбільше, навіть брав з собою в сто коди, і тому тішився, що син гортає сторінки бережно, а слова вичитує побожно.
Любив князь Володимир свого одинака, хоч і не виставляв напоказ, прикриваючи її суворістю; суворості в ставленні до сина вимагав і від Ярославових наставників: вуя Ратибора, печатника отця Остафія, котрий учм% княжича книжної мудрості, та писця Радила, що товмачив Ярославові мови чужоземні.
— Пещене дитя,,— говорив, бувало, Володимирко вчителям,— звикає до легкого хліба. А князь на Галичі — ратай. Сто потів з нього ллється. По собі знаю. Хай і син до цього буде готовий.
"Та чи не занадто Ярослав книги вчені обожнює, до книг горнеться радше, аніж до меча. Не далі як позавчора Ратибор знову жалі викладав: бунтує Ярослав у полі проти ратної науки. А даремно.— меч — усьому голова. В мене мечів замало, ворогів — хмара, тому мушу хитрити, словом блудити, інколи хрест цілую, що більше меча не підніму, а поцілувавши, берусь за старе. І так безперервно*.
У грубці, що виблискувала в куті муравними кахлями, пирхало і сичало дубове поління. Крізь вікна, високі й вузькі, двома перестиглими снопами падало на долівку сонячне проміння. В міжвіконному простінку перед іконою Георгія-воїна жовтим лататтям блимала лампадка. Чолова стіна красувалася черленими щитами, перехрестями мечів, списів та корогов, які колись служили Ростиславичам.
— Ти градських мужів теж на пир кличеш, отче? — спитав Ярослав, помітивши, що батько не слухає його читання.
— Так,— відповів Володимирко. — А чому питаєш? Отрок зам'явся.
— Незвично якось. Не пригадую, щоб ти досі гостив їх у себе.
"Не пригадуєш? Бо обходився без них. Тепер потреба настала. Мало в мене мечів..." — лежало в князя на язиці. Однак сказав зовсім інше:
— Князь усім людям у своїй землі вітець.
Ох, доле осподарська. Синові рідному правду не каже.
У княжу світлицю просочувався гомін великого дворища: десь кінь заіржав, як у сурму протрубів; у гулкому переході вартовий гридень черкав об кам'яну підлогу мечем, мовби розмотуючи довгу струну; за стіною челядь погрюкувала столами та лавицями, лагодячи трапезну і гридницю для прошених гостей.
"Не тільки син мій, двораки теж дивуються, що кличу на пир старійшин рукомесних братчин. Судислав-столь-ник моїм словам не повірив,— припімнув князь учорашню бесіду з огнищанином.
— Не випадає, осподине, того... кахи... гостити в себе простих людей.— Згорблений у поклоні низькому, огнищанин помигував на князя допитливими очима.
— Мені краще, Судиславе, знати, що князеві випадає. Та й не прості це люди — старійшини.
— Та хіба я що... я нічого... Але якось воно...
— Я велю,— розсердився князь.— Для старійшин накрий столи в стравниці, боярам моїм — у гридниці. І гляди, щоб у мисах не бракувало печеного і вареного, а в корчагах — доброго вина і меду*. Іди.
— Іду, осподине. Твоя воля — закон". Ярослав нині допитувався:
— Чому раніше "дітей своїх" у терем не кликав? "Багато хочеш знати, сину. Йшов би ліпше геть звідси, бо замолоду скуштуєш, який у князя гіркий хліб. Ще знеохотишся дочасно,— відповідав подумки Володимирко. — Зрештою, сиди. Княжити теж треба вчитися, звикай. А щодо простолюду... усіх тих старійшин, то не з добра їх кличу. Мушу. Чи, може, пир таки відкласти? Несподівано, мовляв, князь заслаб... хто осудить? І що я виграю? Не нині — так завтра стежки до старійшин доведеться топтати... потрібні мені зараз старійшини".
Князь узув чоботи, пройшовся по світлиці. Мовив:
— Видиш, Ярославе, вчимося ми не до старості, а до смерті. Печатник Остафій радить сісти за стіл з старійшинами братчин, випити з ними чару, приголубити. Мужі градські на терезах простолюду важать багато, і цим треба розумно користатися. Особливо тепер.
— Яка є потреба нагальна?
"Признатись тобі? Промовчати? Різні є причини. Перша з них..."
Про першу відкрився синові:
— Скарбниця моя спорожніла... думаю податі збільшити, а люд і без цього ворохобиться.
(Продовження на наступній сторінці)