Ярославу було байдуже, що робити; його не цікавили бояри; був повен ревищем людським і вогнем кострища; був повен білизною Настусиної сорочки, що так свято і чисто світилася на купі дров. А мо', не біла то була сорочка., мо', біліло крило лебедине? О-о, обвуглилося, почорніло крило. Зникло. Пустка... Дим... Навкруж пустка... і в ньому теж. Настусине кострище випалило в ньому світ.
Коснятко простягнув Осьмомислу його ж таки меч. Князь довго не помічав простягнутої руки, аж поки боярин не торкнувся його плеча.
— Візьми,— сказав Коснятко.— Я вертаю сьогодні твій меч і будемо рахувати, що ти повернув мій, відібраний у Кам'янці. Разом з мечем вертаєш статки мої... і вотчини великих бояр. І мислю я, що гнів свій зміниш на милість, щоб знову ми сиділи в гридниці й думали про добро Галича.
— Пощо він мені? — очуняв Ярослав.— Пощо? — Щільніше притулився до спинки стільця, мовби хотів відсахнутися і від власного меча, і від бояр, і від цілого світу. Справді, пощо йому меч або й цілий світ, коли в тому світі нема Настусі, коли розбиті його далекоглядні надії.
Аж тепер пережита напруга й збудження відізвалися в ньому: боліло все тіло, в голові клубочився туман, повіки злипалися. Йому здавалося, начебто чоботи, чре-вії, шкуряки з усього Галича толочились по ньому, ламали хребет, ребра, виймали душу. Тут, у гридниці, вже не сидить грізний князь Ярослав Осьмомисл, котрий залізними полками підпер Горби — гори Угорські й перегородив Дунай... сидить тут його подоба, личина, тінь. Душа ж полетіла за Настусею.
— Меч — сила княжа і влада, мій осподине, — торочив сумирно й терпеливо Сірославич.— Ми далі хочемо ходити під твоїм мечем, яко діти твої. Щоб було так, як було завжди. Ми не пам'ятаємо учиненого тобою зла, бо не винен єси... був ти заворожений чарами відьомськими. Ти теж не тримай за пазухою камінь. Не ми, бояри, причетні до того, що сталося. Народ так вирішив... Ти винен сам... спустивши чорний люд з припону.
"Ну звичайно, вони не винні. Вони в Настусине кострище не кинули патичка. Це чорна робота. Винні, отже, чорні люди, ціла земля, яку я установлював, для якої жив. Для кого... для чого тепер житиму? Ха-ха, а я ще виколисував надію разом із Суздалем установлювати по-новому Русь. Минулося... все минулося. А що ж лишилося? Ах, ніяк не пригадаю, що лишилося... а треба пригадати, бо інакше життя не матиме ніякої мети".
Син...
— Де син мій Олег?! — спитав нарешті князь.
— Заспокойся, мій осподине,— лагідно відповів Коснятко.— Ми не єсьмо звірі, не дикі смерди. Вчасно подбали про безпеку Олега. Його повезли під надійною охороною до Бубнівської обителі, хай там перечекає у тиші.
— Правда? — все ще не вірив почутому князь. Мо й справді бояри до нинішньої ворохоби непричетні, це чернь невдячна підняла руку на свого волостелина?
— Істину мовлю. Як правда й те, що послано нині до Ляхів від твого імені по Ольгу: хай вертається з сином Володимиром.
— Спасибі.
— Нема за що. Ми піклуємося про мир у твоїй родині. Ти високо сидиш на золотокованому столі, здалека тя видно. Тому обіцяй нам, заприсягни і підпиши грамоту, що будеш жити з княгинею Ольгою в згоді. І цілуй хрест, що стане в Галичі по-старому.— Костянтин Сірославич кивнув пальцем печатнику Яну і той приблизився до князя із наперед затовленою грамотою.
Записав Іван Русин:
"Седмицю по тому, коли спалили Настусю, покликав мене князь Ярослав до себе і сказав:
— Бачиш, що содіяли зі мною галичани, яку рану смертельну нанесли. Ти вчив мене, мудрий книжнику: будь добрий і милосердний до людей малих. І я слухав тебе: я для них учидлища відкривав... я для голодних відчинив свої житниці... я для них будував города і храми... я беріг їх синів, щоб не падали вони на полях брані... я бояр своїх гамував, щоб не закабалювали смердів. А що-м дістав, замість дяки? Кострище страшне на Золотому Току? Боже, боже, скільки років ходив я сліпим, голублячи вовків, яко ягнят. Відповів я йому:
— Найлегше сильному звинуватити слабого. Чи винні вівці, що потолочили твоє жито, коли їх сюди спрямували пастухи — бояри твої? А ти перед боярами скорився. Де ж полки твої залізні? Знаю, відповіси: "Я воював з боярами". Але воював ти з ними тайно, печатника Яна слухаючи, а треба явно — і боготворив би тя народ.
— Не хочу слухати про народ. Це плем*я смердючих робів, — мовив мені князь.
— Ти їх ніколи не любив... Ти любив себе. Загоспода-ровуючи землю — про сліди для історії дбав та про власну вигоду.
— Може, й так. Нема в цьому, гадаю, нічого лихого. Та не про це тепер... Треба хіба про помсту думати...
— О певно, це найлегше. Для цього в тебе навіть сила знайдеться. Твій вітець за один день, помсту воздаючи, стяв п'ять сотень голів, ти ж іди по злочинному шляху далі: каменя на камені не залиш із Галича. Прославишся тоді во віки віків, слід твій заплюють прокляттям. Бо ж цілу землю не сплюндруєш... а коли й сплюндруєш, то залишиться на ній близна від твого меча.
І розійшлися ми незадоволені один одним, як вороги". Писав Іван у "Саду" своєму:
"Обіцяв князь: я збіжжя дам голодним, ліси мої відкриті для сокир — рубайте хижі. Обіцянка князева вмерла разом з Настусею; кибіть рожанця твого, осподарю, бояри поламали, ослабла тятива.
Думаю про кибіть твого духа, княже".
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Настусе, страднице великоока, чесна жоно, за тобою плачу кервавими сльозами, як за сестрою, як за Любаною своєю, як за молодістю, що відшуміла; плачу і докопуюсь первопричины твоєї смерті.
Ти вийшла з пущі Тисменицької, з глибин Русі ратай-ської і сіла побіч князя; вбили тя, сестро, не за те, що сіла, і не за те, що любила, а за те, що вийшла з глибин. Глибини-бо завжди лякають".
Писав Іван у "Саду" своєму:
"Ненавиджу від сего дня вогонь; не той вогонь ненавиджу, що гріє всіх убогих, що путнику у пблі доточує життя; ненавиджу вогонь, який у попіл обернув грамотку княжу, в якій нагадано боярам і купцям: "Вольних у рабство не маніть, не множте закупів і рези не лупіть".
її спалили у гридниці князевій на пиру бояри, сам князь, без кибіті зоставшись, грів руки над смрадним вогнем.
Ненавиджу вогонь, чий дим смердить ярмом; і кличу я вогню на цей вогонь: спали його, божественний, дотла".
V
Княгиня Ольга покидала Галич...
Княгиня, щоправда, покидала Галич не один раз: двічі її вози викочувалися з Німецьких воріт і стелилася їм дорога на захід.
Тепер покидала Галич востаннє і назавжди.
Коли возниці впрягли в хомути коней, а челядь двірська винесла на вози з покоїв княгині-матері останні коробиці та клунки, вона прийшла до його світлиці. Ярослав сидів за столом, підперши голову рукою, і вдавав, що його не обходить ні її від'їзд, що заповнив Дитинець тривожним гулом і перешіптуванням, ні оця її поява. Навіть пози не змінив. Хотів цим, мабуть, сказати княгині, що між ними все переговорено. Вона підступила до нього близько.
— їду я, княже й мужу,— прошепотіла.
З-під вій князь міряв її високу і таку ж, як замолоду, худу статуру. Обличчя мала жовтаве, тоненька суха шкіра на вилицях блищала, як навощена, попід очима й на лобі сіклося павутиння. Очі світилися, як у давнину, чорним вогнем, і вогонь той ані не грів, ані не запалював. Як вогник на межі. Осьмомисл з ненавистю подумав, що княгинині очі тупі, як у риби. Зате руки її безперервно ворушилися, бігали по чорній одежі, мовби вищупували рубці й латки; пальці її то спліталися в клубок, мучилися в тісноті, то враз розчіплювалися, щоб знову вищупувати рубці, повзти по одежі.
— Іду я,— повторила Ольга.
Він навмисне потягнувся, позіхнув.
— То їдь, — вимовив недбало. І тут же, забувши роблену байдужість, додав з серцем: — їдь, якщо надумала так... якщо ніякий корінець не в'яже тебе, як пуповиною, з Галичем, то — щасливої дороги.— Билися в ньому, змушений був собі признатись, два соколи: один сокіл білий, а другий — чорний. Котрийсь з соколів означав полегшу. Так, так, тепер йому стане легше, не буде день при дні мозолити очі жінка, котру ніколи не любив, котру ненавидів і часто завдавав їй болю. Вона платила йому тією ж грошвою: мучила підозрами, жалила скаргами, укорочувала вік змовами, поки цими паль-цями-павуками не вирвала з нього серце. Тепер там, де повинно бути серце, зіяє яма, наповнена чорним застарілим болем.
Котрийсь з цих соколів означав жаль, бо таки прожив з Ольгою довге життя, а це щось та значить. Чи значить?
— Нічого мене з Галичем не в'яже, — відповіла врешті княгиня.— Не любив мене твій стольний град. Люди не любили... ніхто.
— Любов красна взаємністю. Не про це тепер нам розмовляти, Ольго, але висповідайся наостанку: чи любила когось у своєму житті?
Вона довго мовчала, схиливши голову на груди. Руки її заніміли на золотому хресті, що висів на грудях.
— Хіба, може, дітей? — згодом відповіла спроквола.— А може, й ні. Якась черства душа в мене. Чи винна я в цьому? Буду в обителі гріхи черствої душі покуту-вати-відмолювати.
— Могла б і тут. Монастирів і в Галицькій землі доста. Пощо труситись на возі аж на другий край Русі — у Суздаль залісний?
Жалів її. Жона ж бо...
— Не буде тут мені і в схимі спокою. Пам'ятають тут Чагрову доню, не заросли сліди моєї причетності до її смерті. Ти перший пам'ятаєш, ти живеш пам'яттю про неї.
(Продовження на наступній сторінці)