Ой княже Ярославе, встань із ложа і припни меч.
Бо в келії ігумена Святоіванівського монастиря гострить на тебе ніж Костянтин Сірославич; бо виплітають на Настусю кріпке мотуззя; бо напоєна сонним зіллям дружина в Дитинці; бо зрадив тя, княже, понизянський тисяцький Денис; бо зібрав Коснятко у монастирі триста воїв боярської дружини; бо заслано потайно в Дитинець боярських людей, котрі ждуть-чекають умовного знаку, щоб відчинити ворота; бо куплений боярами старійшина братчини перевізників Авдій Сом... Куплено його й доручено привести світанковою порою на Золотий Тік людей нечесних, ледацюг, пияків.
Ой не спи, княже! Бо недурно пущено чутку про диявола, бо недурно нарекли Настусю відьмою. Бо Галич сьогодні не спить, а печатник твій Ян запечатав уста печаткою, а вуха залив смолою: і німий, і глухий, і сліпий.
Устань, Ярославе!
Пізно.
Осьмомисл пробудився від гамору в сінях-переходах. Десь задзвонив меч, хтось скрикнув, хтось хрипів, хтось упав, як сніп. Тупіт. А хтось рвонув двері ложниці. Настуся не почула, вона ще ніжилася в голубій казці, аж поки в ложницю не хлинула юрба драбуг.
— Як смієте! — скочив князь на рівні ноги й пошкодував, що звечора не прихопив з собою в ложницю меча, Не міг відразу второпати, як у ложницю волостели-на вдерлися чужі люди. Це що? Ворохоба? Змова?
— А сміємо, княже! — Кілька напасників впали на нього, як шуліки, і скрутили руки. Інші здерли з Настусі більчачу ковдру. Вона простягнула до них руки, мовби давно очікувала непрошених гостей.
її усмішка, спокій вразили напасників; вони відскочили від ложа й, певно, аж тепер повірили, що мають до діла з відьмою; це тривало коротку мить, поки не збороли в собі страх перед жіночою усмішкою. У наступну ж хвилину в'язали її білі руки. Ярослав просив:
— Гей ви, чиніть зі мною що хочете, а її не рушайте. Вона свята! — І бив у розпачі ногами, головою. Це мало помагало: сила в драбуг воляча. Його кинули, спутаного, на ложе, а Настусю повели. Вона на порозі оглянулася. Крізь пелену шалу, що межував з божевіллям, крізь регіт напасників Ярослав Осьмомисл побачив її тихі лагідні очі й почув її голос:
— Все на світі має свій початок і кінець. Наше щастя, гостю, теж скінчилося. Прощавай.
Він поривався до неї.
А десь на другому кінці переходів поривався до матері княжич Олег:
— Проща-ва-а-й, матусю!!!
І обірвався його крик, як у криницю впав. Власне, його заглушив рев, що аж тепер долинув до свідомості князя... Рев товпища боярського на Золотому Току.
— Ві-дь-ма-а-а-а!!!
IV
її вивели на ґанок.
Вона стояла в довгій білій сорочці розхристана, обпльована, посинцьована й дивилася на сонце, що вставало в тому боці, де Тисмениця; сонце було схоже на велику дозрілу грушу, окутану сизим димком туману; сонце ще не гріло, його промені тільки барвили Галич на червоно; Настуся теж стояла забризкана краплями холодної червені... холодної, а хотілося б дрібки тепла. Тремтіла вся.
— Відьма! Відьма! — стогнали, біснувалися, сукали кулаками й вимахували дрючками бояри на Золотому Току. Були тут і прості люди, збаламучені попами. Настуся ковзала поглядом по обличчях, шукала знайомих і на свій подив не знаходила. Виглядало, що Галич за одну ніч почуженів, запрудився людьми незнайомими, прийшлими.
— Відьма! На вогонь Ш На вогонь сім'я дияволове!
Передні ряди, підштовхувані задніми, напирали на ганок княжої палати, на Настусю. Вона думала, що її заливає брудна піна. Хвиля піниста відразу відкочувалася назад, як тільки-но донька Чагрова рухом голови відкидала з лиця волосся або ж пробувала увільнити від мотуззя руки. Вони боялися її; вони повірили святим отцям з монастирів в її відьомське чаклування, і кожен Настусин рух був сповнений для них тайних небезпек. Приголомшені примарою голоду, страхітливими чутками, оповідями про диявола, хмільні від випитого дармового монастирського та боярського вина, люди з самісінького дна Галича вірили, що досить їй шепнути слово, щоб перекинула їх у вовкулак. Усі біди теперішні, минулі й майбутні уособлялись в цій вродливій немолодій жінці. Тому прагли чимдуж її спекатись, спалити... бо ж палили колись предки подобу Морени, рятуючись від лиха.
— На вогонь! На во...
Там, за плечима передніх... за плечима бородатих мужів і пащекуватих жон виростало кострище — гора сухого ломаччя, дощок, поколених бервен, пак Ілля, околотів; кострище зводилось над товпою, як гора. Настуся уже змирилася з страшною думкою, що мусить зійти на неї. По-первах, коли її виштовхнули на ґанок і в обличчя дихнула людська зненависть, вона трепетала, як у саку риба, і ще на щось сподівалася. Бо ж ще вчора ці люди співали їй осанну і гордилися, що вона, їхній пагінець, сіла поруч на столі з князем Ярославом Осьмомислом... гордилися і ждали від неї помочі. Вона ж пам'ятала, з якого роду походить, як могла і як уміла полегшувала його, роду, долю. За нею була сила: дружина княжа, полки, численна челядь, міцні ворота, ковані двері... і була, нарешті, її любов до гостя. А нині сила лежала прахом, і вона, Настуся, одна-однісінька стоїть проти раптово навороженої товпи. їй треба щось сказати... може, треба молитися до товпи, пояснити, що в їхньому лихові вона не винна, що, окрім добра, нічого їм не жадала... що сьогодні биричі повезуть по боярських і монастирських вотчинах грамоту Ярославову: "Відчиніть голодним житниці". Але навіщо зайвих слів?
Вона ж не перекричить товпище, ніхто її в натовпі не почує, глухі жадають її смерті, мовби направду в її смерті знайдуть для себе порятунок.
Ну й хай...
Нею заволоділа байдужість.
Якщо вона тепер чогось боялася, то тільки за життя Ярославове й синове. Настуся навіть зраділа, що її смерть, може, перепинить дорогу смертям Ярослава і Олега. Чулася винна перед гостем... перед галицьким людом. Хто знає, можливо, вони мають рацію... може, таки направду вона завинила, що полюбила князя? Донька смерда і князь... гріх... кара...
Обривки, клапті думок...
— Відьма! Відьма!
"Я відьма, бо любила! І була любима. Боже, чому не зглянешся наді мною? Я ж хотіла щастя, звичайного жіночого щастя. І через те я грішна, що була щасливою? Була... Розкололася на скалки моя голуба казка".
її вели до кострища.
Диво, але тепер галичани притихли, розступаючись перед нею шанобливо.
"А може, ніякої казки й не було? Я сама її вигадала, так зручніше було жити; казка голуба — це забо-роло проти щоденних страхів: боялася за Ярослава... боялася за сина... боялася бути отруєною, зганьбленою, розлюбленою. Вічний страх. А казку — голубу голубінь я виплела, щоб нею прикритися, як щитом! Досить! Я дорого платила за своє щастя".
її кинули на коліна й примотузили за руки до сто-яка-бервена.
"Нащо мене мотузите... не втечу... крил не маю", їй зав'язали очі хустиною.
"Від кого зав'язуєте? Щоб не уздріла власної мученицької смерті? О, які ви добрі. Чи, мо', лякаєтесь моїх очей? Марно. Я однаково вас не бачу... вас нема... на Золотому Току пустка... ввесь світ спорожнів. У тому світі є тільки вікно у ложниці... може, там Ярослав... чи живий Ярослав? Хоч би востаннє глянути на нього".
А побачила перед тим, як зав'язали їй очі, брата Яна біля ґанку. Княжому печатнику бояри тицьнули смолоскип, штовхнули в плечі й повеліли:
'— Іди. Підпали.
— Під-па-ли-и-и-и-и!!! — вторило товпище.
І боярин Ян, озираючись, як загнаний вовк, поніс вогонь до кострища.
Ще хмільний натовп галичан жбурляв на хвилі Ликви прах Настусі, ще в куті біля ложниці не охолов труп вірного соцького Степана Троянича, а вже Ярослава Осьмомисла, звільненого від пут, умитого й одягнутого в черлене княже корзно, великі бояри Лука Дитятич та Григорій Молобогович вели попід руки до гридниці.
Вели поважно, шанобливо... так колись вели на Га-личську могилу.
"Увесь час вели мене боярове попід руки, як сліпця,— кволо билася, як поранена чайка, думка в посивілій голові.— Я спробував позбутися проводирів... Одних позбувався, інших випещував, а вони всі однакові. Тож на кого міг опертися? На простолюд? Невелика честь бути князем над простолюдом. Хоч... я прагнув увійти в його купальське коло. А навіщо? Івана Русина слухав, Настусю? Слухав — не дослухав... Робив — не доробив. Зупинявся на півдорозі... Половинчатий я... І за це покараний".
Молибогович ногою вдарив у важкі двері гридниці.
— Встати! Князь іде! — гукнув з глибини гридниці, звідти, де під чоловою стіною височів золотокований Ярославів стіл, Костянтин Сірославич. Бояри, що сиділи на лавах уздовж стін, зустріли князя низьким поклоном: пальцями правої руки сягали своїх сап'янців. Був це знак покірливості.
Ярослав не здивувався ні цій удаваній покорі, ні великим боярам, серед яких були й ті, котрих він звелів кинути в поруби, ні печатнику своєму Янові, цілому й здоровому, ні тисяцькому Денису, ні навіть Костянтину Сірославичу. Вони повинні були сюди прийти після того, що скоїлося сьогодні... для того, власне, воно й скоєно, щоб великі бояри повернулися у княжу грид-ницю.
Коснятко, суворий і сумирний, рушив князеві назустріч; полою каптана змів із золотокованого стола пил.
— Сідай, княже, на отчий стіл.
(Продовження на наступній сторінці)