Воєвода зустрічав князя бучно, повелівши бити в бубни та сурмити в труби й ріжки. Вої, вишикувані в два ряди перед наметами, вітали князя криками. Голубий стяг з вишитим на ньому сонцем — знаком земель Пониззя — хилився долі... мовби хилився у покорі. Ліс списів погрожував небові сотнями жал. Чи небові? Може, погроза призначена йому, Ярославові? Він оглянувся на свою дружину, заковану в лати угорської та німецької роботи, для яких списи не були страшні, і безпечно зійшов з сідла. Слідом за ним ішов Сірославич... ішов гордо, бундючно, немовби вернувся з-під Виш-города з переможними знаменами. На його обвітреному обличчі не було ні подиву від раптової появи князя, ні страху. "Невже не здогадується, чого я тут?"
— Скажи їм щось, осподине,— промовив Коснятко, приховуючи глузування.— Вої охоче послухають свого князя.
— Я не думаю, воєводо, що конче їм треба слухати те, що для тебе призначене,— князь обпалив Коснятка гнівним поглядом.
— Чого ж? — хвацько підкрутив вуса Костянтин Сірославич.— Нема в мене таємниць від воїв. Я батько їм — вони мої діти.
— Слава воєводі! — тут же вибухнуло громом на правому крилі полку й покотилося оболонню. Ярослав, спершись на меч, ждав, поки вигуки вщухнуть. Звідси, з піщаного горба, було йому видно ввесь полк, кожне окремо обличчя, древко списа й випуклі груди щитів; черлені щити мовби відгороджували князя від облич, і він ніяк не міг до них доступитися, щоб поглянути зблизька у вічі й дізнатися, скільки щирості в їхньому славословії воєводі.
І через те мучився; від муки аж горбився. Чомусь уявив, що стоїть перед цілою Галицькою землею, усім видний, кожний міг почути його слово і міг побачити його найменший порух; тут він, як на Голгофі; а за Голгофою тонкий чорний пояс мокрої ріні, стрічка лінивого Смотрича і біла крутизна лівого його берега. На якусь мить князя огорнула самотність, незрозумілий щем, і цього настрою не проґавили цупкі очі Косняткові. Ой, нелегко буде князеві розмовляти з ним перед полком, полк у його, Коснятковій, волі, коли щось...
— Я слухаю, осподине,— нагадав він про розмову.— Починай. Та затям: мене образиш — на честь воїв посягнеш. Будь, отже, обачним.— Полк принишк, знітився од його зухвальства. Всі ждали, що князь зараз навідмаш вдарить боярина нагайкою; передні, мабуть, замітили, як хруснув у Ярославовій руці черенок нагая. Одначе Ярослав лагідно поплескав Коснятка по плечу.
— Видите, скільки буєсті в мого воєводи? Свого князя уже не шанує... того, який обсипав його милостями... того, який поставив його на чоло усіх полків галицьких? — Ярослав говорив упівголоса, він мовби скаржився воям, і це дивним чином відразу приблизило його до них. У передньому ряду уже не помічав байдужих очей; черлені щити гейби розступилися, і вої прийняли його у свої ряди.— А все від гордині, братове. Слава ум йому запаморочила, бо таки направду многих ворогів побив на полях ратних. Та тільки слава пошанівок любить; вона, як хустина бобряна біла: кинеш у багнюку і вже вона ганчіркою стала, придатною хіба для обтирання чобіт.— Ярослав передихнув, прислухаючись. Оболонь німувала.— Отож посилав я вас із Сіро-славичем на поміч волинянам... князеві Мстиславу не
—
для забави. І мені, і вам, і всій землі нашій не байдуже, хто сидить на київському столі — ворог чи друг. Згадаймо, річки крові пролито братньої при батькові моєму Володимирі, коли Київ ворогував з Галичем. Воєвода Сірославич забув, певно, що його вітець теж упав під Теребовлею у січі братній. Не відаю, як він пояснив вам, братове, відступ з-під Вишгорода, але Волинь мовить: "Галичани в рішучу хвилину встромили нам у спину ніж. Ганьба впала не на одного Коснятка, кожного з вас затавровано, Руссю поговір котиться: увесь Галич зрадливий".
— Не про лихе я мислив,— воєвода підняв угору обидві руки.— Не про лихе! Князь наш, відомо, красно-уст, з миші коня зробить, і ви повірите. А я під Виш-городом по-простому, по-вояцькому розсудив: "Що ми, галичани, загубили на полях київських? Яка користь від того, що вишгородські заборола зросимо своєю кров'ю?" Хіба не ти говорив, княже, коли дарував мені гривну чолового воєводи: "Даю тобі меч, Сірославичу, та вважай, щоб він марне не проливав руської крівці".— Коснятко побагровів, слова жбурляв люто, голосно, і повинні вони на терезах воїв заважити більше, ніж князеві, бо й найхоробріший з воїв не бажає вмирати. Це головне, за це треба триматися... і полк стане на мій бік. — Я ваші життя щадив, вої. Мене б довіку пекли сльози удів ваших і сиріт на Пониззі.
Між рядами шелеснув вітерець. Сподобалась воям сповідь Косняткова.
— Ех, воєводо, воєводо,— хитав Ярослав докірливо головою.— Не сподівався я від тебе. Пощо блудиш словами перед тими, яких назвав своїми дітьми? З ними ти йшов, може, на смерть, а життя їхні, про які тут розписуєшся, і честь їхню вояцьку продав за триста срібних гривен.— Князь випростався. Вовка загнано в пастку... вовк почне гризти залізне пруття, вертіти хвостом, вищирувати зуби — дарма. Дарма, бо понизянські вої враз збурлились, оболонь вирувала: де ж це бачено, щоб воєвода продав полк за триста гривен?!
— Брехня! — Коснятко лунко вдарив по ножнах меча й глипнув крадькома на праве крило, де стояла сотня його особистої сторожі. Досить йому подати знак і... І нічого не вдіють сто мечів супроти дружини княжої та понизянського полка. Його таріль на терезах спорожнів, княжий заважив більше, і тепер не про посоромлення
16 р ФСД°Рів 481
князя треба думати, як здавалося спочатку, а якби самому викрутитися. "Не треба було викликати князя на прилюдний поєдинок. Гординя справді мене заїла. Та хто міг припустити, що ябедники Ярославові вивідали про потаємне? А може, звинувачення князеві голослівні... щось чули ябедники й не дочули?" — Я вимагаю доказів! Очорнено мене!
Ярослав почувався у сідлі. Ще ворог його стояв з вищиреними зубами, ще меч Коснятків важкий відтягує черес... ще меч той міг зблиснути в повітрі. Але то судоми. Коснятко лежить повержений на піску.
— Коби очорнено,— сказав з жалем князь,— коби... Не втрачав би я тоді хороброго воєводу. Мене ж бо ти знаєш: сім разів відміряю — один раз відріжу. Докази, Костянтине, маю. Ось тут, — тицьнув він рукавицею в ряди воїв,— є люди, котрі бачили, як уночі приходили до тебе посланці з ворожого стану, як змовлявся ти з ними, як гривни рахував і як грамоту підложну від мого імені для князя Мстислава писав. Кликнути їх?
— Не треба, — зів'яв Коснятко. Він уже не бачив, як княжа дружина, обступила щільно його сторожу. — Ти переміг, Ярославе. Що хочеш від мене?
— Меча твого,— процідив князь.
— А якщо не дам? — Коснятко пружно відскочив убік, голий меч блиснув у його руці. — Удар мій важкий.
— Не посмієш, боярине. Хочеш жити — не посмієш. Глянь доокіл — один ти як перст,— сміявся князь.
Коснятко озирнувся. Справді, він ціпенів на піщаному пагорбі, як засохлий стовбур верби... і цілились у ту вербу сотні списів і стріл. Замахнись він тільки мечем і...
І жбурнув він меч князеві під ноги.
— Я тут один, княже, тут... А в Галичі... Пожалієш за сьогоднішньою дниною.
— Взяти то! — крикнув князь, і кілька гриднів у миг ока спутали Коснятка сирівцями. Він не пручався. Князь стояв над ним задумливо. Врешті обізвався: — Віднімаю у тебе, Сірославичу, гривну воєводи... велю кинути тебе в підземелля Кам'янця.
— До Галича вези! — тіпнув собою Коснятко.
— Сказав-бо ти: в Галичі будеш не один... тому посидиш до часу в Кам'янці. Розумієш, так треба. Чаша мого терпіння теж має дно. Твоя зрада була останньою краплиною.
— Хіба багато це, триста гривен?
— Суть не в гривнах, боярине. Ти не вбогий, щоб полакомитися на якихось триста гривен. Гривни — машкара, якою замислили приховати істину... а істину в тому, що ще в Галичі перед походом змовився ти з княгинею моєю Ольгою осоромити мене перед Руссю.
— Звідки знаєш про це? Ябедники...
— Ні. Просто тверезий розмисел.
— Ти ще раз мене переміг.
Ярослав уже не слухав. Пішов назустріч тисяцькому Денису. Обняв старого воя, розцілувався з ним.
— Воїв по домівках не розпускай, Денисе. Сьогодні хай відпочивають. Завтра рушимо на Галич. Зрозумів, Кириловичу? Розпочате діло треба завершити... Чаша мого терпіння... Та годі про це. Клич-но до мене бояр понизовських.
І князь тільки тепер зняв з голови шолом.
Глава двадцять третя, з літ минулих
На півдорозі між Кам'янцем і Галичем у чистому полі перестрів князя Ярослава гонець від печатника Яна.
— Печатник, волостелине, передав: щойно дійшла до стольного города вість про суд твій кам'янецький над воєводою Сірославичем, як княгиня Ольга звеліла чимдуж лагодити вози і на світанку покинула палати. З нею великий боярин Дитятич і дружина його — всього п'ятдесят мужів. Путь і на цей раз тримають на Ляхи.— Гонець припав до Ярославового стремена, довірливо шептав: — Печатник питає: "Мо', наздогнати?"
(Продовження на наступній сторінці)