— Красні слівця, хронографе. Позичив ти світильника цього в Настусі, моєї сестри. Жоні не дивуюся, у неї довге волосся, а ум...— не договорив.— Ти ж бо муж тверезий... у день з вогнем ніякого світильника в нікого не знайдеш. На його місці — темні жадання, захланність, своєкористь. Заради їх задоволення будь-хто з нас продасть і купить найсвятіше.
— Тебе послухати, то виходить... земля заселена самими мерзотниками.
— Так воно і є, Іване. Ми тільки вдаємо, що ми кращі, біліші... мусимо вдавати, бо над нами висить, як меч на волосіні, страх, котрий стримує наші чорні нахили. Страх — це і є рівновага для душі і порядок для волості. Окремі з людей пробують увільнитися від страху — і ці здатні на все.
— І багато тих... окремих? — Івана гнітило печатни-кове мудрування. "Ти ж бо перший, Яне, належиш до них", — ледь не злетіло з уст.
— Коби знаття,— щиро печалився печатник.— На чолі в нікого не написано. Тому доводиться підозрівати всіх. Ось візьми того ж тисяцького Карпа. Муж він нібито статечний, славою на браних полях овіяний... а поки ми збирали полки під Чернь, Берладник, певно, Карпом попереджений, повернув на Дністер і взяв город Кучелмин. Звідси борзо пішов на Ушицю, обступив її. Читай,— печатник підсунув грамотку ушицького посадника Марка Васильковича.
"...Тать Берладник появився під нашим городом, як сніг у петрівку. Не цілу седмицю стояв з купами своїми під стінами, двічі пробував узяти город коп'єм. З божою поміччю ми легко відбивали напади, бо люди Іванові більше до грабунку призвичаєні, аніж до меча. Були серед них бродники, вольнії кметі, зворохобле-ні твої, княже, і боярські смерди — усього шість тисяч..."
— Бачиш,— перебив Ян читання,— Василькович пише про шість тисяч, а Карп — про шістдесят. їй-бо, продався Карп Берладнику.
— Почекай. Не поспішай звинувачувати Карпа в перебільшенні небезпеки. Дай дочитаю. "Зваживши, що цих шість тисяч до брані не дуже придатні, я був упевнений, що залога * оборонить город від напасників. Не відав я, що Іван-князь таємно заслав до нас своїх людей, які нишком ворохобили містечан, іменем Берлад-ника обіцяючи золоті гори. І тать свого добився. Одного ранку я не дорахувався на заборолах триста мужів, котрі вночі перекинулися у ворожий стан. Були це переважно смерди та рукомесні люди. Ось тоді, княже, напав на мене страх, що залога зменшилася удвоє, і я побоювався, що й решта готовить зраду. Щоб цього не допустити, я звелів схопити десять жон нічних втікачів і на пострах іншим скарав їх...
Іван Русин випустив з рук пергамен, мовби сочила-ся з нього кров.
— І що на це князь наш? — прошептав уражено.
— Він князь, хронографе, і цим сказано все. Його вітець...
— Син відмежовувався від кривавих діянь свого віт-ця. Відомо мені: милосердям сповнене його серце.— Іван, потрясений звісткою з Ушиці, ще не міг повірити, що Ярослав слід у слід правцює стежкою Володимир-ковою. Та навіть Володимирко не карав жон за прогрі-шення мужів. Невже ні ногати, ні резани не вартують його бесіди з Ярославом... а він плекав на них надію... а він, наївний, тішився, що посіяв зерно в пухку ора-ницю.
— Дивний ти єси, Іване,— співчутливо промовив Ян.— Дивний і смішний. А мо', і дурний, вибач за грубе слово. Не шукай серед людей святих... марна робота.
— Я завжди прагнув бачити в людині людину. Тим паче в чолового мужа.
— І над чоловим мужем панує страх... даруй, що повертаю на круги своя. Князь не може осудити убієн-ня Васильковичем жон, бо посадник дбав про його город і статки. Тому похвалив то Ярослав. Читай далі.
— "...Бог і ти, княже, простите гріх мій, бо не мав я іншого виходу. В городі після цього настав лад і порядок. Берладник через день відступив від наших стін, піддавшись, говорять, умовлянням смердів, які тремтіли за життя своїх жон і чад. І співали йому за це осанну люди чорні — бродники і смерди, а половці, огнівав-шись, що залишає їх без добичі, відступилися від нього. Вчора, коли зійшло сонце, я не побачив біля стін город-ських ні одного ворога, щезли вони, розсіялися їхні купи, мовби спило їх сонце. І полки твої, княже, які сьогодні прийшли нам на поміч, не мають з ким битися..."
— Як сказати,— повеселів Іван, ніби й він зрадів, що Ушицю обминула небезпека.— Нема з ким битися сьогодні, завтра, можливо, буде. Князь Іван показав себе з ліпшого боку, ніж я про нього думав.
— Хвалиш ворога? А якби донеслося до вух...— вкрадливо промовив печатник.
— Донесеться. Сам скажу Ярославу, без тебе. Отже, не пробуй посіяти і в мені страх. Повинно це тобі бути відомо... князеві я вже говорив: здибався я з Іваном у Києві, в монастирі Видубецькому, де він переховувався перед втечею в Поле. ХвалирсяҐ^мені, що мечем знову спробує собі повернути законну дідизну. Я оплакував його тоді, бо Русь втрачала мужа небуденного. Я бачив тоді уявно його мстивий меч... меч плавав у крові... а він, диви, пожалів жон якихось смердів.
— Мусив жаліти, чей же на людей ницих опирається в своїх задумах супроти Ярослава. Не від добра...
— Може, і від добра, печатнику. Не хмурся, крамольних речей не торочу. Ти ось сотворив з Берладника опудало, яким час від часу страхаєш свого князя, бо це тобі вигідно. І чим довше маятимеш опудалом — тим для тебе краще. Хіба не правду мовлю?
Печатник принишк у своєму кріслі. Мов з книги читав Русин його думки. Один бог знає, скільки поклонів відважив йому Ян, молячись, щоб не настигли Берладника під Ушицею Ярославові полки. І бог почув мольбу, Берладник і на цей раз просковзнув поміж пальцями... просковзнув, щоб далі мучила Ярослава примара небезпеки.
— Не будемо про це,— спробував зам'яти розмову.— Знову мир на землі Галицькій.
— Будемо, печатнику,— продовжував Русин. — Ти ось про мир і про землю воркуєш, як голуб. А до цього підносив до неба страх... у кого ж страху бракує, то підозріваєш його в смертних гріхах, як, наприклад, тисяцького Штефана. Я ж мислю: слушність мав Карп, коли попереджав про незлічені полки Берладникові. Ти з— князем недооцінюєш Івана, вважаєте його татем і го-ловником, і, коли боїтесь його, то тільки через те, що можуть обстати за ним князі. А сила Иванова не в дружинах княжих, і не в купах половецьких. Бродники його люблять, смерди? ввесь чорний люд. Поки що він сам цього не усвідомлює, і з любові не користаеться. Та може врешті скористатися. Що тоді? Ти думав над цим, печатнику? Уяви, що колись його люди розбредуться по Галицькій землі й покличуть смердів і містечан проти князя і бояр. Десятки полків стануть під Берладни-ків стяг. Лавина покотиться... Хто її зупинить? Ти? Воєводи без воїв?
Захопився Іван Русин. Був вельми радий, що збагнув Івана Ростиславича, який поки що сам себе не збагнув до кінця. Ось це й треба записати до "Хронографа". Хай знають нащадки, що під іменем ізгоя жив чоловік, котрий міг би хитнути підвалинами Русі.
Печатник Ян відчув це хитання у сю ж таки хвилину, розум у нього гострий, уява — широка. Берладник, виходить, це не тільки пострах для князя Ярослава, а й для нього теж... для всіх можних.
— Спасибі, що напоумив,— потис руку хронографові.— Бачиш далеко.— А в думці вирішив: "Пора забаву з Берладником кінчати".
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Ще вчора стар-сліпець на камені білому коло церкви на Кривавому броді викрешував у людей гуслами своїми то вельми ярий гнів, то сльозу пекучу, співаючи про убієння жон посадником Марком із Ушиці.
Гуслярська піснь перекреслила діяння Ярослава, котрими він хвалився; гуслярська піснь явила людям зримо олжу про братолюбіє князівське. Любов же княжа триває доти, поки роби мовчазно гнуть хребти і чола їхні не ясніють мислею про ворохобу.
Тому послав наш князь по старця гриднів, звелівши гусла поламати, співця же кинути у поруб.
Чолом я бив князеві Ярославу: "Зле чиниш, володарю, що правду взяв під ноги, кидаєш піснь у поруб, яко татя".
Ярослав же відповів: "Не я, хронографе Іване, вириваю гуслам язики, чинить це князь, чоловік у мені плаче; у князя держава на плечах, її він мусить пильнувати. Бо що б із нею сталось, коли б усякий чинив би свою волю, коли би смерд підняв д'горі чоло, покинувши на полі рало. На цім стою, хронографе Іване".
III
Спека у Фессалоніках.
На Русі в цей час листя жовкне й опадає, досвітками морозенки набіги чинять на луки та посипають їм гриви інеєм, сонечко хоч і світить, але не гріє. А тут дихнути нічим. Кам'яні будинки пахтять жарінню, як натоплені печі. Тільки-но надвечір, коли заходить сонце, вітер із Фессалонської затоки приносить прохолоду. Тоді на вулицях і площах-торжищах не протовпишся. Все живе, здається, виповзає з гожих палат і жебрацьких куч — і вулиці стають бурхливими потоками. Лю-дове кудись поспішають, горланять, торгуються, п'ють вино.
(Продовження на наступній сторінці)