І ще одна ясна середа настала. Ні, я не сказав би, що гуцульська кераміка тупцює на місці. Інша річ, що випадають, як я кажу, порожні дні, а то й цілі тижні й місяці, коли ніхто новий до її дверей не стукає. Тоді кераміка блідне...
Кому-кому, а цьому літньому чоловікові треба вірити: у післявоєнні роки він ходив гірськими селами, вишукуючи талановитих учнів для свого училища, а для учнів — учителів і зразки витворів старосвітських майстрів: кераміків, різьбярів, мосяжників, кушнірів. Гадаєте, було легко?
Він протоптував стежки, щоб ходили по ній світлі середи. А при черговій зустрічі скаже про Джуранюк:
— Головне, братися за велике. Якщо, звичайно, чуєшся у силі. Головне, обрати собі вчителя і мету... Талановите дівча обрало собі вчителем не когось там, а самого класика гуцульської кераміки — Олексу Бахметюка. Як і її вчитель, Валя любить миски великі, щоб мала розлоге поле для розпису. Так само, як і колись Бахметюк, вона членує миску й заповнює її рослинними композиціями. На дні миски — теж рослинні та фігурні сцени. Персневидний берег, тобто краї миски облямовує вінком із орнаменту, що складаються із "зубців", "копит-ців", "заячих вушок". Та, зрештою, річ не в зовнішній схожості Валиних виробів на Бахметюкові. Валентина Іванівна перебрала від давнього майстра мудрість фольклорного, якогось первісного бачення світу. Бахметюк, як писав один із дослідників його творчості, не просто зображував природу, це були мовби з'яви, що наближалися до обрядів. Може, тому у Валі, в Олексиної учениці, кожна миска й видається нам як празник?
Валентина Іванівна згадує:
— Хтось часом хоче довідатися, як я прийшла до гуцульської кераміки. Хтось часом, побачивши мої миски і світильники, запитує: "Як те, Валю, сталося, що в тобі заговорив Бахметюк?" А що маю відповісти? Сказати, що змалечку тягнулася до глини й залюбки
виліплювала лелек і зозульок,— то це була б неправда. Похвалитися, що жила в мені мрія здивувати світ чимось незвичним... оцією хоч би "райською пташкою-павичем",— це теж було б вигадкою, бо мої мрії і прагнення були скромними: я хотіла стати вчителькою, як тато.
І хто знає, куди, в які світи протопталася б моя стежечка, коли б одного разу двоюрідна сестра Ліда, що вчителює "за високими горами й за бистрими ріками, у самому-самому гуцульському Шипоті", не привезла додому в Могилів-Подільський дзбанок. Не був той дзбанок урочим, тепер би, може, я і не звернула на нього уваги — звичайнісінька рядова, а чи краще сказати — "конвеєрна" річ. Однак на мене, міську дівчину, котра виростала, так би мовити, посеред фабричного посуду, емальованих каструль і пластмасових "кружок", дзбан справив враження... Власне, дотепер не знаю, чим мене той дзбан зачарував. Чи то чистотою блідо-жовтої і зеленої барв, чи то дитячою наївністю гейби із соняшникового цвіту виплетених віночків, що його оперізують?
Комусь може видатися смішним, а комусь — неправдоподібним, але привезений з Гуцульщини дзбан не давав спокою дитині. Він поселився у мені й жив... я думала про нього, як про щось світле. Він кудись кликав, вабив, а я й не відала куди. Боженьку, я тужила за краєм, якого ніколи не бачила. Карпати... гори, праліси, полонини, села і люди — все ж до найменшої травинки видавалось мені небуденним: у горах жила таїна.
Дзбан розбудив у мені невиразні спогади, забуті легенди, мені навіть снилось, що начебто наш рід Проданців споконвіку займався гончарством аж до того часу, поки ми геть чисто не забули це прадавнє ремесло. Тато, бувало, слухаючи мої фантазії, здивовано й трохи з острахом поглядав на привезену з Карпат посудину й цілком серйозно казав:
— Ану, доню, зазирни всередину. Може, у ньому сидять добрі гончарські духи, що не дають тобі спокою. Як знати...
У цю ж годину і в цю хвилину, коли над Косовом кружляли білі громи, а дощ купав яблуні в Джуранюковому саду... у тую щасливу годину, коли Валя заколисувала одиначку Дзвінку, що прокинулася, мені уявлялося, що Валя сидить за гончарним кругом у садовій хатчині, а поруч на стільці горбиться славетний учитель Олекса Бахметюк.
Добре було б, щоб люди без фантазії, які надто раціонально дивляться на мистецтво взагалі, а на мистецтво кераміки зокрема, уявили та й вийшли собі з реальної садової хатчини, що на подвір'ї косівсь-кого ткача Джуранюка, і хай люди без фантазії почалапають геть під реальним дощем додому або ще куди, га? А я тим часом залишуся і ви залишитесь... і ти зостанешся... і всі ми, зачаровані в кераміку, принишкло сядемо в хатчині й будемо вживатися у дійство; а в тому дійстві пофоркочує гончарний круг, а на тому крузі Валя "виточує" миску: її руки "виточили" цих мисок, може, сотні, й через те вона знає напам'ять, де на масну глину натиснути пальцем, а де — ребром долоні, а де треба на сиру миску ледве-ледве дихнути, щоб вона вдалася легкою і голосною; у тому дійстві старий майстер Бахметюк то горбиться мовчки й напружено на стільці, то ловить, як ластівку, кожен порух Валентини, то обіймає поглядом уже готові тарелі, дзбани, кахлі й свічники... Стілець під ним порипує, старий Бахметюк врешті торкається Валимо го плеча:
"Почекай-но, золотко. Дай-но наговорюсь...— дай-но натішусь тобою і твоєю роботою,— каже він.— Бігме, якби цісар уздрів твої миски, то — йой-йой — осліп би від заздрості і наказав би закупити їх для свого палацу у Відні. Де ти, золотко, таку файну гончарну науку відбула, хто з тобою нею поділився, як ковтком води?" — "Та все від вас, бадіко,— відповідає Валя,— бо кажуть люди, що ви є моїм учителем і я нібито пройшла вашими стежками. А ще вчилася у Косові в училищі".
Він сумує:
"А мене дєдя мої вчили, царство їм небесне, що теж робили гончарем. У ніякі школи не ходив-єм... Які школи, золотко, могли буї и в гончаря, котрий не мав грунту і худібки, а в чересі вітер віяв? Чоловік жив із рук, із свого ремесла, а ремесло гончарське, глина й студена вода викручували чоловікові пальці. Віриш, я ціле життя товкся на постелі й не міг спати, носився з руками цілісінькі ночі, як з малими дітьми. Ая", ї тепер, чуєш, у гробі ие можу лежати: болять мене руки від красної, як сонце, гончарської роботи".
Він простягує покручені, зболілі в суглобах золоті руки великого майстра, що витворили небуденну красу: його краса не померкне, поки світу й сонця. Валентина готова його руки обгортати білим полотном, щоб прохолода зменшила біль.., Валентина знає про Олексу Бахметю-ка все, що повинна була знати про вчителя: народився у грудні, серед зими 1820 року. У двадцять п'ять років оженився. Після смерті батька 1851 року успадкував гончарне горно та взявся до самостійної роботи. А вже в березні 1882 року газети сповіщали про його смерть.,.
"Но-но, ти гадаєш, Валентино,— майстро на льоту ловив її думки, наче птахи,— нібито можу вмерти? Ти бачила кахлеві печі, які я понаробляв у хатах Косова та по навколишніх селах, а потому їх розібрали по музеях? А чи бачила мої тарелі, що ними в цілому світі захоплювалися? Сам цісар над ними прицмокував, а пани пускали слину. То я все сам із себе витворив. А ще в тих виробах є трошки глини, розумієш, золотце? Якщо й тебе колись будуть питати... тебе будуть питати, як заболять руки від краси, то признаєшся, що кераміка — це більше, ніж Божа робота... Бог створив із глини тільки чоловіка, а ми творимо красу".
Валя Джуранюк слухає і мовчить. Кружляє, фурчить під ногою гончарний круг. Усе менше глини на фанерному листі, і все збільшується на полиці мисок і глеків — "начиння", як називають гончарні вироби н Косові. "Начиння" поки що сіре й вологе, його чекає довгий шлях до гончарної печі, але вже тепер навіть у його сірості, що так вигідно підкреслює форму, відчувається краса.
Олекса Бахметюк бере в руки готовий таріль, на якому скачуть нершники, прискіпливо, й так, і сяк розглядає його, потому запитує, прискалюючи око:
"Слухай-но, як то сталося, що ти підглянула мої тайни? Ти, мой, пишеш по глині ріжком розмашисто і глибоко, так само, як і я, а мо' й краще".
"Гадаєте, бадіко, наука давалася легко? Ой, та де...— відповідає Валя.— Навчаючись у вас, я зрозуміла: "письмо" на моїх виробах повинно бути врочистим. Я хочу, щоб малюнок лився і дзвонив, мов дзвін..."
Із листа до батька:
"Як ви там, тату, маєтеся, як там поживаєте?
А я собі живу в Шипоті, у Ліди (її тут величають "професоркою", а старі гуцули чемно знімають перед нею капелюхи-крисані), живу, гейби в королівстві посеред гір, лісу і посеред тиші. У тиші, тату, розквітають квіти (їх тут називають косицями) і ростуть смереки. І все навколо таке гойне та буйне від дощів, від сонця, від вітрів і таке чисте й глибоке, що твоя донька аж боїться: ой, не дай Бог, утоплюся...
Красно тут.
(Продовження на наступній сторінці)