Уперше з іменем Валентини Джуранюк та з її роботою — гуцульською мискою — пощастило здибатися у майстерні івано-франківського художника, колекціонера та мистецтвознавця Михайла Павловича Фіголя. Був тоді білий зимовий день, за вікном вила хурделиця, а Валина миска світилася, мов сонях, жовтим теплом... від неї, від цієї звичайної миски, що стала витвором мистецтва, здавалося, повіяло у хаті призабутим літом, терпкими полями, лісовою затишною пеленою, і ще раз здалося мені тоді, що Михайло Фіголь бере з миски пригорщами літнє тепло й світло, умивається ними й пригощає мене.
То як я міг не пошукувати Валентину Іванівну?
І ось вона розкладає переді мною на долівці тісної хатчини, яка служить її і чоловікові Юркові гейби "кабінетом", свої миски й тарелі, а поза мисками вилаштувалися, мовби зібралися на базар, мініатюрні гуцули й гуцулки, а далі стояли свічники, жбани, рядки кахлів. Від жовтого й зеленого Джуранюччиного скарбу направду світлішає тобі на душі, і це, далебі, не красні слова, які мовляться при зустрічі "для годиться", за довгі роки журналістських та письменницьких мандрів мені довелося надивитись на різні керамічні вироби й, повірте, не всі викликали захоплення: одні були майстрами здрібнені, засіяні безліччю косиць, другі робилися нарочито "красивими", нехарактерними для гуцульського гончарства, ще треті були стилізовані під "народний примітив", і той, хто стилізував, забував, що народний примітив — це одна з вершин справді професійного мистецтва.
Джуранючка не підроблювалася і не стилізувала. Вона не хотіла бути "примітивною" чи "модерною" — прагла зостатися сама собою. Згодом мистецтвознавці, напевне, напишуть, що її розпис — напрочуд виразний і соковитий: на її мисках живуть і буяють квіти і трави, яких у природі нема; на її великих тарелях співають і цілуються павичі та інші "райські птахи", яких у горах поза Косовом не здибаєш. А все ж оці птахи й оці квіти, які щораз по-новому й по-інакшому намальовані на кожній новій мисці, змогли народитися і вибуяти тільки тут, у Косові, де дні скупані у глибоких і чистих дощах; у цих днях повно маїння, буяння соків і співу; а ще здається мені, що мусиш вродитися гуцулом для того, щоб отак просто, як це вміють робити гуцули у своїх казках, вдихати життя у холодну і черству грудку глини.
— Ая, тої самої,— заперечує Валя.—Я зовсім не тутешня... тобто не гуцулка зроду. Народилася у Могилеві-Подільському над Дністром, там мій тато вчителює, я там росла.
— Але ж у ваших витворах живе Гуцулыцина, у них гуцульським духом пахне, співанками, казками, легендами, отим фольклорним єднанням людини з природою, яке характерне для верховинців.
— Може бути, що й ваша правда,— не заперечує Валя.— Гуцулыцина — як мама моя рідна, скільки вже років тут мешкаю, "огу-цулилася",— сміється кутиками вуст. І враз її усмішка гасне, жінка прислухається (і в цю хвилину вона стає схожа на сторожку сарну).— О, чуєте, Дзвінка моя, доця, прокинулася від громихання громового й пхенькає. Я вас тут на хвилину лишу.— І прудко, як і належить сарні, побігла крізь дощ до будинку.
Я не чув ніякого дитячого плачу, й цілком може бути, що Валентина Іванівна навмисне залишила мене віч-на-віч зі своїми мисками, дзбанами, світильниками, щоб я на самоті міг розгадувати її таїну.
Таїну?
У кожного справжнього майстра є своя таїна, є вона і у Валентини Джуранюк, котра в далекій своїй подільській сутності називалася Валею Проданець і котра, виростаючи в сім'ї вчителя російської словесності, ніколи й гадки не мала, що колись назавше розпрощається зі своїм любим Могилевом-Подільським і подасться у світи шукати грудку глини, з якої можна виліпити миску або ж глек.
Слухайте, а може, це і є Джуранюччина таїна?
Василь Аронець — то є Василь Аронець, і той, хто стежить за розвитком сучасної української кераміки, напевно, запам'ятав ім'я цього талановитого гуцульського митця. Отож Василь Володимирович, що сидить у душній майстерні "під бантинами" по сусідству з гончарною піччю, яка належить Косівському відділенню Художнього фонду УРСР, на запитання про його оцінку творчості молодої Валентини Джуранюк, обережно відповідає:
— А сидить у ній щось... Руки має придатні до глини.
Його обережність треба розуміти: у Косові, де вже кілька років панує "сувенірна гарячка", не одному здавалося, що він може запросто сісти за гончарний круг і накрутити людству шедеврів повні вози — тільки встигай рахувати; у Косові, крім усього іншого, таки на-правду працює багато талановитих кераміків, і тут, зрозуміла річ, дається взнаки якщо не явна, то прихована конкуренція — той, хто може, прагне зробити річ якнайкраще. І останнє — у Косові й поза Косовом вироби Василя Володимировича свого часу здобули широкий розголос, і він знає, що до його слова прислухаються — тому й важить слова скупо, як і належить майстрові.
Василь Володимирович працює ніби в музеї — скрізь розставлені і його власні вироби, і так звані "зразки" майстерні Художнього фонду УРСР. Правду кажучи, серед цього багатства форм і барв я трішки розгубився. Може, саме тут, в Аронцевій майстерні, я починаю розуміти інтенсивність пошуків Валентини Джуранюк. Вона мусила немало попрацювати, щоб на власній непротореній стежці відшукати в гончарному мистецтві свій почерк і свій голос.
Василь Аронець роздумує:
— А втім, для глини замало мати придатні руки... до глини треба мати душу. Розумієте? Тоді вона стає послушною, як тісто... і тоді квіти самі засіваються і ростуть, і падають тоді на твоє писане зілля дощі та дощі... а посеред зілля походжають собі бундючно баранці, або плавають риби, або цілуються павичі Це і є талант, коли на писане зілля безнатужно падають і падають дощі... і зілля твоє росте. Чи як гадаєте?
Обережний Василь Володимирович Аронець сказав надто багато.
У нинішні часи в Косові, де чи не кожний другий мешканець має якісь стосунки з ужитковим мистецтвом, не так легко заслужити похвалу. Це висока нагорода.
Отже, вважайте, що досвідчений майстер Аронець вручив Валентині Джуранюк золотого ордена.
Уже знайомий нам івано-франківський художник Михайло Фіголь, що має експресивну вдачу і вміє захоплюватися красою, відкрив для себе творчість Валентини Джуранюк, як весняне свято:
— Не треба тобі казати,— признається він,— що нема такого тижня, щоб я кудись не їздив. Я усе в дорозі та в дорозі — малюю, придивляюся, вивчаю. Інколи знайденому порадію, а часом через знайдене сумую. Мене свого часу тривожив стан гуцульської кераміки. Хочеш знати чому? Зараз поясню. Перше: традиційність форм, барв і розпису певною мірою сковує митця. Друге: більшість гончарів працює у художньо-промисловому об'єднанні "Гуцульщина", в якому, зрозуміла річ, існують виробничі плани й плани реалізації продукції. Є там також затверджені зразки, що не завжди стимулює творчість народного майстра. Третє: тепер пішла мода на сувеніри, попит на них дуже великий. Туристи розкуповують усе — добре і погане, що тільки покладеш на полицю. І це — хочемо ми того чи ні — впливає на того, хто робить кераміку.
Джуранючка, як сам бачиш, кераміку не робить, вона її творить, її витвори — це якщо не вибух... бо я особисто не вірю у мистецькі вибухи на голому місці, мистецтво, тим більше народне, схоже на річку, що спливає з гір: у річці хвиля на хвилю налітає, одна одну накриває, річка повсякчасно омивається і оновлюється... отже, Валике мистецтво — якщо і не вибух, то явище помітне. Хочемо сподіватися, що в її мисках, тарелях і кахлях — початок оновлення всієї гуцульської кераміки. В її витворах збережена мудра й добра традиційність. Але водночас застерігаю: це не підробка під старовинні вироби... Валя осмислює традиції по-сучасному, оновлює їх. Розпис на її тарелях точний і водночас розкутий, вільний. КОМПОЗИЦІЇ, ЯК І давніше, складаються з тих же знайомих мотивів — із зілля, орнаменту, птахів,— разом із тим знайомі нам мотиви під її рукою заспівали мовби по-новому, розкрилися новими гранями.
— Слухай-но,— раптом схоплюється Михайло Павлович,— а ти припадково ніякого замовляння від злого ока і від злого слова не знаєш? Ще хтось "врече" нам Джуранючку. А було б шкода...
А таки шкода.
Олексій Григорович Соломченко — знаний на Україні дослідник гуцульського мистецтва, автор кількох книжок про народні художні промисли, колишній довголітній директор Косівського училища ужиткового мистецтва, при нагоді любить поговорити про Валентину Джуранюк. Можливо, саме в такий спосіб проявляється гордість учителя, який читав Валентині Іванівні технікумівський курс історії мистецтва? А може, чоловік просто радіє, що не засихає, не нидіє люба його серцю кераміка?
— О, кераміка — то цілий радісний день у тижні,— філософствує, бувало, Олексій Григорович, походжаючи навколо свого робочого стола, заваленого, як звичайно, рукописами, малюнками, фотографіями.— Приміром, понеділок і вівторок випадають нудними, а то й порожніми, а в середу до тебе приходить дорогий і цікавий чоловік, і середа "засвітилася".
Отож якоїсь середи прийшла в гончарі на зміну, приміром, небіжчиці Павлині Цвілик її внучка Надія Вербівська. За Надійкою навідався Василь Аронець з Михайлом Кікотем. І кожний з них вкладав щось своє і неповторне у розвиток мистецтва. За ними переступила поріг Валя...
(Продовження на наступній сторінці)