— Я не був, Майстре, — провадив далі спроквола Павло Ключар, — на жодній вашій виставці, тому не стану сперечатися, чи багато на ваших полотнах сміху та співанок, чи багато там сонця і звичайної людської радості від того, що, скажімо, в родині появилося дитя або ж що тракторист Іван виорав загін кам'яного поля, і погідно йому на душі. Якщо навіть ви таку усміхнену картину намалюєте, то навмисне сфальшивите, бо трактористові, що сидить утомлено на скибі, абсолютно байдужа земля, бо він не чує, що земля дихає і промовляє до нього, бо вона — не його земля, вона навіть йому не мачуха... земля і трактор — це лише робота. Чи не так? Нема нічого святого. А без святощів — нема радості. Глухнуть людські душі... глухі ми до Бога, до землі, до неба, до храмів, до самюс себе. Байдужість... чортополох байдужості засівають нам у душі... а байдужих, зігнутих в каблук, спутаних шнурками лише тримати в хомуті. Ви не думали над цим. Майстре?
Допустимо, одначе, що не ви, а хтось інший... хтось десятий чи сотий нібито тільки те й робить, що малює сучасних людей усміхненими у полі, в родині чи в цеху — це замовлене щастя, інакше не візьмуть твою річ на виставку, не закуплять для музею. Шо зробиш — живемо в епоху замовного щастя. У минулі часи ті, що панували над народом, принаймні не вдавали, що довпровадили народ до обітованої землі. Ви — реставратор також, людина, яка знає старовинний український живопис, теж можете підтвердити: на іконах нема безжурних лиць і веселих сцен. Хіба не так? Відколи маю якийсь стосунок до Святого Духа, я купую при нагоді альбоми, буваю в музеях, у церквах... так, буваю, і ніде я не бачив на дошках людської радості. Може, я помиляюся, надто узагальнюю... Матері Божі — переважно замислені, зажурені майбутньою долею свого сина, якого тримають на руках. Ісуси на розп'яттях — це мука і смуток. Бог Саваоф — суворий, гнівний. Апостоли дивляться тобі ув очі й мовби запитують, як ти. Божий чоловіче, на світі живеш і чим промишляєш? Страшний Суд — це страшний суд і до нього нічого не додаси. Тайна Вечеря пронизана тривогою, Юдиною зрадою, що ось-ось має відбутися. Тема Юрія Змієборця — це вічне змагання зі злом. Ви мене слухаєте?..
Так, я його уважно слухав і ще мимохіть прислухався до стогону, що чорно гуркотів, двигтів під землею, як потоплений дзвін. Мене ні на крапельку не здивувало, що молодий сільський учитель, проскрибо-ваний поет вишукує у музеях відділ стародавнього українського малярства, адже він формувався під впливом Данила Вербеня, а крім того, щоденне спілкування зі Святим Духом залишає в його поетичній душі добрий слід. Зате мене приємно вразило, що Ключар шукає в іконах живої людської душі, її порухів, глибин, адже й старожитні ікони, котрі, звісно, малювалися за певним взірцем, несуть... а таки переважно мають на собі печать духу своїх творців. Сільські богомази з недалекого XIX століття — творці народного іконопису, люди безпретензійні, й то залишали у своїх творіннях самих себе: добродушно-хитруватих святих Миколаїв, наївну вроду сільських Марій, погрозливе кивання пальцем вчителя парафіяльної школи Ісуса Христа, грізних і непідкупних Саваофів — волосних старшин. В одного колекціонера я бачив чималий образ, намальований на полотні й датований 1846 роком, який походить з Надзбруччя: такі образи селяни полюбляли мати в своїх хатах й тому називали "домашніми богами". На полотні зображена сцена покладання тіла Ісуса Христа у гріб. Але що дивно: маляр або не знав, що в Святому Письмі мовиться, що тіло Христове з дозволу Пілата зняли таємний Ісусів учень Иосиф із Арімафеї і Никодим, який приніс для погребения смирну й алое, або ж свідомо створив апокриф. Він по-своєму уявив цю сцену й по-своєму її намалював: Христа кладуть у гріб єрусалимські чотири діви. На них зелений, малиновий, синій і білий хітони... я думаю, що якраз барвисте вбрання у центрі композиції продиктувало художнику намалювати жіночу групу. Я не міг відірвати очей від образу: ні жіноча скорбота, ні свавільне поводження з біблійним сюжетом, ні яскравість фарб не прикували мій зір... вразили чорняві округлі обличчя жінок, великі, завбільшки, як лопати, розплескані руки й босі ноги. Художник, певно, бачив такі руки й ноги у своїх сусідок, які ще тоді ходили на панщину. А я несподівано у постатях єрусалимських дів упізнав теперішніх колгоспниць. Ісус Христос же був схожий на колгоспного фірмана, який вмер раптово у силосній ямі — доконала його каторжна робота — ціла композиція пронизана безвихіддю українського буття.
Ну, зрозуміло, ікони малювали не для веселощів, вони призначалися до самопокаяння, самоочищення, для розмови з Богом та із самим собою: стоїш на колінах перед грізним і добрим водночас Саваофом та із світильником у руках блукаєш у катакомбах власної душі: ніяке зло не повинно там затаїтися перед Господом і перед самим собою.
— Ви можете нагадати мені, — перервав мої роздуми Павло Ключар, — що святі образи призначені для осмислення самого себе. Чи не так? Стою на колінах перед скорбною Матір'ю і думаю, зважую, запитую: хто я єсьм, чи її, Маріїна журба, не означає, що вона журиться не лише долею свого сина, але й також моєю? Де тут до веселощів?
Проте, як мені здається, і наш світський живопис не відзначається вакханалією плотських радощів, як в інших культурах. Згадаймо, що й загальновідомий Козак Мамай, дарма, що сидить під деревом із кобзою в руках, а побіч нього кінь вороний і штоф з оковитою, споглядає на нас сумовито й замислено: не тішить йоіо кінь вороний і зелений штоф...
Та й звідки радість може взятися. Майстре, коли Україна — земля трагедій. У самому слові, в Україні, чую тривожне клекотання дзвонів. Чуєте, Майстре, навіть сьогоднішня ніч, така начебто лінива й тиха, пронизана тривогою. Земля спить... сплять люди, немов каторжани, мертвецьким сном, а тривога, сум, плачі, постріли, смерті, пожежі, зради, байдужість, і духота й сліпота рабська... і пориви героїв розчинені у цьому літеплі ночі... розчинені, як сіль v воді. Скільки буде потрібно пекучої енергії, горіння, щоб випарити з каламуті білу сіль геройсгва.
Ключар надовго замовк. Я теж мовчав; я роздумував над Ключаревими словами; відчувалося, що вони не зродилися оце щойно, поки ми сиділи на призьбі, слова ці були, певно, живлющим чорноземом, із якого проростає його поезія.
Хотілося мені обняти цього милого й мужнього чоловіка, Дон-Кіхота з Черчена. Тільки замість-уявних Сервантесових ворогів чатували на нього вороги справжні. А він їх не боявся.
Інший на його місці, викинутий зі школи, запідозрений у нелояльності, вчитель без роботи, поет із замурованими устами — фактично викинутий з плину життя інтелігентної людини, потонув би в сільському загумінку з численними дрібними клопотами, змирився б із ними і жив би собі приспівуючи, бо ж тоді не мав би він часу прислухатися, чи й серед ночі не клекоче тривожний дзвін. "А якщо й навіть дзвін клекоче, то що? Шо мене обходить? Моя ж хата скраю..."
Ключар не здогадувався, що я, попахкуючи люлькою, кружляю думкою навколо його особи; чим довше триває моя робота в Черчені, тим більше він мені подобається; і хто знає, чи в Черчені я відкриваю середньовічну фреску чи, може, в Черчені з допомогою Ключара і Вербеня знімаю нашарування з самого себе; я й раніше мав підозру, що леп, кіптява осідають на моє лице, про це відверто мені говорив Петро Степанович Грицай, я казав йому, що це, мій учителю, тільки маска, хто нині живе, а тим паче — мистець, без маски?
— То я вже чув, — хитав головою Грицай. — А якщо маска приросте до тебе, і вже її не відірвеш? Хіба що люди допоможуть. Але це буде боляче...
Чи Ключареві спадає на думку, що він провадить мене в чисті води все глибше й глибше, щоб я учився зішкрібати леп?
Не знаю...
— Підемо спати, Майстре, — Ключар підвівся з призьби. — Ніч коротка... ніч кінчається. Вранці помандруємо в ліс за грибами. Згода? — Він, певно, усміхнувся сам до себе, бо голос його був теплий, як вітер із півдня. — То як вам сподобалася моя пропозиція? До речі, я давно збираюся повести вас у наші ліси... це так вам потрібно... вам, який відкриває страдницькі очі. Вам треба просто відпочити, походити поміж деревами... походити и переконатися, що наша історія так само, як у цій ночі розчинені тривога й смерть, розчинена в лісі, вона перебуває в деревах, поміж корінням, вона в травах, у камінні, в піщаних горбах. Вірите мені?
Мені хотілося йому вірити, хоч я й не уявляв, як може бути історія розщеплена в деревах і в зелах, це, мабуть, лише поетичний образ.
— Втім, — додав Павло Ключар, — облишмо історію, йдемо лише по гриби. Даймо собі спокій з усім, що нас мучить... нас мучить нетерпіння, безсоння... до нас приходять люди з своїми стражданнями; нас розтерзують думки.
Спочатку у лісі направду, забувши про все, ми жили "самими грибами", нипаючи по полянах і попід деревами; гриби нам то показувалися цілими родинами, поодинці, то раптово зникали, прикривши капелюшки торішнім прілим листям чи зеленим аж чорним хвостом папороті. Це діялося чародійство лісу, який відбирав у людини розум і наділяв лише одним стремлінням — знайти гриба. Коли ж наставали хвилини, що здавалося, в цілому лісі нема ні одного козарика, чародійство виводило мене на чисту поляну і сіяло... і сіяло — аж дух захоплювало — навколо кріпкенькими боровичками: перший, другий, третій, четвертий... А коли зрізав п'ятого чи шостого, я відчув, що впиваюся зеленим лісовим вином.
(Продовження на наступній сторінці)