— О ні, не вважаю пропащими й тих мистців, у яких надія урешті-решт вмирає, й вони піддаються, тонуть у буденщині, — глухо промовив Ключар. — Мистець — не є камінь прибережний, котрого хвилі житейські лише обмивають, не залишаючи на ньому сліду... сліди бруду й піни. Мистець, на мою думку, скорше схожий на прибережне дерево, яке підмито плином ріки, коріння його оголене, чорне, спиває у себе всі сили, добрі й злі, що розчинені у воді. Ніщо не минає безслідно для мистця. Хіба, приміром, Майстре, марно мине сьогоднішнє літо в Черчені? Ви інші, не такий, яким були, коли малювали у своїй майстерні оголену жінку, шукаючи в ній загадки. Ви ж самі недавно у цьому призналися. Я думаю, що сюжет про розстріл Христа теж не виник на піску.
І Ключар замовк; він прислуховувався до ночі, що була тривожною, полохливою: на південному сході кресали небо блискавки.
— Не в сюжетах лише річ, — промовив я згодом. — Що б я у майбутньому не малював, яку б старовину не реставрував, а вже сам як палець не буду. Так мені здається. Буду щоденно відчувати присутність суддів... буду заглядати в чорні провалля людських трагедій. Може, це буде присутність цілої землі, планетарна моя відповідальність? Що я знаю... Ось був у мене, Павле, Іван Слободян, пришкутильгав старий висповідатися, бо не може вмерти... бо не має права вмерти без сповіді, хоч сам не винний. Власне, сюжет Христа розстріляного навіяв мені Слободян. — Я, однак, не зважився оповісти Ключареві бодай коротко про пережите Слободяном, бо... бо, може, й справді десь існують таємні списки розстріляних, де його ім'я залишилось незакресленим. Що з того, що минуло понад сорок років? Хіба щось змінилося... змінилися рогаті будьонівки на кашкети з синіми околичками і тільки. Усе інше залишилося: звезда, кулемет, допити, доноси, насильство, жорстокість. Правда, голомозі командири прибралися в сучасні цивілізовані форми, в краватки, в білі комірці. А суть... О Господи, ходять по світу в білих сорочках і краватках цивілізовані дияволи.
Я мимохіть перехрестився.
— Слободян, давно мені мама переповідали, вернувся з того світа і тільки. І більше нічого ніхто не знає... — Ключар не помітив мого хрещення. — Та й знати, очевидно, не повинен. Ніхто не вертається з того світу... а якщо вертається — то мовчить. Видно, такий закон. Одначе задля своїх онуків, задля усіх нас Слободян закон порушив. — Ключар черкнув запальничкою, прикурюючи цигарку, й на одну мить омилося від темряви його лице: вдивлявся в ніч... а чи вдивлявся в минуле. — Так, Слободян закон порушив, — провадив далі Ключар, — він порахував, що висповідане вам знадобиться, що якраз ви про те, що він пережив, повинні знати, і вже від вас, з вашої руки піде його сповідь поміж люди.
Я мовчав; я таки не був упевнений, що маю право переповідати почуте від Слободяна; я боявся тривожної сьогоднішньої ночі; я боявся дияволів у краватках.
— Хіба ви ніколи не чули... ніхто вам не оповідав, шо влітку сорок першого року, коли червоні відступали, тюрми були запруджені трупами? — спитав мене Ключар.
— Чого ж, — відповів я, — переповідали в моєму селі краяни, ті, що їздили в Бистричани у сорок першому році розпізнавати своїх; оповідали про жінок із відрізаними грудьми, про чоловіків, яким повибирали очі, про обличчя, поцюкані сокирою, про розп'ятого на дверях священика, якому розпороли живіт і вклали туди мертве немовля. Сотні й сотні закатованих. На пам'ять про них... про ці жертви коло читальні в моєму селі висипали високу могилу й вкопали березовий хрест. По війні, пам'ятаю, облавники з псами зігнали до тієї могили старого й малого й наказали тачками, відрами або й жменями тую могилу розсипати. І я з мамою землю носив і носив... А хрест спалили, обливши бензином; і поки горів хрест чорним димом, опер-уповноважений Ступа... був такий лютий Ступа... зорганізував швидкоруч мітинг, викрикуючи, що хрест і могила — це наклепи на радянську владу. Трупи в Бистричанській тюрмі — це, мовляв, робота гестапо та українських націоналістів, з цього приводу є офіційне роз'яснення уряду, ще з літа сорок першого року, бо ще тоді, мовляв, фашисти розтрубіли по світу про наші буцімто звірства.
Справді, пізніше, коли я вчився в інституті, читав про це урядове спростування — роз'яснення Міжнародному Червоному Хресту. Згадав я також, що на цю тему була в мене розмова з Подолюком.
— І ви повірили, Майстре? — спитав навпростець Ключар. — Ціла система... партія... уряд... ідеологія тримаються на облуді. Всі це знають, і всі вдають, навіть партєйці,що вони найправовірніші будівники комунізму.
— Я теж між ними, Павле, — зізнався я щиро. — Шо зробиш... казала мені недавно одна жіночка: світ зітканий із брехні. Це страшно, якщо вдуматися. Страшно, що ми прагнемо забути свої кривди. Ми — це старше покоління. Молодше про наші кривди нічого не знає або ж не хоче знати, бо легше жити без страху за минуле й майбутнє.
— У страху очі великі, Майстре, часом навіть завеликі, ніж насправді вони є, — промовив Ключар сердито. — Все на світі минуще... світ тече, як ріка. Настане час, коли страх вивітриться з душ, як застояний сморід... або ж притупиться... або ж настає нагальна потреба його не боятися, як це сталося з старим Слободяном. Очевидно, ви теж не вважаєте себе за відважного, одначе зважилися припасти до стіни Святого Духа. Я теж відважився не скоритися обставинам. Старий наш Вербень відважився їздити по околиці на своєму дриндулеті й зарисовувати старовину, що в принципі владою не підтримується. А чи не було відважним п'ять років тому наше жіноцтво, яке стало в обороні Святого Духа? Заледве хтось помітив, що із колгоспної столярні донесли до церкви спеціально зроблену високу драбину, як жінки, немов ластівки їм цю новину рознесли, кинули ферми з коровами, телятами й свиньми, позліталися алярмове з полів — і таки змусили злізти з драбини Петра Шкрабана, є гакий у нас пияк і ледацюга, який за гроші погодився скинути з бані Святого Духа хреста. Жінки в один голос пригрозили, що спалять йому обійстя, що буде падати на нього каміння звідти, звідки він і не очікує. Ну, попервах, Шкрабан героїжився, коли ж міліція, що спеціально прибула з району, церкву оточила, й він, сарака, був переконаний, що над людьми панує страх, що ніхто з крикливих жінок "у присутності влади" не посміє кинути в нього каменем... а одна таки кинула, і друга, і третя... град каміння полетів на Шкрабана, він, правда, вчасно з драбини зіскочив, але двох міліціонерів каміння таки поцідило.
Начальство з району, парторг колгоспний Афоня Пиндилик збиралися Доню Римикову й Параску Качур, віддаги під суд, як найактивніших підбурювачів. Але громада... ціле село збіглося... сказали: влада сама спровокувала інцидент. Якщо жінок будуть судити, то вже віднині ніхто не піде на роботу: ні в поле, ні на ферму, навіть фірмани покинуть коней. Ну, й начальство мусило відступати. Адже це не сорокові й п'ятдесяті роки... годі би швидко пристрасті вгамували. Нині інші часи... треба рахуватися.
Я слухав Ключара й думав, що, мабуть, нема на світі країни, де жінки стережуть не тільки домашні вогнища, а й також святині свого народу. Воістину, я нічого не знаю про жіночу сутність, дарма лише тижнями корпів над портретом своєї дружини. Я, певно, малюючи оголену жінку, шукав у ній вічного поклику продовження роду. І так воно звичайно є, первісне призначення жінки — кохання і діти, але Господь не передбачував, що настануть сатанинські часи, коли нашим жінкам треба буде боронити свої храми, коли вони потайки будуть схрещувати своїх дітей, коли їх, жінок, будуть віддавати на розтерзання похітливим бандитам, щоб обезчещених замучити. Христос, якого розстрілює енкаведист під білою костьольного стіною, повинен також дізнатися про страждання дівчат-гімназисток у Рогачівській тюрмі, про щоденне жіноче кріпосництво на колгоспних полях, де їх вроду, силу, роки і щастя спивають оті безкраї плантації цукрових буряків... про жінок, яких, мов на глум, називають тваринниками, чиї білі ноги в гумаках на фермах у гноях і в болоті пухнуть і набираються ревматизму, а руки чорніють і тріскаються. І хіба можна осуджувати ланкову Наталку Рибку, яка мусить спати із заслиненим партійним секретарем чи ще з якимсь начальником?
— Ми народ страстотерпців, — цієї ночі Павло Ключар повторив свою думку, яку він колись виголосив у Святому Дусі, ціпеніючи під поглядом великих очей, визволених нами з-під тиньку на стіні. — Той давній Ізограф зобразив муку... може, муку не однієї людини, а цілого народу.
Я ще тоді не погоджувався з Ключарем; я йому нагадував, що українців мають за веселий народ, бо ж Україна й крізь сльози сміється, бо ж є співучою нацією, яка, вдаривши лихом об землю, співає собі, дивуючи світ.
— Але ж ви знаєте. Майстре, — зауважив мені сухо Ключар, — що це брехня, що це малоросійські веселощі в червоних шароварах. Які веселощі, прошу вас, які гопаки, коли мільйони загиблих від голоду, коли матері їли своїх дітей, коли... стогін стелиться від краю до краю. Чуєте?
Я учився у Черчені слухати стогін; навіть сьогоднішня ніч напоєна болем; ні, то не блискавиці крешуть небо, то біль наш, то крик, то молитва.
(Продовження на наступній сторінці)