Це вже було щось нове. Майор пильно стежив за мною; збоку далі стріляв окулярами Сергеев. А мені було смішно. Я хотів заперечити, обуритися, бо добре знав, що нічого з моїх писань, навіть окремі вірші в чужі руки не потрапляли, ніхто отже не міг зняти з них копії. Майор із кадебе просто брав мене на мушку. Мені раптом відкрилося, що і його, майорів візит посеред білого дня на очах цілого села, і ордер на обшук, і вчорашня Афонина провокація — це ланки продуманої кимсь акції, направленої на те, щоб мене скомпрометувати, щоб я не був "таким мудрим". Очевидно, не одному парторгу не сподобалися мої несміливі спроби "українізувати історію", як якось на педраді висловився наш надобережний директор Якимак, який завжди дує на холодне, дарма, що ніколи не обпікався. Маленький цей чоловічок з випнутим черевцем, добродушний з вигляду, з вузенькими щілинками замість очей на круглому рожевому лиці, годинами, бувало, висиджував на моїх уроках, а потім кликав мене до свого кабінету й, зітхаючи, запитував: "Чи вам, Павле Дмитровичу, того... того треба! Маєте програму... маєте підручники — живіть собі спокійно. Наша школа, прецінь, на доброму рахунку в районі... думайте, прошу вас, про честь школи". — "Я думаю про учнів, про їх знання, про те, ким вони виростуть", — відповідав я запальне. "І даремно... і даремно сушите собі голову, колего. Вони шмаркачі, того не варті. Повірте старому педагогові. Ви думаєте, що вони вас люблять, ви задля них зі шкіри пнетеся, а вони... — директор запнувся, вагаючись, чи договорити йому до кінця, — а вони, ну, не всі, звичайно, окремі зі старших класів сигналізують батькам чи ще комусь..." — "Про що сигналізують?" — остовпів я. "Ну... ваші бесіди... ваша ініціатива, щоб кожен учень спробував дослідити свій родовід: хто був, як називався, що робили діди й прадіди, де вони поховані. Комусь, може, не хочеться згадувати про діда, котрий був, скажімо, в бандерівцях, а хтось із юнаків навпаки — тими бандерівцями зацікавиться й буде дідом-бандерівцем гордитися. Розумієте? А ваші мандри по полях, оті черепки предковічні, що їх збираєте. З одного боку черепок — це історія, а з другого — романтизація минулого, занурення в коріння, а стебло, прошу вас, сучасне... і в сучасного стебла учень повинен зібрати плоди. Чи не так? А читання власних віршів... Анастасія Степанівна скаржиться, що математику у своїх розмовах принижуєте, затуманюєте юнацтву голови чимсь ідилічним, патріархальним, а отже й ворожим, бо відриваєте молодь від реальної радянської дійсності". — "Ворожого, антирадянського у моїх віршах нема ні краплі", — боронився я перед директором. "Так, — зітхав Якимак, — але Анастасія Степанівна каже, що й радянського у них нічого нема". "То відколи Анастасія Степанівна виступає в нашій школі знавцем красного письменства, зокрема поезії? — спитав я директора. — Та вона в житті жодної книжки не прочитала". Директор замахав руками: "Ну-ну, перестаньте лити помиї на свою тещу. Книжок вона, може, й не читає... нема в жінки часу на книжки... зате рецензію на рукопис вашої збірки, прислану з видавництва, вона знає напам'ять. Я раджу вам жити з тещею в мирі... мирно співіснуйте. Це у ваших інтересах". "Уявіть, що вдома ми ніколи не сваримось" — я щиро дивувався, що Хмура Настя веде у школі якісь розмови про мене; ми вдома начебто й не помічали одне одного. "Я роблю висновок, молодий колего, що річ не в одній тещі, — туркотів у ніс директор. — Між нами: вами цікавляться в райкомі, кілька разів розпитували про вас у районо. Зрештою, еамі бачите, інспектори районе надто вчащають на ваші уроки. Це щось та значить..." — і директор перестерігаючи підняв палець.
(Продовження на наступній сторінці)