— Кадебе шукає вчинків, дій, а не запаху... бо нібито за душок у нашій країні не судять. Шкода. Мене ж якраз цікавить цей душок, понімаєш. — Афоня відкинувся на кріслі й простягнув під столом ноги. — Ну ось, наприклад, донесено мені й напевне ще декому, хто повинен про це знати, що ти, випросивши в тестя автобуса, повіз восьмикласників на екскурсію до Скита Манявського...
— Що ж у тому було ворожого? — перепитав я. — Екскурсія школярів запахла антирадянським димком? Скит Манявський — відома місцина в історії України і я, як учитель історії, почувався до обов'язку повезти туди дітей. І вам би порадив поїхати туди котроїсь неділі. Це недалеко... Дуже мальовниче місце: ліс, смереки, гори, чистий, як сльоза, потік. І повітря...
— Не за повітрям ти возив туди дітей, що ні? Нашпиговуєш їх історією, заражаєш, понімаєш, національною романтикою.
— Я педагог, це мій обов'язок, — я намагався тримати себе в руках.
— В обов'язки вчителя історії не входить організація екскурсій... і шкільною програмою, понімаєш, це не передбачено. Ти їздив також у Галич, де була столиця Галицького князівства, товкмачив школярам про князів, про бояр, про могутність Галицької держави.
— Це написано, до вашого відома, в підручнику, — стиснув я плечима.
Парторг хитнув головою.
— Справді, там написано, я перевіряв. Бачиш, як я ретельно готувався до розмови з тобою. Мусив, понімаєш, підкуватися. Образованіє, сам знаєш, сельськохозяйственноє та й то скороспіле. — До речі, Пиндилик любив підкреслювати свою неосвіченість, він начебто цим гордився. Мовляв, дивіться, я, що скінчив два класи й один коридор, маю над вами владу. — Тільки, дорогий мій Павлушо, у підручнику не написано, що суздальські князі випрошували в Галичі майстрів, котрі будували їм храми. Нібито Суздаль, счітай современная Росія, не спроможна була без Галича й путящу церкву збудувати, так? Це знаєш чим пахне? — Афоня ліг грудьми на стіл й, перехиливши голову, знизу уверх свердлив мене усміхненим переможним поглядом.
— Не знаю, чим по-вашому пахне, — я й собі засміявся, хоч, мабуть, було мені не до сміху. Парторг справді готувався до розмови зі мною, хтось його консультував, бо звідки йому, бідному, було знати що галицькі зодчі будували в Суздалі храми. Але й хтось з моїх школярів намотав на вус сказане мною на Крилоській горі під Галичем... намотав і доніс. Чи, може, випадково в розмові зі старшими, з учителями, з родичами хтось попідкреслював ці історичі деталі. Чи таки хтось з учнів був навмисне націлений: слухай-но Ключара, зважуй кожне його слово, а котре слово підозріле, то...
Мені не хотілося вірити у передчасну зіпсутість котрогось юнака або дівчини з мого восьмого "а"; я їх любив, і мені здавалося, що їхні очі теж променяться, коли я заходив до класу. Між ними і мною напиналися невидимі струни, що єднали нас; я був упевнений, що ні одне моє слово не пропадає марно, не падає на камінь під ноги, а западає їм у серця, це я бачив по їхніх очах, вдячних, світлих і захоплених. Я, очевидно, був надто самовпевнений.
Я згадав, як ми стояли цілим класом на Крилоській горі на тому місці, де археолог Ярослав Пастернак іще в тридцять сьомому році розкопав фундаменти столичного храму Успення Богородиці... стояли і слухали... і слухали, як гудуть давно розколені дзвони, як у храмі Успення співають півчі хвалу землі Галицькій і князеві... як грають бойові сурми... як на велелюдному торжищі вихваляють свої товари вірменські, арабські купці, гості з Візантії, із Угрів, із Ляхів.
Ми слухали на Крилоській горі історію; я чарував учнів історією й вони були підвладні моїм чарам; я почувався чарівником, щедрим і добрим, і тоді я навіть не подумав, що котрийсь з моїх учнів, хитро посміхаючись, збирав мої слова в кишеню.
Плакала моя душа...
Я міг відповісти Пиндиликові, що й поза шкільними підручниками в російських таки авторів можна прочитати про впливи галицького зодчества на зодчество Суздальської Русі, й крамольного, отже, тут нічого немає, Суздаль тоді тільки розбудовувався і заселявся. А Галич уже славився своїм многолюддям, майстрами-зодчими, котрі своєю чергою вчилися в майстрів сусідніх країв. Це так природно...
Проте я промовчав; я, мабуть, був приголомшений підозрою про те, що поміж моїми учнями засіявся, як стоколос посеред чистого жита, донощик; я, безперечно, журився і своєю долею, не випадково ж Афоня допитує мене, як слідчий, але й боліла мене доля того юнака чи тієї дівчини, котрі вчаться на догоду парторгові зраджувати свого вчителя.
— Ну, що? — Афоня загнав мене у глухий кут. — Не маєш чим прикрити свій прихований націоналізм? То-то, браток. У мене тут зареєстровані всі твої вивихи... я все знаю про тебе, кожний твій крок, навіть слово кожне записане, — і він твердим жовтим нігтем ударив по папері.
Настав для мене час боронитися. Звинувачення у "прихованому націоналізмі" навіть в устах галайкуватого Афоні, якому вибачалися гострі вислови, означало посвист кулі біля вуха. Я думаю, Майстре, що ви теж знаєте, як бренькають кулі попри вухо: одне тільки слово — і ти вже ворог.
— Ви розумна людина, Афанасію Тимофійовичу, — я намагався розрядити напруження, — і не можете на основі... на обривках... на кавалках висмикнутих із контексту фактиків, випадкових моїх... та й чи моїх слів, очевидно, помилково кимсь тлумачених, робити узагальнення.
— Я роблю, Павлушо, не узагальнення, — перебив мене Пиндилик, — а висновки. У райкомі проаналізували: твої випадковості стали системою. Сигнал поступив не тільки про Галич. Ось тут, у моїй бумажці записано, що в Скиті Манявському, з якого ми почали розмову, ти вихваляв перед дітьми гетьмана Івана Виговського, який нібито давав гроші на цей монастир... і в ньому, в Скиті похований. Ну, звісно, ніякої гетьманської могили там нема, але, ти, понімаєш, Виговського навмисне витяг на білий світ, щоб реб'ята запам'ятали це ім'я... ім'я гетьмана, який воював з Росією і навіть переміг її у якомусь там бою. То що, Павлушо, Виговський теж випадковість?
Та і це не все. Того писателя, Івана Вишенського, який був за пра-вославіє проти унії і котрий побував у Скиті, ти розмалював як обмеженого ченчика, який не бажав сприймати просвітницьких вітрів, що дули з Європи. Ти так казав?
Я був обеззброєний; я справді так говорив, донощик начебто записував мою бесіду в Скиті слово в слово.
— Допустимо, я маю про Вишенського свою думку... я маю право...
— Власну думку можеш тримати при собі, — відрізав Афоня. — На людях ти повинен мати сужденія точно такі, як в учебніку. Понял?
— Тоді я винен, Афанасію Тимофійовичу, — почав я каятися.
— Ти винен, понімаєш, і в інших прогрішеннях, як сказав би мій папаша. Ти, например, комусь там бздів, що нібито сільрада разом із партійною організацією дурницю були замислили обернути недіючу церкву Святого Духа в музей атеїзму. Всі, виявляється, дурні, а ти адін — мудрий. Людей надо от релігії відривати, а ти, кандидат партії, виступаєш фактично проти лінії партії у вихованні трудящихся.
Є тут й інші сигнальчики... мені доручено розібратися, перевірити... розкусити, що ти єсть за людина. — На цей раз Афоня глянув на мене привітливо. Борозни на його лиці потепліли.
— І що далі? — спитав я. — Маю каятися і виправлятися?
— Понімаєш, — Пиндилик гладив долонею блискучу лисину. — Тут каяття не поможе. Тобі не місце в партії й ми, брат, ошіблісь, що пішли на поводку твого тестя і декого з району й прийняли тебе кандидатом. Тепер я бачу... тепер я переконуюся, що ти мав намір пролізти в партію з ворожими намірами. Збори відберуть у тебе кандидатську карточку, це як піть дать.
Я похолов; я був необережним, безпечним, і тепер усі мої плани, пов'язані з членством у партії, були загрожені. Ліпше було взагалі не заходитися з партією, з самого початку треба було відпекатися, зіслатися на молодість, непідготовленість, оборонитися від Афоні знаменитою фразою, що я, мовляв, до партії не доріс. А я скільки намучився з своїми сумнівами, ваганнями, як довго зважував "за" й "проти", як боявся компромісів, які я надії покладав на правило:
"Богові — свічка, чортові — огарок".
Відомо, що суб'єкт, який зупинений з ідеологічних міркувань на дорозі до партії, викликає недовір'я й підозріння; начальство його дискредитує на роботі,... та й роботу доручають йому третьорядну, чорнову, в колективі ж такого невдаху обходять десятою дорогою, ти стаєш для людей небезпечним. Ти... ні, ти не скажений пес, ти пес острупілий, увесь у пархах.
Вигляд у мене був напевне жалюгідний; я не належу до панікерів, не бракує мені оптимізму й сподівань на Божу поміч, але тут я упав духом... упав і лежав знищений, потовчений.
— То що, Тимофійовичу, нема ніякого порятунку? Доведеться таки покласти кандидатську карточку? — питав я парторга по-синівському тремтливо, благальне. У цю хвилину я бачив себе збоку... бачив такого покірливого, приниженого, який, здавалося, був готовий плазувати перед Пиндиликом. Гидота! Я себе ненавидів. Мало бракувало, щоб Ключар такий, яким він є, не плюнув на Ключара, скрученого у вужевку товаришем Афонею.
(Продовження на наступній сторінці)