І, ніби у відповідь на цю думку, знову спокійно й упевнено каже похмура кострубата людина:
— А суд що? Звісне діло — доказів багато, суд засудить обов'язково. Та тільки докази ці підроблені, дуті вони. А от викрити — не викриєш, не підкопаєшся. Вміло пришито…
А на другий день знову ті самі розмови, на третій — знову… Холодні щупальці все глибше й глибше залазять у серце і труять мозок…
…Усе це пригадав Коля тепер, стоячи на варті.
Голова крутиться в нього, повіки обважніли й ніби злипаються. Він погодився, він дав слово. Слово! Дав слово!..
"І от тепер — кінець. І як усе скоїлось швидко й просто. Як надзвичайно просто!" — думає він.
Але звідкілясь із споду, з-під навали думок, зринає щось чорне, тяжке, неминуче.
"Що ж це? Що?" — тре собі лоба Коля, намагається пригадати. І враз підкосились ноги. Він усім тілом важко обіперся на гвинтівку. Він згадав, він шепотів два маленьких, два нечутних слова:
— Цієї ночі… цієї ночі…
Так, цієї ночі. І знову, й це — так просто, так надзвичайно просто! От він, Коля, стоїть на варті, а перед ним велетенська кам’яна труна — в’язниця. От він стоїть, він важко обіперся на гвинтівку, а надворі вже далеко за північ, і все блідіші й блідіші стають зорі.
"Невже за північ? — він подивився на небо, на бліді сузір’я. — Тоді… тоді, значить, зараз, скоро…"
Він зціпив зуби й закам’янів. І в ту ж хвилину чорна рухлива фігурка вихопилась із сірого мороку.
Коля навіть не помітив, як Базилевич висунувся з віконця, як швидко ринув по линві вниз.
Коля почуває, як стопудова довбня зі страшною силою падає йому на тім’я. В очах затанцювали сині, зелені, червоні вогники і разом щезли. І тут він знову дістав здібність розуміти навколишнє й рухатись…
— Ще хвилина — і буде пізно! Пізно!
І раптом звідкілясь далеко-далеко, одно за одним, одно за одним, зринули, хаотично закружляли знайомі, рідні лиця… Наталя… Йона… Скільки їх! У кепі, в хусточках, кучеряві, чорняві, біляві, такі рідні, такі знайомі… Це ж усі вони, вся ячейка, ячейка!.. І ніби перед смертю, ніби в останню хвилину, зринули і кружляють, то сміхотливі, то сумовиті, то спокійні, то бентежні… зринають і тануть, знову зринають і знову…
А він, Коля? Він уже не буде з ними, він не буде, бо це ж для нього востаннє, бо тоді ж не буде для нього нічого… ні їх, ні ячейки, ні… комсомолу!..
І ось — він! Базилевич! Колишній товариш по осередкові! Він, Базилевич, — злочинець, шпигун! Це він пробіг мимо нього, вартового Колі Шпака, це він дістався вже до високого муру!
— Що я роблю? — гострим списом пронизує Колину свідомість пекуча думка. — Що я роблю? Це ж — кінець! А слово? Ах, це пекуче, прокляте слово!.. І ось він тікає… ось він біля муру… ухопився за линву, лізе вгору…
Тоді в нестямі Коля підніс гвинтівку і випалив просто в темну рухливу фігуру під муром.
І здалося на мить, що гарюкнув стопудовий молот і розчахнулася надвоє кривава, вогненна завіса.
Жовтень 1927 — січень 1928, Харків.
1 Ройовий — командир відділення. — Тут і далі примітки Ярини Цимбал, крім окремо зазначених.
2 Чембур (чумбур) — повід вуздечки, за який водять або прив’язують верхового коня.
3 Балагула — єврейський візник, який їздить на критому дорожному возі.
4 Кот (жарг.) — сутенер, бахур.
5 Рядки з популярної радянської пісні "Молода гвардія" на музику тірольського гімну. Російський переклад "Вперед, заре навстречу…" належить Олександру Безименському.
6 Поплавок Полянського — засіб для влаштування пішохідних мостів і поромних переправ, розроблений офіцером Полянським, — глухий мішок із подвійної парусини і гуми, який надували повітрям. Використовувався під час двох світових воєн.
7 Біг, Бог — річка Південний Буг.
8 Джура — тут: ад’ютант.
9 Опука — м’яч.