Йому хотілось поцілувати її, хотілось сказати щось таке ласкаве й хороше, сказати про її відважний вчинок. Але було соромно, і він зумів тільки вимовити:
— Галино! Ти сьогодні просто герой!
І несподівано для себе Сашко відчув, що він висловив дівчинці все, що його хвилювало.
Олег Башмачний розташувався в холодочку під кущем. Його обов'язок був охороняти харчі для "бійців". Хлопцеві спочатку було досадно, що він не бере безпосередньої участі в "бою". А потім, розміркувавши, він дійшов до висновку, що, зрештою, все це тільки дитяча гра, і йому, Олегові, навіть трохи соромно було б брати в ній участь. Усе в цій грі "липове". І гармати, і кулемети, і атака, і герої. Які там герої! Ні, це не Арктика!
Боляче зробилось. Зрозумів, що після розмови з Василем Васильовичем "капітанський технікум" відсунувся кудись за моря, за високі гори… Ой, як же довго ще треба вчитися! Як же далеко відсунулась Арктика, слава, геройство!
А справді — чому мріяти тільки про Арктику, про криголами? А що, коли, скажімо, вивчитись на лікаря? Ось у Кукоби батько — лікар. Хірург. Ну і що ж? Пухирі розрізувати? Ге-рой!
Десь далеко, за кам'яним гребенем, тріскотіли постріли, чути було, як вибухнула ракета. Там "червоні" воювали з "синіми". А тут, під кущем, було так затишно і спокійно. Ніде нікого. Безглузда робота — охороняти клуночки з крупами та з консервами! Завгосп! Х-хе!
Цю думку змінює інша, Олег починає стежити за польотом щурів, за хмаринкою… Він позіхає, підмощує собі мішок з печеним хлібом під голову і солодко засипає.
Розбудили "завгоспа" сміх і голоси піонерів. Після війни і "червоні" і "сині" мирно зійшлися, щоб укупі за кулішем розібрати всі етапи "бою". ("Етапи" — це так сказав професор Омелько Нагірний.)
І тут виявилось, що зник клунок з консервами. Олег заметався на всі боки — він же має за все відповідати.
— Де ж консерви? — питав Максим. Олег тільки руками розводив.
— Н-не знаю.
— А хто ж знає? Ти ж вартував?
— Вартував.
— Приходив хто до тебе?
— Н-нікого…
— Хто ж узяв консерви? Може, злодій був у шапці-невидимці?
Олег мовчав.
— Чи, може, ти спав? — допитувався вожатий.
— Трохи задрімав.
— Ото ж воно й є! Задрімав! Усіх товаришів залишив без консервів! А консерви ж які — шпроти, кефаль у маслі! Пальці можна облизати, про всяку гігієну забувши! Капітан Арктики! Обов'язки завгоспа на що вже нескладні, а й то не справився з ними! Герой!
Олег був спантеличений цією зливою докорів. Вони були цілком справедливі — і Олег мовчав.
— Це тобі буде наука, — докоряв Максим. — Але зараз… Я навмисне сховав консерви, щоб довести тобі, який ти… який завгосп!
Вожатий пішов за ближчий камінь, обійшов навколо нього і стурбовано вимовив:
— А консерви справді зникли!.. Я їх ось тут поклав. І ніяких слідів!..
Слід, звичайно, був. І шапка-невидимка до цієї справи непричетна.
Розбуджений пострілами й галасом у горах, невідомий виліз із свого лігва. Сни його були важкі, з кошмарними привидами. Уже два дні не мав він у роті жодної ріски, коли не вважати на деякі зжовані корінці рослин та загублену рибалками на березі рибинку. Давно вже була порожня шкіряна сумка. Невідомому досі щастило. Обшукуючи вночі рибальські човни, в одному з них він знайшов дві хлібини, певне, забуті рибалками. Цієї здобичі вистачило на цілих десять днів. Їсти, звичайно, доводилось по невеличкому шматочку.
Невідомий обережно пошкандибав. Нога загоювалась погано, і ходити було боляче. Галас і шум наближались до лігва. Треба було тікати кудись далі.
Ховаючись за камінням, невідомий тікав. Він тікав, як вовк, який чує наближення до його лігва юрби мисливців. Тікав від дитячого галасу, від піонерів. Тікаючи, випадково наткнувся на клунок. Розкрив його, побачив консерви. Блиснули очі, — хтозна, що було в тому блиску.
— Тепер наша взяла! — прошепотів, завдавши клунок собі на плечі.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Шпигун на Ведмежій кручі
Трудові дні для малого Івася починались рано. О, це були справжні трудові дні, повні клопоту, тривог, радощів, хвилювання… Хлопчик просипався від лоскітливого дотику сонячного проміння. Він мружив очі й солодко потягався усім своїм невеличким тільцем. І щоранку його вражав невпинний загадковий рух у кімнаті. Ніщо не стояло на місці: освітлені сонцем, стовпом крутились біля ліжка і танцювали золоті порошинки, на стінах стрибали сонячні зайчики. Перед очима в Івасика у них виростали довгі вуха і куці хвостики, і ці хвостики дуже кумедно трусились, наче зайчик страшенно чогось перелякався. Довгий промінь сунувся через усю підлогу і залазив аж на шафу. Стінний годинник, хоч і не сходив з місця, але й він, безумовно, жив. Маятник коливався, і в такт йому сердитий годинник увесь час примовляв: "Ні, не так! Ні, не так!" І що б не зробив Івась, усе не подобалось годинникові, усе було не так…
Умившись і нашвидку поснідавши, Івасик біг до моря. По дорозі він навідувався до гнізда жовтобрюха. Помощено його було на землі, на схилі невисокої кручі. З задоволенням хлопчина переконувався, що за ніч у гнізді добавилось ще одне яєчко.
Тепер можна просто до моря! Але стежку перетинала ціла орда мурашок. Мурашки були руді, мов червона глина, вони йшли безконечними полками і несли біленьких лялечок. Біля мурашок Івась залишався надовго. Він клав на їхньому шляху прутики, камінчики, та ніщо не зупиняло комах. Він віднімав у них лялечок і, обережно продравши ніжну, як павутина, шкірку, затамувавши подих, дивився, що є всередині. В кожній лялечці лежала, згорнувши лапки, вогка біла мурашка.
Потім хлопчина стрічав по дорозі якогось зовсім-зовсім особливого, небаченого жука з довгими вусищами. Потім знаходив приліплене до скелі кругле осине гніздо. Потім довго ловив і шукав у траві смарагдову ящірку… І коли, нарешті, потрапляв до моря, бувало, що минало півдня…
Найбільше привілля, звичайно, біля моря. Море — це така невичерпна скарбниця цінностей, що тут бліднуть усі описи. Досить згадати про мальків головатих бичків, про химерних медуз, про невеличких рачків і, найголовніше, про крабів… І все це можна впіймати власними руками, все це можна принести додому й посадити в банки! Не дивно, що юний мисливець часто забував з'являтись на обід, і тоді його йшов шукати дід Савелій.
А після обіду знову на берег! На морі з'явились білі баранці, вони білі, наче перший сніжок. Та сонце припікає гаряче, бовваніє на обрії пароплав, і, наче застиглі, мріють у морі рибальські вітрильники.
Непомітно надходить вечір. Величезне, криваве, сідає в море сонце і запалює на небі вогненні факели. Ось воно зовсім зникло, пірнуло в безодню, а захід усе ще горить, міниться тріпотливим відсвітом заграви.
Навантажений багатою здобиччю, безмірно стомлений, злазить Івасик на великий камінь. Гладенький, полірований хвилями камінь теплий, як людська долоня. Хлопець сидить і задумливо стежить, як зникає в морі останній зелений промінь на заході. Хлопець сидить довго, забувши і про крабів, і про медуз, а камінь повільно холоне, віддаючи своє тепло ночі, морському вітерцеві, шумові прибою…
І тут, на камені, знову знаходить його дід Сівелій.
Вранці мати виїздить на шаланді в море.
— Мамо, впіймай мені морського коника!
Івась гладить шкарубку, тверду руку матері. Марина похапцем цілує сина.
— Впіймаю.
— А не забудеш, мамо?
— Як же можна забути?
Морський коник, це химерне створіння, що справді так нагадує кінську голову, вже давно не дає спокою хлопчині. Ой, як же хочеться мати такого коника в своєму саморобному акваріумі!
Шаланда відчалила, за нею друга, третя… Розкрилися, мов лебедині крила, білосніжні вітрила, все далі й далі відпливають шаланди, вже тільки мріють, а Івась стоїть на березі, і йому здається, що він і досі бачить у блакитній далині червону хустку матері.
Море і небо — як два бірюзових океани. Сашко відчалює і, не здіймаючи вітрила, повільно гребе веслами. Дме свіжий, ласкавий вітер, але море спокійне. Синява, сонце і тиша. Тільки легенько хлюпає біля берега лінива хвиля. Ледь-ледь гойдається човен. На білому борту яскраво червоніють літери: "Відмінник". Як хороше лягти горілиць і безтурботно дивитись на небо! Човен гойдається, мов колиска… Тиша… Блакить… Сонце… Солоний вітрець… Зітхає море…
— Хлопче! Гей, хлопче!
Сашко Чайка від несподіванки здригається. На березі стоїть незнайома людина. Боса, одна нога перев'язана. Шкіряна сумка на боці.
— Хлопче, а греби-но сюди! Є діло!
Яке може бути діло у цього чоловіка? Хто він? Що йому треба від Сашка?
Чайка нерішуче бере весла. Гребе. Човен ткнувся носом у гравій.
— Слухай, хлопче. У вас тут є дачники?
— Є, — відповів Сашко. — У Захара М'якоти, у дядька Сильвестра…
— У баби Горпини, у тітки Мотрі… Хи-хи-хи…
— Таких у нас у Слобідці немає.
— Знаю. Я жартую… Люблю пожартувати… Невідомий озирнувся.
— Пам'ятаю, "каже мені одного разу Будьонний — я в нього в армії служив: "І коли ти, каже, Петре, перестанеш жартувати?" Та це я так. Згадалось. Гуляєш? Мабуть, піонер?
(Продовження на наступній сторінці)