— Василю Васильовичу… Дякую вам…
Далі він нічого не міг сказати від хвилювання.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ,
з якого читачі довідуються, хто відвідує ночами шкільне горище
В напруженій глибокій тиші щось зашаруділо. В густій темряві раптом метнулось проміння від кишенькового ліхтарика і вихопило шматок брудної стіни. Світла стьожка лягла на дерев'яну підлогу, посунулась далі, освітила невеличке віконце, впала на купу потертого сіна… Чорна постать стала навколішки і, присвічуючи ліхтариком, уважно почала нишпорити в кутку.
— Немає, — незадоволено пробурчав голос Олега.
Це було горище. Горище двоповерхового будинку, де заховано скарб пана Капніста.
— Немає, — знову промурмотів Олег. "Тут і шукати ніде, — подумав він, — голі стіни навколо".
Гірке розчарування (в який це вже раз!) повільно залазило в серце. Чи не час покинути всю цю витівку? Але згадка про лист відганяла зневіру. Скарб, безумовно, існує. Справа тільки в тому, що Олег не вміє його відшукати. Такий уже капосний скарб — ніби зачарований, не дається до рук!
Хлопець, звичайно, не вірить у чари. Це — казки. Але ж і пан! Зумів-таки з Кажаном приховати — удень з вогнем не знайдеш, а вночі, мабуть, і шукати годі!..
Олег ворушив у кутку купу сіна. І звідки воно тут? Чи не постіль для невідомого з зеленими очима?
Ні, в сіні теж нічого немає. Світло від ліхтарика знову метнулось по стінах.
"А чи немає тут потайних дверцят?" — майнула думка.
Олег почав обмацувати холодну стіну. Е, дурниці! Які тут дверцята? Проте хлопець не кидав шукати. Він навіть у деяких місцях стукав. Коли є за стіною якась комірчина, то по стукові це можна взнати. І тоді… Комірчина, звісно, буде не порожня. Але як її знайти?
Олег захопився. Він стукає в стіну. І ось… Що це? Ні, це не стіна. Тонкі дверцята гудуть від стуку, як бубон. Серце в Олега мало не вискочить з грудей. Він усім тілом натискує на стіну. Тріщить дерев'яна перегородка. Ще невеличке зусилля. Ще…
Хлопець скеровує світло ліхтарика в маленьку кімнатку, її дверцята були майстерно замасковані в стіні. Хлопець стоїть на порозі. Скарб перед ним'. Важкі скрині стоять у кімнатці одна біля одної… В кутку товстелезні старовинні книжки в чудових шкіряних оправах. Які оповідання про мандрівки, про небезпечні пригоди ховають вони на своїх сторінках?
"Треба віддати в бібліотеку, — міркує Олег. — Треба, щоб всі-всі школярі прочитали…"
Із стелі звисає розкішна важка люстра. Кришталь міниться і блищить, наче фонтан з найкращих у світі діамантів.
— Це буде для піонерського клубу, — шепоче захоплено Олег. — От зрадіють піонери! А Василь Васильович скаже: "Ну, Олег, не думав я, що ти такий молодець! Чудовий скарб відшукав! Ми задовольняємо твоє прохання. Ти попливеш подорожувати на величезному криголамі. До Північного полюса, дорогий Олег! Я певен, що ти повернешся героєм!" — "Інакше не може бути, Василю Васильовичу, — відповість йому Олег, — я буду героєм!"
"А що ж у цих скринях? — думає хлопець, скеровуючи на них світло ліхтарика. — Що ж у цих скринях?"
Олегова долоня лягає на залізне віко скрині. Ой же холодна яка! Яка холодна! Як стіна! Стіна… Це зовсім не скриня… Долоня притулилась до холодної стіни.
І ніякої люстри нема…
Ніяких книг…
Ніякої кімнати…
Це були мрії. Тільки мрії…
Олег зітхає. Втома оволоділа тілом. Немає ніякого скарбу. Нічогісінько не знайде Олег. Хіба не можна поїхати на Північ, не здобувши скарб? Звичайно, можна.
Олег сідає на купу сіна в кутку. Він сидить у глибокій темряві і думає, схиливши голову. Він забув про все на світі. Він забув, що знаходиться зараз на порожньому горищі… Забув, що вже, напевне, ніч. Олег прийшов сюди, коли смеркло. Скільки він згаяв тут часу? Годину? Дві? Так, надворі ніч…
І зненацька хлопчині стало ясно, що нікуди він не поїде, ні на який полюс. Невдача із скарбом пригнобила Олега. Він занепав духом. "Хто візьме мене на криголам? — думає хлопець. — Який з мене герой? Скарбу — і то не відшукав! Хіба школяр може бути капітаном криголама? Дурниці, звісно, не може. А от коли б спочатку в таку школу… У такий капітанський технікум… Отоді б! Ого, я за рік би вивчився на капітана! Хіба не буває дітей-героїв? Та й яка я дитина? Подумаєш — "дитина"! Мені вже скоро чотирнадцять років!"
Ну, звичайно ж — у капітанський технікум! Ось він — вірно знайдений шлях!
Олегові думки, такі розбіжні, такі примхливі, нарешті знаходять рівне річище і вже течуть спокійно, замріяно… Капітанський технікум!..
Але треба звідси йти. Пора!
Олег хоче натиснути на кнопку електричного ліхтарика, але він зненацька випорснув з рук і безшумно зник у купі сіна.
— Ось тобі й маєш! — вихопилось у хлопця. — Я без світла й дороги не знайду!
Він квапливо обома руками перериває сіно. Ні, ліхтарика немає. От неприємність! Так можна й до ранку шукати!
Олег озирається. Йому здалося, що на горищі вже не так темно, як було недавно. Невже світає? Ні, не може бути!
Хлопець бачить на протилежній стіні горища сірувату неясну пляму. Він догадується, що то — віконечко. Та не воно ж дає світло. Надворі темна ніч. Просто очі звикли до темряви.
Він продовжує шукати, він мацає руками навколо себе, риється в сіні.
"Так колись і Кажан шукав на вулиці листа, — майнула в хлопця думка. — Але де ж ліхтарик? Ага, нарешті!"
Олегова рука намацує в сіні якусь тверду річ. Ні, це не ліхтарик. Що це?
Хлопець стоїть розгублений і збентежений. Він упізнав несподівану знахідку. Револьвер! Браунінг!
Зникло затишне мирне горище. Зараз воно наповнене зловісною тишею. Темрява насторожено принишкла в кутках. Хтось ворожий і загадковий стежить за кожним рухом Олега…
Коли б знайти ліхтарик… Можна було б присвітити, краще роздивитися цю сталеву холодну зброю. Олег не знає, що йому далі робити — чи злазити з горища, чи шукати ліхтарик. І що робити з револьвером? Хлопець обережно тримає його в руці. Можна натиснути ненароком на собачку, і тоді гримне постріл. Револьвер, напевне, заряджений.
Сторонній звук прикував хлопця до місця. Драбина, яка веде сюди, тихо, але виразно зарипіла. Звук повторився. Сумніву не було — хтось лізе на горище.
Олег похолов. Та тієї ж миті він нечутно ступив убік. Він хутко крався вздовж стіни. Ось широкий димар. Олег притулився до нього всім тілом. "Коли щось трапиться — стрілятиму", — майнула злякана думка, але натомість хлопець хутко сховав револьвер у кишеню.
Після цього постала така тиша, що Олег ясно чув, як гучно калатає його серце.
Може, даремна тривога? Ні, знову зарипіла драбина. І знову тиша. Тоді щось зашаруділо, хтось важко засопів і виліз на горище. В темряві почулись тихі кроки. Хтось ступав обережно, раз у раз зупиняючись і вслухаючись у тишу. І нарешті, ніби переконавшись, що навколо немає нічого підозрілого, невідомий упевнено попрямував у той бік, де було віконечко.
Олег, затамувавши подих, визирнув з-за димаря. Кроків за вісім від себе він побачив постать невідомого. Хлопець швидше вгадав, ніж упізнав у цій постаті старого Кажана.
Першою думкою в Олега було — тікати. Та зараз він нізащо не міг би сказати, де знаходиться вихід з горища. Тієї хвилини все переплуталось у голові.
Щось клацнуло під рукою в Кажана, і сліпучий сніп проміння вихопився з ліхтаря. Старий стояв біля стіни. Він вправно скерував світло у невеличке віконечко. Високо тримаючи ліхтар у руці, Кажан повільно водив його в повітрі, часом вимикаючи світло і знову його запалюючи.
"Не інакше як на стіні є штепсель", — подумав Олег, напружено стежачи за кожним рухом старого.
Кажанова постать була в темряві, темрява клубочилася на горищі, як летюча густа сажа, але яскраве зеленкувате світло посилало крізь віконце своє проміння в далекі нічні простори…
"Що ж це таке? Що ж це? — билась тривожна, збентежена думка. — Він комусь подає сигнали… Сигнали подає…"
Олег стояв за димарем, стискаючи обома руками груди. Так не чутно, здається, шаленого калатання серця. Що ж буде далі? Що, коли Кажан зазирне за димар?
І як колись, коли він стояв за хвірткою з листом, хлопчина знову переживав тепер своє колишнє почування. Йому до болю захотілося бути зараз удома, в затишній кімнаті, де жодна річ не нагадує ні про це горище, ні про старого Кажана. Майнули на мить обличчя матері, батька. І такими рідними, такими недосяжними здалися вони тієї хвилини Олегові…
Кажан погасив ліхтар і довго стояв нерухомо перед віконечком. Може, він чекав відповіді на свій сигнал, та цей час був для хлопця за димарем справжнім катуванням. Мучило питання: що ж буде далі? Чи викриє Кажан його схованку? І що тоді?
Тепер уже лякала не таємничість старого Кажана. Він здавався тепер Олегові страшним злочинцем, ватажком якоїсь лютої зграї вбивць. Ось зараз він підійде до сіна і почне шукати свій револьвер. Або, може, зарипить драбина, і на горище зійдеться вся банда? Це дуже ймовірно, напевне, оті Кажанові сигнали ліхтарем були для диверсантів умовним знаком. Тоді Олегові кінець — порятунку не буде.
(Продовження на наступній сторінці)