Учора на уроці географії у Марти випав з книжки лист-трикутник. Улянка підняла його й подала подрузі. Це був лист з фронту від Мартиного батька.
— Ти чому мені нічого не сказала про це? — спитала Улянка.— Давно одержала?
— Я забула... Їй же бо, забула,— казала Марта.— І тобі скоро прийде лист, ось побачиш!
Але Улянка бачила по зніяковілому обличчю подруги, що та зовсім і не думала показувати їй листа.
— Ти думаєш, що я... що мені...—почала Улянка й не доказала.
Вона взяла в Марти листа й акуратно переписала собі в зошит адресу.
Увечері того дня Улянка довго сиділа над папером. Вона складала листа Мартиному батькові. Дівчинка написала, що живе вона в лісниковій хатині, що Марта — її подружка і що вона, Улянка, давно-давно вже не має листів від свого батька.
"Дядю, розпитайте на фронті в сусідів,— писала школярка,—чи ніхто не знає, де мій батько, Андрій Свиридович, по фамілії Голуб, котрий працював до війни лісником на Мгарській дачі під Лубнами. Хай подасть про себе звістку, бо мами вже немає і я зосталася тільки з дідом Маврикієм. Так і живемо вдвох у лісі. А третя — коза Білочка з козенятами".
Рано встала сьогодні Улянка. Вона уявляла, як укине листа в поштову скриньку, як повезуть його в поїзді на фронт, як розпитуватиме скрізь батько Марти про Андрія Свиридовича Голуба...
Дівчинка нашвидку поснідала, намотала на ноги теплі онучі і взулася в чоботи. Зібрала книжки, листа поклала за пазуху.
За ніч підвалило снігу, і йти було важко. На лісовій просіці з заметів визирали верхівки торішнього бур'яну. Навколо кожного стебла сніг був посипаний дрібнісінькими чорними мачинками. Улянка придивилась — це було бур'янове насіння.
На високій стеблині сидів снігур. Груди в нього були рожеві, наче він почепив собі на шию намисто з шипшини. Стеблина хилилась, і снігур кивав довгим хвостом, тримаючи рівновагу.
Край просіки росли кущі колючого терну. Улітку крізь них не пролізти, а тепер кожний кущ світився наскрізь. Між трьох гілочок чорніло торішнє кругле гніздечко. "Мабуть, малинівки або чечітки,— подумала школярка.— Добре, що пастухи влітку не знайшли, а то б видрали".
Дівчинка поспішала. Вона вирішила зайти перед уроками ще на пошту і вкинути листа.
Ось тут колись грав у крем'яхи струмок. Зараз тільки замети біліли навколо, в тиші крумкав ворон, наче скаржився на свою самітність.
"Крумк, крумк!" Улянка прислухалась. "Крумк, крумк!"—прозвучав голос ворона, застережливий і тривожний.
Дівчинка враз зупинилась, бо побачила перед собою кроків за тридцять великого сірого собаку. "Крумк, крумк!" — востаннє прокричав ворон-крумкач.
Собака сидів на задніх лапах і дивився на Улянку. Вона відразу догадалась, що це вовк, і страшенно перелякалась. У ту хвилину, коли дівчинка, отямившись, хотіла кинути книжки й лізти на найближче дерево, звір устав і ліниво, не озираючись, пішов з просіки в кущі.
Улянка боялася йти далі. Та лист не давав їй спокою. Його треба було вкинути в скриньку якнайшвидше!
Вона повернулась додому, дід Маврикій здивувався :
— А чого це так швидко, онуко?
І ще більше здивувався старий, коли Улянка взяла берданку.
— Діду,— сказала вона,— я зустріла зайця. Підстрелю по дорозі, як ви думаєте?
Дід Маврикій знав, що на своєму віку мала лісничиха вбила вже двох зайців. Він не заперечував.
— Ось тільки щоб у класі школярі не попсували ружжа...
Ніхто не знає, як стукало серце в Улянки. Але дівчинка хотіла вкинути листа тільки сьогодні. Хто знає, може, завтра вже буде пізно...
Найстрашніше було минати те місце, де сидів вовк. На снігу добре відбився слід його лап. Відбитки були завбільшки з долоню. Улянка озиралась на всі боки і стискувала рушницю. Впаде з шелестом грудочка снігу з дерева — хмарка срібного пилу розтане в повітрі, а все тіло так і потерпне. Хоч би швидше дійти до першої хати! Вовка ніде не видно, та хтозна, може, він побіг у хащу скликати всю свою зграю.
А в цей час, поринаючи в м'якому снігу, вовк пробирався Одудовим яром до свого улюбленого місця. На крутому узгір'ї весняна вода підмила колись коріння старого клена. Дерево впало верховіттям вниз, до підніжжя узгір'я. Коріння вивернулося з землі, утворивши яму. В цій ямі й переховувався від людських очей вовк. Це був той самий старий самітний вовчище, що вночі добивався до Улянчиної кози. Років чотири тому його поранив мисливець, і звір на все життя запам'ятав, що зустріч з людиною приносить страшну небезпеку. Тож і знайшов він собі схованку в найглухішому лісовому закутку.
З радістю побачила Улянка першу хату на краю села. Дівчинка притулилась до тину й відпочила. Тепер уже страх минув. "Даремно боялась!" — подумала.
Ось і вулиця. Улянка дійшла до пошти й укинула в скриньку листа. Зверху на скриньці, як сувій вати, лежав сніг — насипало вночі. Дівчинка рукавом змела його, щоб бува не потрапив у щілину і не замочив листа. Потім вона прочитала напис, що листи виймаються щоденно, і подумала, що, напевне, вже сьогодні її листа повезуть на станцію. Долонею ніжно погладила скриньку з усіх боків, мовби це була жива істота, і, зітхнувши, пішла до школи. Стало хороше й легко на серці, наче батько вже знайшовся — живий і здоровий.
Та на урок школярка спізнилась.
Двері в клас відчинились, і в щілину просунулась цівка рушниці. А вслід за рушницею з'явилась і Улянка.
Ви уявляєте, що тут сталося? Школярі посхоплювалися з місць. Людмила Степанівна підійшла до дівчинки, обережно взяла берданку й поставила її в куток.
— Улянко, що це означає? — спитала здивовано й суворо.
Напруженість і піднесення разом зникли, і дівчинка стомлено відповіла:
— Я зустріла вовка... Ну, й узяла рушницю...
Ці слова приголомшили школярів. Вони знали, що Улянка — хоробра, що вона викрила в лісі поліцаїв. Та ніхто не сподівався, що школярка не злякається вовка. Уява малювала сірого звірюгу з вискаленими зубами, який, злобно виючи, задкує перед Улянчиною рушницею.
Раптом тиша, що постала в класі, захоплені погляди школярів зненацька викликали в Улянки бажання ще більше вразити своїх товаришів.
— Такий вовчище, завбільшки як теля,— сказала вона.— Ну, почекай, думаю, ось візьму я берданку! Людмила Степанівна непомітно посміхнулась.
— Але в школу ходити учням з рушницею якось незручно. Я поговорю з Макаром Макаровичем, щоб за тобою заїздила підвода.
На перерві до Улянки підійшов Демко.
— Я теж за тобою заїздитиму,— шепнув він. До них підскочила Марта.
— Що ти їй шепочеш? — гукнула вона.— Улянка не твоя, а моя подружка! Йди собі геть до хлопчаків!
Коли Улянка повернулась додому, дід Маврикій звісив з печі голову і уважно обдивився онуку.
— А де ж заєць? — спитав.
— У лісі залишився, дідусю.
— Буває,— погодився старий.
Він зліз з печі.
— Готуй, онуко, на стіл, а я, давай, повішу ружжсо, щоб бува не стрельнуло.
Він узяв берданку, оглянув її і здивовано промовив:
— Та воно ж не заряджене!
Улянці здалося, що в неї почервоніли навіть вуха. Дівчинка згадала, що сьогодні вранці, беручи з собою рушницю, вона забула її зарядити.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
БЕРЕЗОВИЙ СІК
Макар Макарович щодня тепер присилав за Улян-кою ріжнаті санки, в які було запряжено високого білого коня Фріца. Його захопили в німців партизани, і ця назва лишилась за конем і тоді, коли він потрапив у лісництво. На шиї в коня була чорна пляма, і лісники жартували, що то, певне, відбиток долоні його колишнього господаря-німця.
Часто за дівчинкою заїздив сам Макар Макарович із сином. У таких випадках Демко правив, і тоді в нього був страшенно відчайдушний вигляд, наче хлопець завжди тільки те й робив, що виїжджував диких і норовистих коней.
Саме на Новий рік Демко захворів, і влаштувати в лісі живу ялинку не довелося, та Улянка зате зліпила з снігу великого Діда Мороза біля порога хати. У нього були очі з вугілля, червоний рот з буряка, і в руках у діда стримів замашний ціпок.
— Калина-малина! — вигукнув Макар Макарович.—— Не хотів би я зустрітися з таким дідусем увечері в глухій місцині! Страшніший за вовка.
Дід Мороз стояв довго, до березня. Потім щодня пішли тумани, із стріх закапало. За ніч підморожувало, і вранці з хати, немов довгі скляні пальці, звисали крижані бурульки.
Найшвидше розтанув сніг навколо дерев, і тепер кожний стовбур був оточений кружальцем чорної вогкої землі. Наче кожна береза, і дуб, і клен, і всі інші дерева росли з чорних круглих мисок.
Якось уранці вийшла Улянка з хати й побачила на верхівці береста ворона. Та він був тепер не сам. Поруч із крумкачем сиділа його подруга — ворониха. Вони знялися в повітря й заграли стовпом, злітаючи вище й вище, а потім ураз каменем упали десь за лісом.
Туман стояв, як сива хмара, синиця співала цілісінький день, і Улянка знала, про віщо вона співає:
"Не вірте туману, за ним ховається сонце. Ціві-ців, ці-ві-ців! Зима втекла в Одудів яр. Ціві-ців, ціві-ців! Вчора я поклала в дупло трете яєчко! Ціві-ців, ціві-ців! Кидай сани, бери віз!"
(Продовження на наступній сторінці)