«Карафуто» Олесь Донченко

Читати онлайн роман Олеся Донченка «Карафуто»

A- A+ A A1 A2 A3

Різноголосий гамір на пристані раз у раз прорізали басовиті й призивні гудки пароплавів, скрегіт якорних ланцюгів, удари парового молота. Швендяли китайці в білих фартухах з кошелями на голові, газетчики-хлопчаки поринали в юрбу, вигукуючи назви газет. Горбатий кореєць продавав зелені м'ячі. М'яч стукався об сірий асфальт, підскакував вище голови, і кореєць ловив його швидким і вправним рухом руки.

— М'яш! М'яш! — вигукував він, крутячись у заклопотаному натовпі пасажирів, матросів, вантажників.

Туман рвався, як павутиння, білі його клоччя — легкі, мов хмаринки, танули над Золотим Рогом. Бухта міняла свій колір — з синьої вона стала зеленою, як морські водорості. Свіжий вітерець дув на воду, вона мружилась під його грубою ласкою, і жмури, від яких рябіло в очах, розбігались до самого берега.

З трепетливим серцем Володя зійшов трапом на палубу. За кілька хвилин "Сибіряк" вирушить у далеку путь. Цей невеличкий, добре обладнаний пароплав мав приставити на Північний Сахалін радянську геологічну експедицію на чолі з батьком Володі — академіком Дорошуком. До Володі долинали останні слова команди, тупіт ніг, м'який і ледве чутний шум машини, схованої в глибокому нутрі пароплава.

З палуби було видно все чудове місто. Воно здіймалося над бухтою вище й вище, тераса над терасою, воно наче пливло, як велетень-корабель, у прозорому, скляному повітрі. Чиясь рука лягла юнакові на плече.

— Милуєшся, сину?

Це був батько. Він поправив на носі золоте пенсне і став поруч з Володею.

— А справді, яка краса!

"Сибіряк" дав останній гудок і повільно рушив. Він обережно плив серед численних яликів та китайських невеликих човників-шампунок, які сновигали сюди й туди як водяні комахи. Нове, незвідане ще почуття заполонило Володю. Це була його перша далека подорож, попереду були нові береги, нові люди.

Як радісно! Володя дихав поривчасто, глибоко, і, як завжди це бувало з ним у хвилини зворушення, на щоках з'явився рум'янець, нижня губа злегенька затремтіла.

Юнак жалкував, що не зможе на довгий час залишитися в тайзі. Батько працюватиме з експедицією цілий рік, а Володі вже через два місяці треба повернутись додому, де його чекав останній клас школи.

Його думки швидко мінялись, і щоразу мінявся і настрій, як це буває у вразливої і м'якої натури. То він думав, що два місяці подорожі в тайгу — занадто малий час, то раптом згадував Інгу, і тоді здавалось, що ці два місяці без неї будуть вічністю.

"Сибіряк" уже йшов у відкритому морі, і замість берега майоріла на обрії тільки вузенька лісова смужка. Зелені хвилі з білими гребінцями поспішали назустріч пароплаву; він легко їх різав гострим кілем, лишаючи за кормою довгий слід сивої піни.

Володя ще раз попрощався в думках з матір'ю, з Інгою і зійшов униз. У просторій їдальні стіл був застелений картами. Кілька чоловік членів експедиції курили, голосно розмовляли і, сьорбаючи чай, водили по карті від крапки до крапки олівцями. Низенький і опецькуватий лікар щохвилини тикав коротким пальцем у карту і застудженим, хриплим голосом питав:

— А тут що? Що тут, скажіть мені? Тайга? Чудово… Але я хочу знати топографію місцевості. Є тут гори? Річка? Болото? Вулкан? Смішно говорити — це біла пляма!

— Еге ж, нога людська не ступала, — загув громоподібним басом високий геолог. — Конандойлівський загублений світ, не інакше!

— Я не кажу цього, — бігав навколо столу низенький лікар. — Тут не раз ступала нога мисливця, тут проходили і бродяги, і колишні втікачі-каторжани, але на карту нічого не нанесено. Не можна вірити цій карті.

— Даремно ви хвилюєтесь, Кириле Дмитровичу, — втрутився Дорошук. — За експедицію відповідаю я і наосліп не поведу вас у гнилі болота. Звичайно, карта місцями неповна. Наше завдання не тільки відшукати родовища золота, але й описати ті глухі закутки сахалінської тайги, куди справді можна дістатись тільки ведмежими стежками. У всякому разі, вам слід переглянути запаси хініну. Ми всі, певно, будемо вашими пацієнтами.

— Ви говорите про малярію?

— Тайгові болота — страшна річ.

Дорошук протер пенсне і знову схилився над картою, роблячи помітки в записній книжці. Почувши кроки сина, він озирнувся і кивком голови підкликав його.

— Як тобі здається, голубе, яке ти бачиш перед собою чудовисько?

Володя взяв у руки карту Сахаліну і зараз, же весело відповів:

— Риба! Справжнісінька риба!

— До того ж дуже смачна. Все це скидається на осетра. Два півострови — Ноторо й Сіретоко — це, безперечно, кінцівка хвоста, дві лопаті хвостового плавця. Ну, затока Тарайка утворює ще один плавець.

— Хвіст — це японський Карафуто[1], — зауважив геолог. — Ви повинні це вчити в школі.

— Із цього боку міркуючи, що це саме японський хвіст, наш "Сибіряк" має його обминути, — блиснув скельцями пенсне Дорошук. — Як відомо, в кожної тварини голова завжди була важливішою частиною, ніж хвіст.

Він обняв однією рукою сина за плече і поглянув у вікно каюти.

— Ого-го, море починає сивіти. Можливо, що нас уночі трохи похитає.

Керівник експедиції академік Іван Іванович Дорошук був відомий не тільки на своїй батьківщині, але й далеко за межами Радянського Союзу. Це він знайшов нафту на дні Каспійського моря, відкрив багатющі мідні скарби в Казахстані, нові родовища золота в холодній Якутії, величезні поклади сірки в піщаній пустині Середньої Азії. Він тонув у крижаній воді північних річок, блукав без стежок у сибірській тайзі, був на краю загибелі в безводних пісках.

Газети й журнали розповідали про останній випадок, який трапився з академіком. Розвідувальна експедиція під його керівництвом шукала в пустині нафту. Всі розшуки були марні. Експедиція потрапила в жахливі умови — п'ять діб ніхто не мав у роті краплини води. Люди вже не могли йти і повзли, загрузаючи в розпеченому піску. Раптом зовсім недалеко перед їхніми запаленими очима блиснуло на сонці озеро. Це не було марево. Вода блищала за два десятки кроків — рукою подати. З останніх сил божевільні від спраги мандрівники поповзли вперед. Там був порятунок, було життя! Справді, велике озеро лежало серед піщаних дюн. Чорна вода відбивала на рівній, наче полірованій поверхні сліпуче сонце пустині. І враз розпачливі хриплі прокльони вихопилися з сухих горлянок:

— Прокляття! Це — нафта!

Чорне озеро було озером смерті.

І тільки одна людина мала в собі силу сказати:

— А все ж таки ми знайшли нафту!

Це був академік Дорошук.

Експедиція не загинула. Напівживих людей відшукав у сипучих пісках літак.

Сувора природа не зломала відваги й енергії геолога-розвідника. Рік у рік він знаходив нові скарби, нові родовища нафти, вугілля, заліза. Увесь науковий світ чудово знав цю людину з гострим клинцем борідки, з попелястим волоссям відтінку спаленої сонцем трави, людину, яка вміє працювати без відпочинку і в якої завжди напоготові сміх у блакитних короткозорих очах, схованих за незмінним пенсне в золотій оправі.

Першого ж дня плавання на "Сибіряку" Володя потоваришував зі штурманом Хоттою. Це був низенький і меткий японець, родом з острова Хоккайдо. В тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році батальйон, де Хотта був солдатом, послали на радянський Далекий Схід. З першого ж дня, як тільки молодий солдат зійшов з крейсера "Івамі" на пристань у Владивостоці, його не кидала думка ближче познайомитися з більшовиками, про яких він читав у підпільній листівці. Вантажник з Хакодате, він ненавидів випещених офіцерів, що так яскраво нагадували йому тих хазяїнів, у яких він працював, ледве-ледве заробляючи собі на обід. Плескатий ніс у Хотти був розсічений гнучким ціпочком доглядача портових пакгаузів — пам'ятка на все життя.

Минув ще рік. Японські інтервенти не встигали посилати карні загони в повсталі села. Партизани насідали з усіх боків. У тайгу до партизанів прийшли троє японських солдатів-дезертирів. Вони принесли з собою кулемет і мішок з головою японського офіцера. Один з цих солдатів був Хотта. Разом з бородатими повстанцями він воював проти інтервентів. Японці втекли, Хотта залишився в країні, яка стала йому батьківщиною. Він вступив у Комуністичну партію, був матросом на криголамі, а зараз плавав штурманом на "Сибіряку".

Володя з дозволу капітана часто заходив у штурманську рубку. Хотта сипав морськими назвами і дуже радів, що знайшов старанного учня. Володя чудово знав тепер, що таке спардек, бак, шкафут, рангоут, такелаж, фок-щогла…[2]

— У мене син — старий морський вовк, а я цього, уявіть собі, досі й не знав, — жартував Дорошук.

Допитливий з природи, Володя зробив відкриття, що існує справжня морська мова, яку вивчити не так-то легко. Одних морських вузлів було безліч, і моряк повинен не тільки знати назву кожного, але й сам мусить уміти швидко в'язати ці вузли.

Хотта охоче демонстрував перед хлопцем своє вміння за секунду зв'язати найскладніший вузол. Він зовсім не здивувався, коли Володя, придивившись, і сам швидко вв'язав кілька морських вузлів.

— Капітан будеш! — прирік Хотта.

Але найцікавіше було розмовляти з Хоттою японською мовою. У Володі з п'ятого класу був шкільний товариш, японець. Від нього хлопець перейняв багато слів, а з сьомого класу серйозно почав вивчати японську мову. Дорошук дуже заохочував до цього сина.

(Продовження на наступній сторінці)