– Значить, крутите, громадянине Галапочка. Доведеться передати вашу справу в обехеес…
На фасаді будинку вивіска: "РАЙВІДДІЛ ВНУТРІШНІХ СПРАВ". Довгий коридор. Оббиті чорним дерматином двері. На одних табличка: "Інспектор П. І. Теличка".
Інтер’єр кабінету. За столом – молодий, кучерявий лейтенант міліції. Пильно вивчає якісь документи.
Дзвонить телефон. Лейтенант знімає трубку:
– Теличка слухає! Хто говорить? Слухай, чоловіче, не мороч мені голову. Кінь – це транспортний засіб. А транспортом займається автоінспекція… Слухай, у мене і так до біса мороки. От поставили на штрафний майданчик і тримайте. Нема сіна? Годуйте макаронами. А в нас що, своя конюшня є? Віддайте хазяїну. Не знати чий? Спитайте злодія…
До кабінету входить капітан.
Теличка в трубку:
– Слухай, Бабенко, мені ніколи. У мене по вуха інших клопотів. І йди ти зі своїм конем знаєш куди???
Капітан насторожився:
– Хто це? Що за кінь?
Теличка відірвав трубку від рота:
– Бабенко з автоінспеції. Каже, впіймали якогось злодія, що вкрав коня.
Капітан простягає руку до трубки:
– Капітан Затірка. Що за кінь там у вас? Де? А злодій? У витверезнику? Запевняє, що кінь його? А ти чекав, що він скаже: "Кінь крадений"? Якої масті? Гнідий? З білими копитами? І зірочкою на лобі? Слава Богу! Кажу: слава Богу! Тут один бородатий мені з шиї не злазить, щоб я шукав його коня. Що? Цей також бородатий? Художник? Нічого не розумію. Його кінь. Ха-ха-ха! Що вкрав у зоопарку? Бабенко, я тебе прошу: заберіть ви з витверезника цього Галапочку, посадіть на коня і відвезіть додому. Негайно. Поки кінь знову не пропав… Щоб вивчив правила вуличного руху і здав на права. Це вже ви його зобов’язуйте, це по вашій лінії.
…Фасад будинку. Вивіска: "ПСИХОНЕВРОЛОГІЧНИЙ ДИСПАНСЕР". У невеличкому коридорі перед дверима з табличкою "ПСИХІАТР" зібралася черга. Майже самі чоловіки. На стінах плакати: "ТИША ЛІКУЄ", "НІЩО ТАК ДОРОГО НЕ ЦІНИТЬСЯ, ЯК ВВІЧЛИВІСТЬ". Крізь відчинену кватирку сюди вривається несамовите гудіння генератора і калатання пневматичних молотків. Відвідувачі скоса поглядають на відчинену кватирку. Нараз сивий, круглий, як бочка, вибухає обуренням:
– Хоча б хтось здогадався зачинити кватирку!
Генератор так гуде і молоти так торохтять, що його слова ледве чути.
– Що кажете? – перепитав його худорлявий з неспокійними очима.
– Кажу: хоча б якесь дрантя здогадалося зачинити кватирку…
Худорлявий з неспокійними очима зміряв "бочку" з ніг до голови. Відійшов, хвилину постояв. Подумав. Тоді на весь голос:
– Сам ти дрантя!
Присутні здивовано подивились на нього. Тоді перекинули погляд на товстого.
– А ти знаєш хто? – пішов у наступ товстий. – Ти щелкопйор! Тутанхамон!
З неспокійними очима засіпався:
– Ви чули, люди? Ви чули? Ви – свідки. Оте пузате мурло обізвало мене тутанхамоном. Сам ти тутанхамон! Морду наїв, як бирюк.
– А ти доходяга. От-от копита відкинеш…
У цю хвилинку в дверях з’явився Галапочка. Присутні глянули на його бороду й замовкли.
Галапочка підозріливо оглянув чергу. Кинув поглядом по лиці кожного відвідувача. Відійшов подалі від черги. Став збоку. Тоном абсолютної зверхності спитав:
– А де тут видають довідки на курси водіїв? – Слова "на курси водіїв" Галапочка особливо підкреслив.
– Тут усі на курси водіїв, – таким же тоном відповів Галапочці чоловік, що стояв у хвості черги. – Ставайте в чергу.
Галапочка мовчки притулився у хвості. Всі пильно вивчають його бороду…
Кабінет психіатра. Настіж розчинене вікно у двір. В нього вривається шум генератора та пневматичних молотків. Кругленький, прилизаний, наче вилитий, лисуватий психіатр дожовує бутерброд. Ліве око в нього час від часу сіпається. Посмикується ліве плече.
– Слідуючий! – гукнув у двері психіатр.
Відчиняються двері. Входить Галапочка.
– Добрий день! Мені потрібна довідка, що я того…
– Чого? – сіпнулося око в лікаря.
– Ну, як там у вас їх пишуть?
– На що скаржитесь? – насторожився лікар.
– Ні на що я не скаржусь.
– Тоді чого ви прийшли?
– Я ж вам кажу: мені потрібна довідка, що я… Чорт його знає…
– Громадянине, ви, очевидно, помилилися адресою. Тут не контора, а психдиспансер.
– Не знаю. Мене послали сюди.
Лікар пильно дивиться на Галапочку. Око в нього почало сіпатися частіше. Частіше почало підсмикуватися плече.
– Хто вас послав сюди?
– Ну… З автоінспекції…
– Так би й сказали, – зрадів лікар. – Вам потрібна довідка, засвідчення, що ви не перебуваєте на обліку в психдиспансері.
– Мабуть, що воно, – зрадів Галапочка.
– Ви хочете поступити на курси водіїв автомобіля?
– Так, так. Тобто майже так, – відповів Галапочка.
– Сідайте, – вказав на стілець психіатр. – Де проживаєте?
Галапочка сів.
– Індустріальна, двадцять три, квартира п’ятдесят три.
– Знаєте, зараз з тими автомобілями пошесть, – сказав лікар, перегортаючи картотеку. – Сьогодні вісімдесят чоловік приходили за довідками… Всі хочуть їздити… У вас яка машина?
– У мене кінь, – пожвавішав Галапочка.
– Люблю гумористів, – зауважив лікар. – До речі, ось ви жартуєте. А насправді кінь – це прекрасний вид транспорту! Ви мені вибачте, але я вважаю, що сідають в автомобілі люди, які не дуже критично мислять.
Галапочка зовсім посміливішав:
– Докторе, я повністю з вами погоджуюся. Я ненавиджу автомобілі і тих, хто за ними ганяється.
– Чого ж ви тоді його придбали?
– Я не придбав і не збираюся. У мене справді кінь. Не вірите – ось подивіться.
Встає, підходить до вікна. Психіатр також підходить до вікна.
У дворі, прив’язаний за повід до тополі, під сідлом стоїть Дракон.
Око в доктора нервово засіпалося. Підсмикується плече. Він відійшов від Галапочки. Зміряв його підозріливим поглядом. Зосередився на бороді. Тоді знову підійшов до вікна. Виглянув у нього. Помацав себе долонею за лоба.
– Бачите, – пояснив Галапочка, – автоінспекція придирається. Коли їду проїжджою частиною, кажуть: "Транспортний засіб. Особа, що ним управляє, обов’язково мусить мати на це право". Коли веду коня по тротуару, кажуть: "Не можна. Тротуар не для транспорту, а для пішоходів". І я, маючи коня, не можу ні їздити на ньому, ні ходити з ним…
Лікар ніби не чує слів Галапочки. Вперто шукає у картотеці.
– Як, ви сказали, ваше прізвище?
– Галапочка. Галапочка Робінзон Іванович.
Почувши ім’я "Робінзон", лікар ще більше насторожився. Тоді лагідно спитав:
– Як, Робінзон? А може, Робінзон Крузо?
– Ні, Робінзон Галапочка.
– Нічого, нічого. Може бути і Галапочка… Сядьте, будь ласка, на отой стілець.
Галапочка пересідає навпроти лікаря. Той пильно дивиться йому в очі.
– У вас в роду були ще… Ну… Робінзони, а може, Наполеони?
– Ні, ні! Не було. Батька звали Іваном, діда Микитою.
– Скажіть, а зараз у вас вдома все гаразд? Жінка, діти здорові?
– Нема в мене ще жінки. Дітей також.
– Може, щось трагічне сталося в родині? Може, хтось помер?
– Слава Богу, всі живі.
– Може, у вас на роботі якісь неприємності?
– Ніби все нормально.
– Може, ви закохалися, а вас не люблять?
Галапочка зніяковіло одвернув погляд.
– Та як вам сказати… Таке було… Ось розламалося…
Лікар тріумфально підняв догори палець:
– О! Запам’ятайте, молодий чоловіче. Без причини не буває наслідків! Я вам поки що випишу рецепт. І рекомендую: спокій, спокій і ще раз спокій. Як її звуть, ту вашу причину?
– Крузя, – сказав півголосом Робінзон.
– Крузя? А-а-а. Ну, звичайно, Крузя. Ви Робінзон, вона Крузя… Нічого, нічого. Все буде в порядку. Основне – не хвилюйтеся. Основне – спокій…
Пише рецепт, простягає Галапочці:
– Ось візьміть. Обов’язково – через тиждень до мене…
Галапочка здивовано:
– А довідку? Мені потрібна довідка.
– Не хвилюйтесь, товаришу Наполеон… тобто, вибачте, Робінзон. На все свій час. Сам я вирішити цього питання не можу… Треба консиліум…
Майстерня Галапочки. Робінзон обробляє невеликий корінець. Тихенько насвистує якусь мелодію.
У дверях з’являється п’яний.
– Здрастуй, борода!
– Здрастуйте, – насторожився Робінзон.
– Діло є, борода. Венька Рябий каже: "Ти, Гоша, художнику бородатому предложи…"
Дивиться, що Робінзон стоїть як укопаний. Підходить до нього.
(Продовження на наступній сторінці)