«Сонце» Володимир Дрозд

Читати онлайн оповідання Володимира Дрозда «Сонце»

A- A+ A A1 A2 A3

Не знати, скільки часу спливло. Можливо, чорт справді задрімав. Неждано крізь безбарвність затишку пробилося нове відчуття: воно тривожило, баламутило душу, ніби хтось залишив відчиненими і хатні, і сінешні двері. Вітряні веретениці снували по підлозі, сягали кутка й шпигали Дідькове тіло. Відтак веретениць зарясніло, і об'явився біль. Перше тільки дразливий, потім уже глибший, різкіший, буцімто з Дідька плели вірьовки. Чорт кліпнув віями — було вже темно, під піччю цвірчали ніким не вгамовані цвіркуни; раптом нечуваний досі Дідьком зойк заглушив усі нічні звуки. Навіть грішники на самому дні пекла так не репетували. Од того зойку Дідька зсудомило. І знову веретена впились в тіло, вивертаючи нутрощі. Чорт, дряпаючи нігтями глину, покотився по долівці.

— Маруха, свічки... — ледь видихнув.

На підвіконні, на комині, у мисниках заблимали вогники. Чорт побачив зжовкле, пітне обличчя жінки: скусані губи, більмаки вирлатих очей, скорчені пальці у волоссі. Чоловічок м'яв у руках бриля, жалібно дивився на господаря: — Я в цім не знаюсь, пане Дідьку. Хіба я коли бабив? А вона вперше родить...

Тієї ж хвилини жінчині пальці поповзли по тілу до високого півкулястого живота. В цьому повільному русі було щось насторожуюче, жахаюче. Обличчя напружилося, тіло виструнчилось, відтак скинулось угору, паче риба у верші, і знову зойк стьобнув по синіх вікнах. "Як вони важко родять, людці..." — Чорт конав од болю, бо дуже близько од нього була ця жінка, якій боліло. Він вчинив помилку, дозволивши погорільцям переступити поріг своєї хати. Хто впустив до хати, той впустив у себе. Хіба він і його хата — не одне й те ж? Але ж навіщо? Невже вони, бідолашні, не знають, що все одно помруть: і ті, що родять, і ті, кого родять?

Молодиця затіпалась у чоловікових руках, аж гойднулись та відступили назад свічки, що на комині. Чорта знову скрутило — ламало, шматувало, ніби він мав ось-ось родити. Приповз до печі, зіп'явсь на коліна. Тієї ж миті свічки погасли, у хаті стало темно й тихо, ніби сам Морок ступив на поріг. Навіть породілля примовкла. Було чути лише, як із стріх крапле дощова вода. Чорт мовив у челюсті декілька слів. За хвилю вікна червоно блиснули, в комиш гупнуло і посеред хати забовваніла постать давньої Дідькової знайомої — Відьми.

— Бабила колись? — прошепотів пересохлими вустами Чорт.

— Бабила, бабила, тільки замолоду, ясновельможний, — заторохтіла Відьма. — Гадкуєш, завжди була така порохнява? Та усеньке село колись...

— Зроби, що треба, — обірвав її мову Дідько, киваючи у бік лежанки. — Лише без балощів...

— Слухаю, ясновельможний.

Знову спалахнули свічки. Помолоділа, добріша з лиця Відьма ступила до породіллі. Чорт забрався у свій куток. Чоловічок, одісланий Відьмою, стовбичив при порозі. Баба поклала на живіт молодиці сухеньку руку. Жінка притихла. Баба засукувала рукави кофтини. Чорт з полегкістю зиркнув у вікно: Місяць уже викотився, висів над млином. Час тютюн молоти. Сьогодні він так і не натішився присмерками. Гості завадили. Швидше б уже родила — і випровадити. Вернути колишній спокій. Хай плодяться, хай ростуть, хапаються за чуби, вмирають. З нього досить цієї хатки край села і сутінків.

Раптом зойк, ще пронизливіший, болючіший, страшніший, ніж усі попередні зойки, гойднув хату. Здавалося, стіни впали, земля дрібно-дрібно задрижала, а самого Чорта вивернули навиворіт. Тупі пили шматували поперек. Відчуваючи, що далі терпіти несила, що він зараз волатиме жахніше, аніж породілля, Чорт звівся на ноги, гукнув нетерпляче: "Сон! Сон! — і, немов підкошений, упав у його рятівні долоні.

І розбудив його теж Сон. Буцімто з Чорта стягли теплого кожуха — стало зимно.

— Рука затерпла, — тихо мовив Сон. — Якась бездонна ніч. Мені вже давно час на спочинок. Але зараз я тебе знову присплю.

— Не треба.

Дідькове тіло спочивало у приємній втомі та легкості, ніби після лютої борні, в якій переміг. У хаті теж було тихо і супокійне. Звільна дихала на лежанці молодиця. Долоня Місяця спочивала на ночвах, підвішених до сволока. Чорт підвівся, ступив ближче. В ночвах, сповите білим ганчір'ям, лежало щось крихітне, з видовженою, схожою на глечик, голівкою, дуже смішне в своїй мализні. Воно навіть дихало тихо, мов свічка.

"І стільки мук заради цього кавалка? Які нерозумні люди..." — хотілося звично подумати Дідькові. Але звично не думалось.

— Тимчасовість, мить, бганка в морі, а теплий, — оскалив зуби.— Парость...

Відтак звів руки над ночвами — грівся. Од крихітного щойно народженого тіла віяло живим і чистим, наче полум'я червоної ружі, теплом. Тепло те, пестячи Дідькові долоні, розливалося по всьому тілу, розтоплюючи віковічну кригу душі: щось нове, незнане, дивовижне лоскотало й тривожило Чорта.

Вийшов надвір. Ніби мимохідь зирнув угору — небо було чисте, а зорі — пишні, наче річні лілеї. До Дідька підпливли запахи молодої кропиви, лободи, неба, води, підпливали запахи молодої кропиви, лободи, уся земля, розбуджена весною, переповнена соками, дрімотна й тиха, як сяєво Місяця. Вперше розхотілося сидіти під сухою вербою й пересвистуватися з вітром. Продерся крізь бузину — в поле, ступив на розімлілу після теплої зливи ріллю. Відчув, як тисячі, мільйони паростків, таких, як там у ночвах, вишпиговуються до світла із земної товщі.

— Скільки їх, і всі прагнуть сонця, — жахнувся Дідько. — І всі чекають, що під ранок хтось його викотить для них.

Колючі мурахи повзали по ногах, а в глибині тіла знову оживав біль.

"Землі теж болить, коли родить, — подумав Чорт. — Навіть уявити ту муку важко. Але ж родить..."

Крізь біль, муку відчував радість землі, що народжувала, радість парості, яка народжувалась, і добра заздрість сповила його серце смутком.

Вернувся до хати. На призьбі, завинений у мішок, ловив дрижаки чоловічок.

— Гаразд, приймаю у комірне, — глухо проказав Чорт, зиркаючи на вербу, що тільки й лишилася суха та мертва цієї весняної ночі. — Жменею молотого тютюну дячитимеш щотижня. Тільки жінці перекажи, хай кутка мого не білить...

— Помагай тобі біг, пане Дідьку, — проказав чоловічок, підводячись із призьби та низько вклоняючись.

— Який там біг... — зітхнув у сінцях Чорт.

Ступав навшпиньки через хату, щоб не розбудити немовля й молодицю. Але в ночвах все одно ледь чутно ворухнулося. Чорт присів на долівку і легенько гойднув колиску. Вгорі, на сволоку, тихо рипнули вервечки. Немовля примовкло, знову задрімало. Сон, геть укоськаний роботою, заманячив поблизу.

— Така довга ніч, — знову поскаржився. — Сил уже немає. Швидше б ранок.

І побіг, його знову кудись покликали. Чорт, підібгавши ноги, сидів на підлозі, гойдав колиску — йому вже давно не було так гарно. Зненацька почув важку спішну поступ, і в грудях його неприємно схолодало, а плечі опустилися. За вікном прогучав голос:

— Мало чортів зібралося. Багато хто свого кутка тримається. А вже давно на часі сонце піднімати.

Гість трохи зачекав на відповідь, тоді зітхнув і подався далі. Чорт зіщулився, боячись поворухнутися. Раптовий тужний страх здавив горло. Ніби побачив громовицю, якою Старий цілився у його вербу. Голосно заплакало немовля.

— Цить, цить, — підхопився Чорт, узявшись до колихання чужими, здерев'янілими руками.

Тієї ж хвилини на лежанці скинулася молодиця, глянула на Дідька широко розплющеними очима, обіруч вхопила дитину. Чорт вийшов з хати. Раптом закортіло понюхати тютюну. Прошкував до млина по струпчатій полівці — земля теж помітно дерев'яніла, тужавіла. Місяць, блідий, хирлявий, уже тулився до обрію. По сірому холодному небу плуганилась у бік цвинтаря тінь, запряжена у мажу.

А на сході й не рожевіло. Млинар тупцював у хижі. Сну поблизу не було. Чорт пішов понад річкою. За очеретами, в березі, брьохалися русалки. Вибігли назустріч Дідькові, довгокосі, у вінках з осоки, закружеляли навколо зеленкуватим манячінням, загукали:

— Полин чи петрушка?

— Полин, — хмуро одказав Чорт, сідаючи на траву. Русалки наполохано стрибали у воду. Розчісували волосся, бавилися з рибами, вервечились по річці. Та з кожною миттю гомін їхній вгасав, як гаснуть під ранок зорі.

— Час додому, дівчатка, — шелеснуло над водою.

— Мабуть, сонце вже ніколи не з'явиться.

— Швидше на дно, подружки!

— Холодно, холодно, холодно!

Прошелестіло — стихло. Тільки темні бганки по воді. А з неба падали білі птахи — тривожно ячали, збивалися на лузі в гурти й застигали, наче снігові замети. Молоді пагони осоки в'янули, облягали на воду. У березі вже подзвонював дрібними крижинками шерет. Чорт спроквола пішов до хатини. Мертвіюча земля сумно гула під його ногами.

"Хай ще сьогодні ми викотимо сонце на небосхил, хай... — бурмотів до себе. — Але ж це знову одна мить життя — день. Крихітна піщинка у морі часу. Де певність, що завтра сонце теж піднімуть? Чортів і зараз жменя. А сьогодні добра половина нас, як не більше, ляже кістьми. Я згоден загинути, якщо Старий скаже: хлопці, підніміть сонце ще раз, і це — назавжди, ніч уже ніколи не наступить, повік буде сонячний день".

Але ж Старий так не скаже. Небо мовчатиме, як мовчало досі. А Чорт мусить полишити затишний куток і ризикувати життям, ніби воно в нього нічого не варте, ніби він матиме інше...

Дідькові груди стислися од жалю до себе.

(Продовження на наступній сторінці)