Я таки боюся повертатися, навіть подумки, у ту пізню осінь сорок сьомого року, мокру, холодну, осінь мого сирітства. Це все одно, що зривати марлеві бинти, присохлі до рани, або висмикувати шви після операції. Біль (через стільки літ) майже фізичний. Ліпше я процитую з уже написаного про той час, рядки із повісті "Музей живого письменника…": "А потім — пізня осінь. Холодний дощ. Я, виголоднілий, броджу між вишень, шукаю на деревах розмоклий ґлей, гіркуватий од лусточок кори. Батько поїхав зранку забрати матір з міської лікарні. Нарешті уже в сивому, гнітючому надвечір'ї (навіки воно — в серці моїм) — підвода на шляху. Біжу через клинок грузького поля. Мати лежить на возі, встеленому соломою. Батько, в солдатській шинельці і солдатській шапці, плуганиться поруч із підводою. Мати підводить голову: "Синочку мій, на кого ж я тебе, такого малого, залишу?!" Тепер, уже на схилі життя, я, пишучи ці рядки, плачу. А тоді не плакав. Ще гаразд не розумів, що відбувається. Мати повернулася додому помирати, відмовившись од операції: "Луччей удома помру, анєй під ножем". Наступного дня на печі вона, слинячи хімічного олівця, на аркуші з мого шкільного зошита писала листа старшій дочці. Дописавши, мати згорнула аркушик і поклала на трям, над комином: "Як приїде Любка хоронити мене, оддаси, синку, писемцо йой…"
Подиву гідна пам'ять наша, подиву гідне те, про природу чого ми так мало і досі знаємо, — час. Пам'ять, бо я не те що пам'ятаю, згадуючи тепер, як у тумані, той похмурий осінній день, коли мати писала листа до Люби. Я знову увесь — у тому дні, у тих хатніх присмерках, на печі, коло віконця, а мати лежить, накрившись ряденцем, бо й на печі їй холодно, біля комина. Підклавши мою читанку, мати шепоче про себе, але я чую слова листа: "Донечко моя, сонечко моє, соловеєчко мій, радість моя, надієчка моя…" Потім мати складає аркушик трикутником, як звикла складати листи до батька, коли він був у війську, і просить мене покласти листа на трям: "Ти ж тольки не забудь писемце оддать, як Любка приїде, а мене вже не буде…" Мати — тут, на печі, коло мене, говорить до мене, і я не можу збагнути, як це її раптом не стане, навіть в уяві своїй не здатен я перебрести через якийсь десяток днів і ночей, що відділяють її од смерті. І я запитую по-дурному, зовсім по-дитячому: "А де ж ви, мамо, будете?.." — "У земельці сирій, у земельці, — відповідає спокійно, чи так мені здається, спокійно мати, — а душа моя із Богом розмовлятиме…" Я беруся до уроків (на завтра багато задано), а кінець чверті скоро, потім біжу на вулицю гулять, а коли вертаюся під вечір додому, у нас порядкує сільська фельдшерка, хата повниться важким лікарняним духом. Фельдшерка наказує мені ще трохи погулять на вулиці, я довго сиджу на ступі за хатою, сіється осіння мряка, зі стріхи скрапує вода, сутінки накочуються з поля, мені хочеться плакати, але сліз немає, за мене плаче низьке, хмаристе, холодне небо…
— Господи, Боженько, Татоньку небесний, — шепочу я до співчутливого, заплаканого неба, — порятуй мою матінку, зроби так, щоб їй не боліло, зроби так, щоб вона жила довго-довго…
З неба уже не мрячить, а сіється крижана крупа, вона шелестить об сухе яблуневе листя, об сухий бур'ян на городі, шелестить заспокійливо, багатообіцяюче, шелестить до мене. Я обережно, щоб не рипіти дверми, заходжу до темної хати, батька і Марії ще нема, на роботі в колгоспі, а мати спить за комином на печі. Я знімаю чоботи, спинаюся на лаву, чеберяю поза столом на покуття, над яким ікона Спасителя, так його називає мати, в обрамленні із сухозлотиці, що ледь-ледь світиться у загуслій темряві хатнього кутка. Стаю навшпиньки, дотягуюся обличчям до ікони, гарячкове цілую холодне скло, за яким Образ Його, аж тепер плачу, по-справжньому, гіркими слізьми, що зрошують скло. Уже багато років ікона ця (нею вінчалися мої батько й мати) висить у моїй київській квартирі, скло її вимите і витерте до блиску, а й досі на нім — незмиване — сліди моїх дитячих сліз…
Опісля тих молінь моїх матері справді полегшало, вщух біль. Правда, вона нічого не їла, лише узвар пила. Нарешті одного ранку вона попросила їсти — сметанки. Марія налила їй у блюдце, подала на піч. Ми з Марією поспішали до сільського клубу на свято, було сьоме листопада. Я мав читати зі сцени свого віршика, про щастя жити в Країні Рад. Я відбарабанив вірша, жодного разу не збившись, під оплески вдячних і схвильованих односельців зійшов зі сцени, сів біля вчительки. І раптом мені страшенно заболіла голова. Такого болю я ще не знав ніколи. Я трохи не втрачав свідомість. Обхопивши голову руками, прихилився до плеча вчительки. В очах — темніло.
У ці хвилини помирала моя мати.
Біль вщух так само раптово, як і почався.
Коли ми з Марією повернулися додому, на столі горіла свічечка. На лавах сиділи похнюплені сусідки. Побачивши нас, батько схилився на край столу і безутішно заплакав.
Наступні дні — як зойки, короткі, болісні моєї пам'яті.
Батько у дворі майструє з вербової гілляки хреста. Хтось із сусідів зауважує, що верба недовговічна, скоро згниє, струхлявіє. Батько обіцяється згодом витесати і поставити на могилі дубового хреста. Він ніколи цього не зробить, забуде про свою обіцянку, одружившись десь через рік на молодусі. Хрест справді струхлявіє, упаде, і я, з часом порозумнішавши, так і не знайду материної могили, хоч шукатиму її на сільському кладовищі довго і уперто, серед тих же безіменних могильних хвиль.
Мати лежить на столі в труні, у руках її — свічечка. Повна хата людей. Я сиджу на полу серед подушок. Жінки зиркають на мене співчутливо: сиріточка…
Найдовша і найстрашніша в моєму житті дорога — до сільського кладовища. Грузька, розмокла, в баюрах — чорна вода. Січе дощ навпіл із снігом. Солоний — для мене — дощ. Ковзаючи, шпортаючи в баюри, бреду за материною труною. Яма на кладовищі — як рана землі, моя незагойна рана. Навколо ями — в'язка, впереміш із водою і снігом, глина. Востаннє цілую матір у холодне, як крига, чоло. І вперше у моєму житті — безжальний, діловитий стукіт молотків: забивають гвіздками віко труни. Труну на вірьовках опускають у провалля могильної ями, закидають розмоклою глиною. Дощ ляпотить об глиняний пагорок.
— І небо плаче за Параскою, — зітхають хутірські жінки.
Я не розумію, чому небо має плакати за моєю матір'ю, якщо вона уже на небі. Те, що закопали у мокру глину, не матір моя. Дядьки витирають лопати об бур'ян на канаві довкола кладовища. Обважнілі хмари торкаються гребеня колгоспної клуні. Вертаємо в село. В Артемовій вуличці нас настигає липка, непроглядна сніговиця. Земля, дерева, хутірські хати — у білому савані. У смерті — білий колір лиця. Як у моєї матері, коли вона лежала в труні.
Того ж чи наступного дня, не пам'ятаю. Білий морок за вікнами. Я у хаті — сам. Сестра — на фермі, батько тупцяється у дворі, по господарству. На підвіконні — кисле, з бочки, потемніле яблуко. Приніс хтось із сусідів на похорони. Я надкушую яблуко і випльовую — смак гнилизни, дух смерті.
Те квашене, зчорніле, підгниле яблуко на підвіконні порожньої, сповитої у сутінковий смуток хати — остання крапка у книзі пам'яті моєї про смерть матері…
Книга третя
1
Хлопчика уже не було, а мене ще не було.
Я вилузувався з Хлопчика, неначе бабка-болотянка з личини, що вибралася з води на гілку вільхи: личина тріскається навпіл, з'являються голова і передні ніжки, а за якусь годину теплий вітер уже сушить її ще крихітні, сизуваті крильця.
Смерть і похорон матері зробили мене не по роках дорослим.
Мені відкрилося небо і я навчився літати. І літаю досі. У снах, звичайно. Хоч це і не просто сни. Занадто вже вони реальні для снів. Що б там не писали мудрі фізіологи, самою фізіологією пояснити їх не можна. Бо у снах відкривається мені інша реальність, неземна. Це спершу, зусиллям волі одірвавшись від землі, я пташкою пурхаю між звичних земних реалій, дерев, будинків, круч, над міськими майданами і вулицями, виписуючи віражі, аби не торкнутися оголених дротів електромережі. А потім, знову ж таки неймовірним зусиллям волі, я долаю невидимий бар'єр, що відділяє наш світ від сусіднього, і моїм не подивованим, бо я уже тут бував, можливо у снах, можливо, в іншому житті, очам відкривається неймовірно барвиста просторінь, над якою уже не пурхаю, а ширяю, ніби не існує і ніколи не існувало звичних законів земного тяжіння у вільному легкому леті. Минає сон, якщо це сон, опускається завіса, але прокидаюся я з трепетним відчуттям щастя, безмежності, багатоваріантності світу, і це відчуття щастя — надовго в мені, назавжди…
Опісля смерті і похорону матері я існую у двох світах.
Усе, про що пишу і писатиму в цій книзі, я насправді переживав і переживаю, це не данина модній нині містиці, та й містики в оповіді моїй немає, хоч не усе з описаного здатен розікласти по раціональних поличках куций людський розум.
Тіло матері, холодне, наче крига, поклали в труну, віко прицвяшили, опустили труну в яму на кладовищі, закидали мокрою, в'язкою глиною, усе це відбулося на моїх очах.
(Продовження на наступній сторінці)