У повістині "Злодій", написаній взимку шістдесят третього року, збережено імена батьків моїх — Григорій і Параска. Як і сам сюжет її, майже детективний, — не вигаданий, так усе й відбувалося, ранньої весни сорок сьомого року. Ранньої весни, коли уже зійшов сніг, а земля, ще мерзла, не залишає слідів, коли нема ще ані кропивини, ані цвіту акацієвого, ані торішньої, гнилої картоплини на розореному полі, які хоч би трохи утамували голод. Повістинка густо написана, у тексті її багато точних, правдивих деталей, адже писав її по свіжих ранах у пам'яті двадцятирічний молодик. І все ж відчувається в ній рожевуватий оптимістичний туманець, характерний для пересічної белетристики тих часів, адже всі знають, із чого ми виростали: не з Гоголівської "Шинелі", а із шинелі "Прапороносців". Насправді, усе було ще трагічніше, аніж описано в повісті. Внутрішній конфлікт був не в тім, красти чи не красти в колгоспі. Гуртове — чортове, колгоспне — не наше, гріх красти в людей, а не в колгоспній коморі — тут моральні засади селянина чіткі і однозначні. Згодом, пасучи свиней у Загальному дворі, я багато разів лазив під колгоспну комору, що стояла на дубових стовпах, і бачив: днище кожного засіка просвердлене, а свердловина забита чіпком… "Доїли" комору багато людей і багато років, голодних і не вельми голодних. Одна з найбільших трагедій колгоспних десятиліть, наслідки якої ми й досі гаразд не усвідомили, — руйнування селянської душі, людської свідомості. Здавалося б, так просто: експлуатнемо дурного селянина, висмокчемо з нього усі живі соки, не платячи за це практично нічого, і за його рахунок вибудуємо велику державу. Раніше — Радянський Союз, тепер — незалежну Україну. Але селянин не такий уже й дурний. У відповідь на такий державницький принцип він виробив принцип власний: не вкрадеш — не проживеш. І крав, і краде, і крастиме, допоки обкрадатимуть його самого. І ще одна із трагедій: охороняють колгоспне добро від селянина якраз ті, хто найбільше з колгоспу тягне, краде, лише в інший спосіб. І охороняли в минулі десятиліття.
У повістині "Злодій" рефреном звучить дитяче: "Мамо, тату, їсти!.." Він противився звабі. Поки сила була. Поки не різало ножем оте тихе синове: "Татку, їсти хочу…" Здається, з народженням пам'ятаю, що найсолодший хліб — чесно зароблений. Але хіба він не працює до кривавих мозолів? Трудоднів чи не найбільше в колгоспі, бо і взимку, і влітку, і весь рік робота є біля коліс. А що на той трудодень?.. "Пишучи ці сторінки, замислююся: а я, що за життя і на шеляг чужого не взяв, пішов би красти, якби діти мої — голодували? Пішов би, зізнаюся чесно. У мене, як і в батька мого, поки він не одружився вдруге, гостре, хворобливе відчуття обов'язку перед дітьми. Пішов і батько. З мішечком і свердлом під колгоспну комору. Коли вже ми геть додихали. Колгоспну комору охороняв Миколай Карусь, недавній німецький поліцай. Він сторожував у колгоспі, допоки й не забрали усіх колишніх поліцаїв та не повезли до Сибіру. Звідки Миколай, на жаль, так і не повернувся, осиротивши свого сина, а мого однокласника Сергія, з яким я потім, усе дитинство шкільне дружив. Востаннє ми бачилися під Новий, шістдесят другий рік у Чернігові. Я працював у редакції обласної газети, ще почувався "галіфетчиком", який успішно робить журналістську кар'єру. Сергій був робітником на камвольному комбінаті, жив у гуртожитку. Він забрів до редакції вже увечері, коли я, прикостюмлений, мав ось-ось іти до ресторану, де наш колектив замовив невеличку залу для новорічного бенкету. Та ще й не сам іти, а із своєю дівчиною, киянкою, з якою у нас заходжувалося на серйозне. Сергій поставив на мого робочого стола пляшку "Московської", дістав із кишені порізану у магазині ковбасу. Йому не було куди подітися у цей новорічний вечір. Я це бачив, я це відчував. Але взяти із собою до ресторану, де кожне місце за святковим столом було розписане, не міг. Та й що б сказала моя високоосвічена, елітна, як тепер модно казати, супутниця? А може, і міг би. Але не запросив. Рани, заподієні в дитинстві, ніколи не загоюються. Ми випили по ковткові горілки із редакційної склянки. І Сергій пішов, відчувши себе зайвим на чужому святі, сунувши до кишені куртки залишки питва і ковбасу. Якийсь час, сидячи за розкішним ресторанним столом, я ще пам'ятав про Сергія, уявляючи його самотнього на спорожнілих міських вулицях. Потім випив келишок вірменського коньяку, закусив бутербродом із червоною ікрою і забув. Більше ми не зустрічалися і вже не зустрінемося ніколи. Щось там у нього не склалося в житті, розповідали в селі, він рано пішов на той світ.
А може, діти і справді платять по векселях своїх батьків?
Хлопчик сидів на краю печі, притулившись до комина. На комині дихав гасом каганець, але мати заборонила світити, хоч вечірній морок наповнив хату по самі вінця. Батько й мати, одягнені в тепле, стиха перемовлялися. Батько кресанув кресалом, рій іскор сяйнув у густих чорнильних сутінках. Запаливши цигарку, батько підніс її червоне око до циферблату настінного годинника:
— Скоро сім, треба рушать. Тольки ж ти кашляй голоснєй, бо мені після простуди у лісі — вуха наче ватою позакладало.
— Дак хоч цигарку ж викинь, здаля видко буде. Не насмокчешся ніяк.
— Якби я ще й не курив, то уже б давно здох од такої житухи. Я з рукава смоктатиму, як на фронті.
— Тольки почуєш, що я кашляю чи голосно балакаю, так і дьору давай. Не попадися, Грицьку, пропади яно усе пропадем. Що я без тебе робитиму?
— А в тюрязі, мо', хоч годуватимуть…
— Тебе, мо', і годуватимуть, а хто туточки годуватиме нас?
І вони пішли до дверей. Хлопчикові зробилося тривожно і страшно:
— Мамо, ти куди?
— Лягай спать, синку, ми скоро вернемося.
Зачинилися хатні двері, скрипнули сінешні. Морок волохатим чудищем плив по хаті. Хлопчик зліз із печі, ковзнув ногами в чоботи, накинув на плечі своє брезентове пальто. Пальто шерхотіло, наче хтось скрадався слідом. Він бережно, щоб не рипіли, прочинив сінешні двері, ступив на ґанок. Мати й батько ще стояли коло хвіртки. Потім батько шелеснув у Артемову вуличку, що вела до комори, а мати попливла вздовж Загального двору у бік Карусівщини. Березневий морозець холодив тіло Хлопчика, усього трусило, але ніяка сила і ніякий холод не примусили б його зараз вертатися до темної хати. З крижаних бурульок зір на стихлу, нічну землю скрапувало холодне сяєво. Раптом глухий материн кашель сколихнув вечірню тишу, слідом загучав чоловічий голос, але слів розібрати годі було.
— А осе ж застудилася, Миколайчику. Якеє там лєчення, коли в хаті і ока нема чим запорушить. Думала у Чотирусихи козиного жиру попросить, груди розтерти, аж у них і не світиться… — мати говорила голосно, майже кричала, наче до сусідки, з городу на город. — Дак я ж бо знаю, що ти — не глухий, а се у мене говірка така!
І знову мати кашляла, кашляла, кашляла. Кашель усе ближчав. Тепер у присмерках видко було дві постаті, що віддалялися одна від одної. Мати вертала до хати, а Карусь звернув у Загальний двір і вже наближався до комори. І тут мати знову загукала:
— Миколай-бо, забула тебе спитать, а мо', у вас єстяка козиний жир?!
Але Карусь уже нічого не відповів. Він зник по той бік Артемового обійстя, наче провалився у ніч. І раптом тишу розпанахав навпіл постріл із дробовика, слідом — другий. Мати уже стояла коло хвіртки, обхопивши обома руками ушулу. У Хлопчика зуб на зуба не попадав, уже не від холоду, холоду він не відчував тепер, а з тривоги за батька. Але батькова постать, у шинельці і солдатській шапці, випірнула з Артемової вулички, перетнула хутірську.
— Господи, а у мене уже й серце впало! — зойкнула матір і повисла на батькові, як щойно на ушулі. — Чи йон хоч тебе не поранив?!
— Я почув, уже коли ти про козиний жир до нього загукала. Та навтьоки, у вуличку. А йон, поліцай проклятущий, по Артемовому саду шмаляв, аби тольки вислужитися перед властями. Але я встиг трохи гороху націдити. На, сховай у хліві, під солому, хоч якийсь тиждень дитя не голодуватиме. Бо уже мені туди дороги нема, хіба що в тюрму дорога…
Мати подріботіла до хлівця, несучи перед себе клуночок з горохом. Батько зайшов за хату, кресанув кресалом. І тут побачив мене на ґанкові:
— А ти чого тут?!
— Дак я…
— Геть на піч, щоб і духом твоїм тут не пахло! Бо як дам носциком…
Але я не сердився на батька. Я уже розумів: якщо він і робить щось не так, як належало б робити радянській, щасливій, осяяній світлом великих сталінських ідей людині (так мене навчали у школі), то лише заради мене, заради дітей своїх. А діти — це наше майбутнє, так навчає товариш Сталін, наш вождь і вчитель, вустами Василя Миколайовича, по-вуличному Барана.
(Продовження на наступній сторінці)